У визначений день Софія вийшла з дому раніше. На вулиці шумів вітер, сніг сипався великими пластівцями. Вона поспішила до автівки, намагаючись не послизнутися, і думала, що вся ця ситуація нагадує погану виставу. Чотири роки вона працювала в іншому місті, майже не бачилася з рідними. Тітка Ганна з дядьком Павлом точно не кликали її на жодне родинне свято, хоча дівчина знала, що в них були ювілеї, у сина — весілля. І ніхто Софію не запросив. «Ні, — думала вона, — це їхнє право. Але чому тепер, коли зайшла мова про майно, вони першими опинилися на місці?» У коридорі зібрався цілий натовп. Софія впізнала двоюрідного брата — суворого чоловіка з великими рисами обличчя на ім’я Тарас. Поруч із ним у телефон заглибилася його дружина Надія, вона лише підводила очі, щоб кивнути незнайомим. У кутку стояли ще якісь далекі родичі, яких Софія бачила кілька разів у житті. І ось — тітка Ганна, дядько Павло. Вони ні на кого не дивилися, щось обговорювали на підвищених тонах. Коли дівчина підійшла, розмова урвалася. — Доброго дня, тітко Ганно, — мовила вона, відчуваючи внутрішнє тремтіння. — Доброго, — буркнула тітка й повернулася до чоловіка. — І ось, будь ласка, вже з’явилася. Усі тут, виходить
— Ти серйозно вважаєш, що після всього маєш право на це майно? — цей вигук перехопив подих усім, хто зібрався в тісному коридорі. — Я тут за законом, а от що тут робите ви після стількох років мовчання — велике питання, — відповіла Софія, намагаючись, щоб голос не дрижав. Саме так розпочалася ця історія, хоча … Читати далі