Мамо, що сталося? Де гроші? — голос Тараса звучав різко, без привітань і розпитувань про здоров’я. — Нічого не сталося, синку, — тихо відповіла я, вдивляючись у вузьку неаполітанську вуличку внизу. — Дядько Володя грошей не привіз! Каже, що ти взагалі жодного євро не передала, тільки коробки з кавою і макаронами. Я спочатку подумав, що він жартує. А він клянеться, що ти сама так сказала. Це правда? — Правда, Тарасику. Не жартує Володя. У слухавці запала довга, важка тиша. Я чула, як син дихає — переривчасто, сердито, наче йому щойно відмовили в тому, що належало йому за законом. — А де вони? Тобі що, сеньйора не заплатила? Тебе ошукали? — Ні, заплатила. До останнього цента. Все добре, гроші в мене. — Як це — в тебе? — у його голосі прорізалося таке щире, непідробне здивування, ніби я сказала, що злітала на Місяць і повернулася назад до вечері. — Отак. У моїй шафі. На моїй поличці. Я вирішила, що відтепер буду відкладати свою зарплату собі
Коли мій брат Володя заглушив свій бус біля воріт у нашому райцентрі, я сиділа на маленькому балконі в Неаполі. На колінах у мене лежав плед, хоча надворі стояло тепле південне надвечір’я. Просто ноги мерзли навіть у спеку — старість підкрадається непомітно, через суглоби, через поперек, який ниє щоразу, коли підіймаєш із ліжка вісімдесятирічну сеньйору Грацію. … Читати далі