— Зоє, ну хіба ж не можна себе хоч іноді потішити? Вона подивилася на нього. — Я сьогодні купила смачні яблука. — От бачиш! — Герман аж залився сміхом. — Я ж про це й говорю! У людини радість — яблука!

До будинку Римми Павлівни Зоя підійшла майже в сутінках. В одній руці несла пакет яблук, другою перевірила час на телефоні. Автобуса чекати ще двадцять дві хвилини. Пішки від станції — п’ятнадцять. — Та ну його, — пробурмотіла вона й сховала телефон до кишені. Дорогу через приватний сектор Зоя знала з дитинства. Під ногами шурхотіло перше … Читати далі

— То коли до нотаріуса, мамо? Стефа завмерла з чашкою в руці

— То коли до нотаріуса, мамо? Стефа завмерла з чашкою в руці. — Валерію, ще й не розвиднілося. — А що зміниться, як розвидниться? Я тебе третій тиждень питаю. — Дай хоч чаю випити. — Петро попросив би — ти б уже бігла. Вона обережно поставила чашку на стіл. Не випила й ковтка. — Я … Читати далі

Чужих дітей не буває, коли серце вміє любити…

Осінь 1994 року у Вербівці видалася холодною й дощовою. Дороги розмило так, що автобус до райцентру раз у раз застрягав посеред поля. Ганна стояла біля вікна й дивилася, як вітер обриває листя зі старої груші. За спиною пахло вареною картоплею та свіжим хлібом. Василько з Марійкою спали на печі, а дворічна Оленка сиділа на підлозі … Читати далі

— Маріє Іванівно, ви мені не рідна людина

— Маріє Іванівно, ви мені не рідна людина. Тож не треба вчити мене, як жити. Ростислав сказав це неголосно. Навіть виделку не відклав. А за столом замовкли всі. Мар’яна глянула на чоловіка, сподіваючись, що він зараз схаменеться. Скаже: «Не те мав на увазі». Усміхнеться. Хоч якось виправить. Він потягнувся по хліб. Марія Іванівна кілька секунд … Читати далі

— А ти чого мовчиш, Олено? Тобі самій не соромно? — За що? — прямо спитала та. — За таку покупку. Нормальна дружина сказала б чоловікові: «Дякую, але в твоєї матері є важливіші витрати».Значить, тобі нормально взяти шубу за сто двадцять тисяч і дивитися, як я на дачі живу за кривим парканом?

— Ти справді вважаєш нормальним витратити сто двадцять тисяч на шубу, коли мій паркан ось-ось розвалиться? Лідія Степанівна приїхала без попередження. На кухні стояла в пальті й шарфі, ніби збиралася піти за хвилину, але говорила вже сорок. Артем поставив чашку на стіл. — Мамо, паркан не розвалюється. Я ж дивився влітку. Три секції похилилися, я … Читати далі

— Мамо, а пам’ятаєте, як у день нашого весілля ви пішли бульбу копати? Анна запитала тихо

— Мамо, а пам’ятаєте, як у день нашого весілля ви пішли бульбу копати? Анна запитала тихо. Навіть усміхнулася — не гірко, а якось стомлено. На столі між ними лежала біла вовняна хустка з довгими шовковими китицями. Марія Степанівна потягнулася до неї покрученими пальцями, але так і не торкнулася. — Пам’ятаю. — Оксана казала, ви цю … Читати далі

– Мамо, ти всіх уже дістала, – заявила дочка літній матері

— Так, я видалила вас із контактів, Зою Павлівно! І з усіх дев’яти ваших чатів вийшла. Набридло! Досить надсилати мені листівки о шостій ранку. Я в цей час сплю! Даша сказала це так голосно, що за святковим столом усі замовкли. Зоя Павлівна застигла у дверях кухні. Пальта ще не зняла, у руці тримала подарунковий пакет … Читати далі

— Донечко, чоловік має бути головою в хаті

— Донечко, чоловік має бути головою в хаті. А ти знову шукаєш, до чого причепитися. — Мамо, я не чіпляюся. Я кажу, що він мене не чує. — Зате дбає про тебе! Чи тобі краще було б самій усе тягнути? Я притиснула телефон плечем і спробувала застебнути сукню. — А можна, щоб і дбав, і … Читати далі

— Я привчаю його до порядку. — Треба поважати чуже майно. — Дитина повинна розуміти ціну речей. І саме це слово — «чуже» — з часом стало різати Марії слух найболючіше. Воно звучало у Георгія щоразу, коли йшлося про щось, до чого торкався Антон. Хоча ж, здавалося б, для кого тоді ця родина, якщо її частини залишаються чужими одна одній?

— Мамо, я не спеціально! Я просто впустив машинку, чесне слово! Антон квапливо витер сльози, щойно Марія зайшла до кімнати. Він сидів на краю ліжка, червоний, заплаканий, і дивився на неї так, ніби чекав ще одного покарання. Марія повернулася з роботи раніше. Уже в передпокої її насторожила тиша. Останніми місяцями так було часто: Антон сидів … Читати далі

— У нас кожна копійка на рахунку, — голос Ольги став зовсім іншим. Вона відчула, як щось усередині зрушило з місця. — А ти, виходить, з жиру бісишся і лізеш у нашу кишеню

— Ось воно, наше, — сказала тоді Ольга, стоячи посеред порожньої кімнати. Олексій обійняв її за плечі. — Тридцять сім квадратів щастя. — І п’ятнадцять років іпотеки. — Ну, не псуй момент. Вона засміялася. Квартира була маленька, зате своя. З вікна виднілася береза в тихому дворі, а на кухні ще пахло свіжою штукатуркою. За три … Читати далі