Якщо ти зараз же не поставиш варити картоплю на сорок людей, я з тобою до кінця життя не заговорю! — саме такими словами, замість звичного ранкового привітання, о шостій годині ошелешила мене свекруха по гучному зв’язку. — Що? Яку картоплю? Які сорок людей, Галино Василівно, ви при своєму розумі? Я спросоння потерла очі, намагаючись зрозуміти, чи це все ще важкий сон після вчорашньої дороги, чи вже сувора дійсність. Мобільний безжально світився у темряві кімнати. Ми з чоловіком і дітьми приїхали на нашу нову дачу лише напередодні ввечері, коли на дворі вже давно стояла глупа ніч. Поки перенесли всі речі з багажника, поки нагодували малечу, поки самі сполоснулися з дороги — годинник показував далеко за північ. Тіло гуло від утоми, але на душі було спокійно: попереду чекали два тижні довгоочікуваної відпустки, тиша, зелена трава та повний спокій від міської метушні
— Якщо ти зараз же не поставиш варитися картоплю на сорок людей, я з тобою до кінця життя не заговорю! — саме такими словами, замість звичного ранкового привітання, о шостій годині ошелешила мене свекруха по гучному зв’язку. — Що? Яку картоплю? Які сорок людей, Галино Василівно, ви при своєму розумі? Я спросоння потерла очі, намагаючись … Читати далі