— Ви дійсно вирішили втручатися в моє особисте життя й розпоряджатися моїм майбутнім?! Мій чоловік прямо запитав вас, чи ви при своєму розумі, а у відповідь почув лише вигадки про те, що наш малюк нібито не від нього, а розлучення — це сором! Як можна вигадувати такі дурниці й намагатися вирішувати за нас, скільки дітей має бути в нашій сім’їі?!

— Ви дійсно вирішили втручатися в моє особисте життя й розпоряджатися моїм майбутнім?! Мій чоловік прямо запитав вас, чи ви при своєму розумі, а у відповідь почув лише вигадки про те, що наш малюк нібито не від нього, а розлучення — це сором! Як можна вигадувати такі дурниці й намагатися вирішувати за нас, скільки дітей … Читати далі

Дарча на зраду…

– Старша залишається зі мною, а молодшу забирай та з’їжджай. Розлучимося по суду, якщо відмовишся, – Сергій при цій заяві не дивився їй у вічі. Він дивився у вікно, на годинник, на люстру, тільки не на дружину. Але розлучитися дуже хотів. Яна, яка протирала люстру і ніяк не думала, з якою пропозицією до неї йде … Читати далі

— Ти правда вивозиш із моєї дачі не лише генератор і холодильник, а й зняв бак із літнього душа, вигріб щебінь у мішках, украв котячу переноску, хоча котів у тебе немає, і вимагаєш віддати тобі пакет замороженої риби?! Проживши чотири роки разом, ти вирішив перетворити наше розлучення на розграбування майна?!

— Ти правда вивозиш із моєї дачі не лише генератор і холодильник, а й зняв бак із літнього душа, вигріб щебінь у мішках, украв котячу переноску, хоча котів у тебе немає, і вимагаєш віддати тобі пакет замороженої риби?! Проживши чотири роки разом, ти вирішив перетворити наше розлучення на розграбування майна?! Ми з Максимом прожили разом … Читати далі

— Вона… це все було помилкою. Величезною, жахливою помилкою. Вона мене виставила. Просто зібрала речі у сміттєвий пакет і виставила за двері. Сказала, що я невдаха і що в неї з’явився хтось із перспективами.

— Аню, постривай! Ну будь ласка, дай мені п’ять хвилин! Усього п’ять хвилин, я тебе благаю! Голос був водночас і чужим, і до болю знайомим. Анна впізнала його миттєво, але в ньому не було й тіні колишньої самовпевненої поважності, лише в’язке, майже липке благання. Вона зупинилася на останній сходинці широкого гранітного ґанку, що виходив на … Читати далі

— Ой, та годі вам, — махнула рукою Людмила Іванівна. — Усі все розуміють. Катя у нас у декреті сиділа два роки, хто їх годував? Дімочка! А ви до них у гості ходите, подаруночки носите копійчані, а їсте-п’єте за його гроші.

Катерина накривала на стіл, намагаючись, щоб усе виглядало ідеально. Сьогодні Дмитру виповнювалося тридцять п’ять — кругла дата, і вперше за довгий час збиралися обидві родини. Кришталеві келихи, які подарувала мама на весілля, зайняли почесне місце поруч із порцеляновим сервізом. — Катрусю, може, не варто було кликати моїх? — Дмитро нервово смикав краватку, спостерігаючи за дружиною … Читати далі

Татку! — загукала Вікторія ще з порога. — Ми нарешті дісталися! Боже, яка далечінь, як ви тут узагалі живете без цивілізації! Богдан Васильович квапливо вийшов із кімнати, розвів руки, посміхаючись у сиві вуса. — Вікуню, пташко моя, нарешті приїхали! Заходьте, діти, мийте руки, Галя якраз вечерю зігріла. Вікторія окинула Галину швидким оцінювальним поглядом, немов перед нею стояла не господиня дому, а випадкова сусідка. — Добрий вечір, Галино Дмитрівно. Сподіваюся, постіль свіжа? У мене алергія на пил, я попереджала. — Звісно, свіжа. Проходьте, розташовуйтеся, — стримано відповіла Галина. Тарас, мовчазний чоловік із вічно втомленим обличчям, лише ледь кивнув головою і потягнув важкі валізи на другий поверх. З першого ж вечора життя у домі пішло шкереберть. Вікторія поводилася так, ніби все навколо вже належало їй. Вона щодня робила зауваження: шторки не того відтінку, підлога у коридорі рипить, чай занадто міцний, а суп занадто простий. — Тату, ну чому ти дозволяєш готувати таку важку їжу? — морщила носа Вікторія за обідом. — Тобі потрібні парові овочі, зелень, а тут знову тушковане м’ясо з картоплею

— Ви тут ніхто, звичайна чужа людина, тому цей будинок перепишуть на мене! Ці слова пролунали просто серед кухні, коли пательня ще шкварчала ранковими сирниками. Галина навіть не здригнулася. Вона спокійно вимкнула газ, поклала дерев’яну лопатку на край плити і повільно обернулася до невістки. Тобто до падчерки. Доросла жінка стояла посеред затишної світлої кухні в … Читати далі

– Нехай буде благословенний той день, коли я зайшов у той салон на розі Зеленої вулиці та Паркової! – думав Марат

Вероніка Григорівна вийшла з кабінету лікаря засмучена. Ще б пак, її побоювання підтвердилися, вона знову чекає на малюка. Є багато жінок, які тільки й мріють про це. Вони лікуються, платять великі гроші, аби почути цю фразу – у вас буде дитина. І навіть, якщо всі їхні зусилля марні, вони все одно сподіваються і благають Господа, … Читати далі

Соломія постояла хвилину, поправила ремінь торби, мовчки кивнула сама собі й попрямувала дорогою вниз, туди, де на повороті зупинявся приміський автобус. Тетяна так і стояла посеред подвір’я. Очі дівчини не виходили в неї з думки. Темні-темні, мов дві стиглі вишні у сутінках. Точнісінько такі, як були в їхнього Богдана. Колись сусідки про нього жартували: у парубка не очі, а чисте вугілля. Щоб зрозуміти, чому рідна сестра зачинила хвіртку перед гостею, треба згадати все з самого початку. Родина була звичайна, працьовита: батько, мати й троє дітей. Богдан — найстарший, гордість і надія, потім Стефанія — гонорова й уперта, і найменша Тетяна — тиха улюблениця. Батько, Тарас Васильович, був чоловіком міцним, неквапливим, наче дубовий стіл. Сказав раз — і ніхто в родині не смів перечити. Усе життя робив коло землі, хату власноруч будував, тримав господарство. Але була в нього одна слабкість, про яку знало все село, — баян. Старий, трофейний, із зеленими міхами та перламутровими ґудзиками. На свята, коли сходилися сусіди, батько брав інструмент, розгортав міхи, і коли грав давню пісню про калину, люди затихали й слухали, затамувавши подих. Мати підспівувала так чисто, що батько часом зупиняв пальці й просто дивився на неї з ніжністю

— Не було в нас ніякого брата, і вигадувати тут нічого, йдіть собі звідси! Стефанія стояла коло хвіртки і говорила так упевнено, ніби виносила остаточний вирок. Рукою легенько махнула, вказуючи на дорогу. А дівчина не рушила з місця. Стояла на стежці — молода, втомлена, з дорожньою торбою через плече. Обличчя припало пилом, але очі світилися … Читати далі

Ти судиш по своєму життю, а в мене воно інше, — не здавалася донька. — Ти все життя просиділа в селі, боялася кроку вбік зробити. Я так жити не хочу. — Я прожила чесне життя, — сухо відповіла Ганна Василівна

Осінній дощ методично стукав у лобове скло автомобіля, коли Оксана вкотре вимкнула звук на телефоні. На екрані світилося коротке слово «Мама», а поруч уже висів десяток пропущених повідомлень від колег по роботі. У салоні пахло дорогою шкірою та охолодженою кавою з міської кав’ярні, але на задньому сидінні вже височіли три картаті сумки, набиті доверху. — … Читати далі

– Вам сорок років? Не може бути! Ну, навіть якщо й сорок, нічого страшного. Я любитиму вас у будь-якому віці, і ніхто мені не заборонить, – навіть ви

Зінаїда видавала заміж дочку. Гостей було небагато, людей тридцять п’ять, – майже всі родичі та друзі нареченого. Дочка Лариса була прекрасною, як усі нареченої. Для Зіни її раннє заміжжя у дев’ятнадцять років стало несподіваним. Вона все-таки сподівалася, як усі матері слухняних і добрих дівчаток, що Лариса спочатку закінчить університет, а потім… Але вийшло, як вийшло. … Читати далі