Василю, фабрику закрили остаточно, — тихо, намагаючись тримати голос рівним, промовила Надія, присідаючи на краєчок табуретки біля кухонного столу. — Нас усіх розпустили. Видали ось цей розрахунок, але що робити далі, я просто не уявляю. Для кравчинь у нашому місті роботи зараз немає взагалі. Василь нарешті відірвався від гри. Його обличчя, розпашіле від тривалого сидіння в задушливій кімнаті, скривилося у звичній гримасі докору. — Ну от, маєш! Хто б сумнівався, — невдоволено форкнув він, кинувши телефон на стіл. — Нормальні жінки собі роботу шукають у кабінетах, папери перекладають, де тепло й гроші платять. А ти всю життя за копійки нитки перебирала, спину гнула на тій своїй фабриці. І що тепер? Ти думаєш, я один буду все тягнути? Я на це не підписувався, Надіє. Іди шукай хоч щось. Іди під’їзди мити чи поїзда прибирати, якщо більше нічого в житті не вмієш робити руками. Надія проковтнула цю образу, звично опустивши очі донизу. Вона не хотіла починати сварку, яка ні до чого б не призвела. Щоб трохи заспокоїтися й звести сімейний бюджет хоча б на найближчі тижні, вона підійшла до старої кухонної шафки. Там, на самій верхній полиці, за банками з гречкою та цукром, ховалася стара бляшанка з-під печива. Це була її таємна заначка
«Тобі вже за сорок, куди ти підеш, кому ти потрібна зі своїми голками? Я один усе життя на собі тягнути не збираюся, так і знай!» — ці слова чоловіка важким ехом віддавалися в голові Надії, хоча з того дня минуло вже багато часу. Тоді вона стояла біля високих залізних воріт трикотажної фабрики. На засуві висів … Читати далі