Приїхала ввечері, — тихо вела далі мама. — Кинула торбинку в кутку, очі додолу. Насипала я їй борщу, то вона дві ложки з’їла, а решту просто колотила по тарілці. Нічого не питаю, бо й так бачу. Одинадцять років терпіла ту порожнечу, тепер сидить, мов привид. — Він не кричить, розумієш, Стефо? — мама зітхнула, і по звуку я відчула, як вона потерла перенісся під склом окулярів. — Якби кричав чи гуляв, усе було б простіше. Тоді хоч зрозуміло, за що гніватися. А він просто мовчить. Прийде з роботи, вечерю з’їсть, у екран уткнеться і все. Людина наче є поруч, а в хаті вітер гуляє. Моя Зоряна з ним поряд геть зів’яла. Я сама така була з її батьком. Двадцять років думала, що треба берегти хату заради людей, а тепер сама на старості літа кукурудзу на городі сапаю і думаю, для кого берігся той фасад. Мама замовкла. Почулося, як рипнула стара кухонна лава, потім дзвякнула чашка. Вона пила чай із чебрецем — вона завжди його пила, коли тривожилася. — Боюся їй сказати, — додала мама ще тихіше. — Бо якщо скажу, вона вирішить, що це я її підштовхнула. А я хочу, щоб вона сама нарешті згадала, що в неї теж є життя. Бо потім буде пізно. Роки спливають, як вода крізь пальці, і лишається тільки звичка прати чужі сорочки та перевіряти, чи вимкнена плита
Я лежала на старому ліжку з дерев’яними бильцями, у кімнаті, де колись минуло моє дитинство. Крізь прочинену кватирку пахло вогкою травою і м’ятою, а з кухні долинав тихий, глухий голос мами. Вона говорила зі своєю давньою кумою Стефою. Вони завжди зідзвонювалися тоді, коли село засинало і на телефонній лінії наставала тиша. — Приїхала ввечері, — … Читати далі