— Звернення до батьків! Будь ласочка, ВИХОВУЙТЕ своїх дітей! Працюю у школі й не витримую: задача вчителя — це ВЧИТИ ваших дітей своєму предмету, а не виховувати їх! Ми не маємо вчити поважати однолітків і старших, не хамити й слухати нас. Це Ваша задача — виховати своїх дітей!

— Звернення до батьків! Будь ласочка, ВИХОВУЙТЕ своїх дітей! Працюю у школі й не витримую: задача вчителя — це ВЧИТИ ваших дітей своєму предмету, а не виховувати їх! Ми не маємо вчити поважати однолітків і старших, не хамити й слухати нас. Це Ваша задача — виховати своїх дітей! Шкільна перерва тривалістю п’ятнадцять хвилин у нашій … Читати далі

Як ділити, — передражнила Олена, нервово потираючи пальці. — Тобі аби тільки ділити. Ти навіть на поминках сиділа і дивилася на образ святого Миколая, вираховуючи, скільки він може коштувати в місті. Я все бачила

Стара хата баби Меланки стояла на самому краю Вільшанки, де глиниста дорога круто спускалася до зарослого осокою ставка. Після сорокового дня подвір’я спорожніло, але тиша тривала недовго. сінній вітер шарпав пожовклі вишні, женучи сухе листя під ґанок, коли біля хвіртки брязнула залізна клямка. Олена увійшла до двору швидким кроком, навіть не поглянувши на сусідські вікна, … Читати далі

Чуже щастя…

Тамара – це у нас у Заріччі кремінь-дівка. Не за красою першою була, ні. Були і дзвінкіші, і яскравіші. А от за характером їй рівних не знайти. Очі сірі, дивляться прямо, не блимаючи, ніби в твою душу зазирнути намагаються. Слово у неї – тверде, як камінь. Якщо сказала – зробить. А якщо вже що вирішила, … Читати далі

Надія мала право лише двічі на місяць відкривати двері ключем, аби витерти пил з полірованих меблів, помити паркет і знову замкнути все на ключ, щоб зберегти порядок для майбутніх приїздів зовиці

Великий цегляний будинок на п’ять кімнат стояв на околиці міста вже понад тридцять років, зберігаючи у своїх стінах мовчазну історію чужих розрахунків. Господинею всієї садиби за документами вважалася Ганна Василівна, жінка літня, але з надзвичайно твердим і непоступливим характером. Її життєва філософія завжди зводилася до простого правила, яке вона називала вищою справедливістю: дітей у неї … Читати далі

Попутниця…

Дорога тяглася сірою стрічкою. Андрій їхав до рідного міста ховати батька. Десять років вони не бачилися, десять років не розмовляли. І ось – нічний дзвінок сестри: – Тата більше немає. Похорон у четвер. Андрій зібрав сумку за двадцять хвилин, сів у машину та поїхав. Вісімсот кілометрів. Майже добу у дорозі. Він не хотів зупинятися в … Читати далі

У тата серйозні проблеми. Мама сама не дає ради, — стривожено мовив чоловік. — Треба їхати мені до них. Батьки Андрія мешкали в приватному будинку за містом. Його тато, Степан Михайлович, завжди був рухливим чоловіком: сам лагодив усе вдома, вирощував помідори, майстрував Левкові дерев’яні іграшки. Та тепер йому потрібні були спокій, підтримка й постійна присутність когось із близьких. Коли Андрій повернувся додому пізно ввечері, Марта вже чекала на кухні. — Як тато? — Уже краще. Але мама розгубилася. Каже, сама не впорається з домом і всім іншим. Марта поставила перед чоловіком теплу вечерю. — Переїдьмо до них на певний час. Андрій підняв очі. — Ти серйозно? Марто, ти знаєш мою маму, вона не любить тебе. Але дружина не слухала. Через кілька днів вони перевезли речі до будинку свекрів. Свекруха, Людмила Василівна, зустріла їх біля хвіртки. — Андрійку, нарешті! Левчику, бабуся за тобою скучила! Марто, сумки постав у коридорі, тільки не біля світлої стіни. Марта поглянула на чоловіка. — Почалося, — тихо сказала вона. Перший місяць минув спокійніше, аніж Марта очікувала. Степан Михайлович щодня почувався бадьоріше. Він багато сидів на терасі, розмовляв із Левком, учив його грати в шахи й постійно дякував невістці. Та згодом свекрусі це перестало подобатися

Коли Марта з Андрієм одружилися, вони одразу домовилися про одну просту річ: житимуть окремо. Невелика квартира в новобудові на околиці Івано-Франківська забирала чималу частину сімейного бюджету, зате Марта щоранку виходила на балкон із чашкою чаю, дивилася на молоді дерева у дворі й казала чоловікові: — Можеш сміятися, але я готова економити на нових сукнях, аби … Читати далі

Ти навіть не уявляєш, як це — вийти у світ і бути абсолютно сліпим. Я не вмію жити серед людей. Я боюся заговорити з дівчиною, бо мені здається, що вона кине мене так само, як мати кинула нас. — Дівчата тут ні до чого, сину. Не шукай у них мою біду чи мамині гріхи. Шукай своє. Я своє втратив, а твоє ще попереду. — Легко тобі тепер давати поради. — Ні, не легко. Дивитися на тебе, на такого великого, міцного, але ображеного хлопчика — це найважче покарання для мене

У глухому кутку Залісся, де асфальт закінчувався ще за п’ять кілометрів до першої хати, час ніби загруз у багнюці. Хата родини Дорошенків стояла край вигону, з перекошеним парканом і вічно зарослим споришем подвір’ям. Малий Данило знав кожен скрип цих мостин, кожен глухий стукіт хвіртки і той особливий, важкий запах  та пригорілої картоплі, що роками в’їдався … Читати далі

Зрозумій, Віро, справа не в тобі, — казав він тоді — Ти чудова. Ти свята жінка. Але поруч із тобою я заснув. Мені сорок два, а я відчуваю, ніби мені вісімдесят. Мені потрібне повітря. Мені потрібен цей вогонь, розумієш

Чайник на плиті свистів уже добру хвилину, захлинаючись власною парою, але Віра не рухалася. Вона сиділа на краєчку табурета, підібгавши під себе одну ногу, і дивилася, як за вікном сіре листопадове небо повільно сковзає на дахи сусідніх багатоповерхівок. Осінь у цьому місті завжди пахла мокрим асфальтом, перезрілими яблуками й тим специфічним сумом, який з’являється, коли … Читати далі

– Ну от, здрастуйте-будь ласка… – закотив очі чоловік. – Тридцять два роки разом прожили, а ти мене допитуєш, як слідчий! Я сказав, що гроші цілі, будуть до терміну! Усе, закрили тему

Лазня стояла в дальньому кутку ділянки за яблунями, майже впритул до паркану. Це було звичайною справою: у сусідів лазня, і в них лазня, а між ділянками тільки штахетник та зарості малини. Люда парилася по суботах, ближче до вечора. Цієї суботи вона вийшла з парильні раніше звичайного. З рушником, закрученим на голові, вона пішла до хати. … Читати далі

Синочку! Ти вже вирішив, що подаруєш Соломії, невістці, на день народження? — Галина Петрівна поставила перед сином тарілку з картопляним пюре та домашніми котлетами, а сама сіла навпроти й уважно подивилася, наче відповідь мала визначити долю всієї родини. — Вирішив. Телефон, — Назар потягнувся до салату. — Вона вже пів року на нього дивиться. Її старий ледве тримає заряд, камера працює через раз, а для роботи їй постійно треба щось фотографувати. — Телефон телефону різниця. За десять тисяч чи за сорок? Назар усміхнувся: — Мам, ти питаєш так, наче працюєш у банку й зараз перевірятимеш мою платоспроможність. — Я твоя мама. Це посада серйозніша. — Сорок вісім. Галина Петрівна повільно відклала виделку. — Тисяч? — Ні, гривень і сімдесят копійок, — засміявся Назар. — Звісно, тисяч. — Оце вже не смішно. У вас що, грошей раптом стало стільки, що ви не знаєте, куди їх подіти. — Нормально в нас із грошима. Я трохи відклав, решту оформлю частинами. Соломія давно його хотіла. Чому ти так не любиш, коли я щось невістці дарую

— Синочку! Ти вже вирішив, що подаруєш Соломії на день народження? — Галина Петрівна поставила перед сином тарілку з картопляним пюре та домашніми котлетами, а сама сіла навпроти й уважно подивилася, наче відповідь мала визначити долю всієї родини. — Вирішив. Телефон, — Назар потягнувся до салату. — Вона вже пів року на нього дивиться. Її … Читати далі