Василь відсунув тарілку з голубцями, навіть не скуштувавши. — Я втомився від твоїх підозр. Скільки можна вигадувати проблеми на рівному місці? Ми дорослі люди, прожили разом пів життя, а ти поводишся як підліток. — Я поводжуся так, бо бачу, що ти чужий. Ти приходиш сюди лише переночувати. Він підвівся з-за столу, не сказавши більше жодного слова, і пішов у вітальню. Тієї ночі він ліг на старому дивані, зачинивши за собою двері. Любов сиділа на краєчку ліжка у спальні. Вона не плакала. Усередині було лише дивне відчуття порожнечі, яке зазвичай приходить, коли розумієш неминуче. Спогади крутилися в голові самі собою. Молодість, гуртожиток, весілля з позиченим костюмом, народження доньки Ярини, перша власна двокімнатна квартира, куплена після довгих років заощаджень. Вони будували це життя цеглинка за цеглинкою. Невже все це тепер нічого не варте? Зранку Василь пішов на роботу ще до сьомої, навіть не випивши кави. Через тиждень у двері подзвонила донька. Ярина зайшла з великим пакетом яблук і домашнього печива. — Мамо, ти якась бліда. Що трапилося? Тато мені вчора дзвонив, голос у нього був дуже дивний, питав, як у мене справи, а сам наче десь далеко. Любов узяла пакет, поставила чайник і сіла навпроти доньки. — Ярино, здається, у твого батька хтось з’явився
— Навіщо ти взагалі прийшов сюди, якщо тобі вже давно байдуже на цей дім? Любов подивилася на чоловіка, який стояв посеред передпокою. Його погляд блукав по стінах, по старих шпалерах, по дзеркалу в дерев’яній рамі. Він навіть куртку не розстебнув, ніби боявся затриматися тут хоч на зайву хвилину. — Любо, перестань. Я просто затримався у … Читати далі