Мам, ну ти серйозно? — у голосі Тараса чулося неприховане роздратування. — Тобі ж не сімдесят п’ять! Там жінки до вісімдесяти працюють. Зараз якраз курс піднявся, можна було б за рік на нормальний перший внесок для дачі відкласти. А вдома що ти робитимеш? На копійчану пенсію сядеш? — А я вже нічого не хочу відкладати, синку. Я додому хочу. — Ну дивись сама. Тільки потім не кажи, що нудно. Оленка зустріла її зовсім інакше. Вона обійняла маму просто на пероні, довго вдихала знайомий запах рідного волосся і сказала твердо, дивлячись просто у вічі: — Тільки давай домовимося на березі: ти повертаєшся не для того, щоб стати безкоштовною хатньою робітницею. Не для городів у тридцять соток, не для щоденних каструль із борщами для всієї родини і не для того, щоб няньчити моїх чи Тарасових дітей з ранку до ночі. Ти повертаєшся жити. Люба тоді лише розсміялася, притискаючи до себе онуків: — Та що ви таке вигадуєте? Яка з мене пані? Що я ще вмію, як не дбати про вас
Екран старенького смартфона блимнув у напівтемряві маленької кімнати на мансарді. Люба саме зняла з натруджених ніг еластичні бинти й сиділа на краєчку ліжка, слухаючи, як за стіною розмірено й важко дихає синьйора Тереза. «Мамо, цього місяця можеш нічого не передавати. Ми самі справимося». Люба перечитала повідомлення від доньки раз, другий, третій. Окуляри з діоптріями «плюс … Читати далі