Мамо, ми з Наталкою розлучаємося, і я прошу тебе до нас не лізти, ми самі все вирішили, — сказав Тарас по слухавці так просто й сухо, наче повідомив про чергову заміну мастила в авто. — Як розлучаєтеся? — ледь вимовила Надія Степанівна, тримаючи в руці вологу ганчірку. — А діти? Тарасику, що сталося? Сім років разом прожили, хату до ладу довели, синові скоро до школи, донечка тільки підростає… Що між вами трапилося? — Не зійшлися характерами. Так буває. Головне, ти не переживай і не дзвони їй. Діти залишаються з нею, я буду приїжджати, коли матиму час. Усе, мені треба бігти, на роботі чекають. Короткі гудки пішли в трубку, перш ніж мати встигла щось додати. Надія Степанівна так і залишилася стояти посеред своєї невеликої кухні, дивлячись на старенький холодильник, де під кривим магнітиком із зображенням Карпат висіла дитяча листівка. Малий Дмитрик малював її минулого літа кольоровими олівцями: велика хата, криве синє сонце й нерівні літери «Любій бабусі»
— Мамо, ми з Наталкою розлучаємося, і я прошу тебе до нас не лізти, ми самі все вирішили, — сказав Тарас по слухавці так просто й сухо, наче повідомив про чергову заміну мастила в авто. — Як розлучаєтеся? — ледь вимовила Надія Степанівна, тримаючи в руці вологу ганчірку. — А діти? Тарасику, що сталося? Сім … Читати далі