— Мамо, не треба мені той светр… — Оля зітхнула, навіть не обертаючись. — Я вже не маленька.
Ганна Іванівна стояла посеред кімнати, тримаючи в руках акуратно складену річ.
Сірий, трохи грубуватий светр.
Вона зв’язала його сама.
Як і завжди.
— Я ж просто… щоб тобі тепло було, — тихо сказала вона.
— Мені і так нормально, — відрізала Оля. — І взагалі, я не ношу такого.
Светр повільно опустився на край дивана.
Ганна Іванівна кивнула.
Наче погодилась.
Хоча всередині щось непомітно тріснуло.
Вони давно вже жили ніби поруч, але не разом.
Оля виросла, влаштувалась на роботу, почала жити своїм життям. У неї були плани, друзі, зустрічі.
А мама залишилась у тій самій квартирі.
З тими самими звичками.
І любов’ю, яку нікуди було подіти.
— Ти сьогодні пізно? — питала вона щоранку.
— Не знаю.
— Може, разом повечеряємо?
— Мамо, я зайнята.
І кожного разу двері за Олею зачинялися трохи голосніше, ніж потрібно.
Того вечора пішов дощ.
Холодний, осінній.
Оля поспішала з роботи, проклинаючи погоду і забитий транспорт.
Вона не взяла куртку.
Бо зранку було тепло.
Телефон задзвонив, коли вона вже стояла на зупинці.
— Алло?
— Це… Оля? — незнайомий голос. — Ви донька Ганни Іванівни?
Серце різко стиснулося.
— Так… А що сталося?
Кілька секунд тиші.
— Ваша мама… їй стало зле. Ми викликали швидку.
Світ раптом став чужим.
Далеким.
— Де вона?!
У лікарні пахло ліками і страхом.
Оля бігла коридором, не відчуваючи ніг.
— Вона де?!
Лікар подивився на неї уважно.
Занадто уважно.
— Ви запізнились…
Слова впали тихо.
Але розбили все.
— Ні… — прошепотіла вона. — Ні, ви помиляєтесь…
Але лікар лише похитав головою.
Квартира зустріла її тишею.
Тією самою.
Але вже іншою.
Оля зайшла на кухню.
На столі стояла чашка.
Недопита.
Наче мама просто вийшла на хвилину.
І зараз повернеться.
— Мамо… — тихо сказала вона.
Але ніхто не відповів.
У кімнаті все залишилось, як було.
Акуратно складені речі.
Чисто.
Тихо.
І на дивані…
лежав той самий светр.
Сірий.
Теплий.
Нікому не потрібний.
Оля повільно підійшла.
Взяла його в руки.
Притиснула до себе.
І раптом відчула запах.
Рідний.
Домашній.
Мамин.
І тоді вона вперше за довгий час…
заплакала.
Голосно.
Як дитина.
— Мамо… я б носила… чесно… я б носила…
Слова губились у сльозах.
— Ти тільки повернись…
Але у відповідь була лише тиша.
Надворі йшов дощ.
Такий самий, як того вечора.
Оля стояла на зупинці.
У сірому светрі.
Він був трохи завеликий.
Трохи колючий.
І неймовірно теплий.
Вона міцніше обійняла себе руками.
Наче вперше за довгий час…
її хтось обіймав.
