Добре. Якщо ти все вирішив, то йди. Сергій завмер із ручкою сумки в руках. Така реакція плутала всі його плани. У голові вже був готовий сценарій важкої розмови, де він почуватиметься людиною, яку змусили так вчинити обставини, а його всі безжально звинувачують. Він сподівався, що зараз почнеться звинувачувальний монолог, який дозволить йому розізлитися у відповідь. Адже коли на тебе кричать, так легко відповісти криком і піти з піднятою головою, сказавши собі: «Ось бачиш, з нею неможливо жити». — І це все? — здивовано запитав він, злегка подавшись уперед. — Ти навіть не запитаєш, хто вона? Не спробуєш мене зупинити? Не запитаєш, як ми будемо ділити майно чи як пояснювати це родичам? — А навіщо? — Надія злегка знизала плечима й подивилася на нього щиро. — Ти дорослий чоловік, Сергію. Якщо ти прийшов до цього кроку, значить, тобі це дійсно потрібно. Ти продумав це не за один день, складав речі, коли мене не було вдома, готував слова. Примусом чи благаннями нікого біля себе не втримаєш, а принижуватися я не буду. Це твій вибір, і ти маєш право його зробити. Вона підвелося з дивана, пройшла до шафи у спальні й за хвилину повернулася, тримаючи в руках його забутий теплий шарф. — Ось, візьмеш із собою, на вулиці вже прохолодно, — вона акуратно поклала річ поверх речей у сумці. — Ти завжди забуваєш його, коли поспішаєш
— В мене з’явилася інша людина, тому я до тебе повертатися не думаю — сказав Сергій і натягнув блискавку на великій дорожній сумці. Пальці в нього трохи тремтіли, а голос лунав занадто голосно для їхнього тихого передпокою. Він чекав чого завгодно: слів каяття, звинувачень, сліз, розбитого посуду, докорів про змарновані роки чи благань залишитися ради … Читати далі