Та що ви подумаєте, дітки… У вас же своє життя. Ви ж відпочивати зібралися, гроші великі витратили. А мати хай сама якось додихає в цій пилюці. Сусідка он подивилася у вікно, похитала головою, каже: «Оце так виростила сина, що на старість нікому й склянку води подати та шибки протерти». Але ви не зважайте. Їдьте собі з миром. Я потихеньку, по пів віконця на день, до зими якось та й відчищу. Слухавка тихенько писнула — зв’язок обірвався. Ганна Василівна ніколи не кричала і не кидала слухавку з гуркотом. Вона просто делікатно натискала червону кнопку, залишаючи після себе відчуття цілковитої безвиході. Василь повільно повернувся до мене. Погляд у нього був такий жалібний, мов у побитого собаки. — Мар’яно… Ти ж чула? — Чула, — відповіла я, продовжуючи акуратно складати светр у валізу. — Ну то що робитимемо? Треба здавати квитки. Я завмерла над сумкою. Мені здалося, що я недочула. — Що робити? Здавати квитки? — Ну а як інакше? — Василь підійшов ближче, заглядаючи мені в очі. — Ти ж бачиш, що там коїться. Людина стара, хвора, лежить із тиском і спиною. Ми що, поїдемо в гори прохолоджуватися, поки вона там серед бруду задихається? Ну втратимо частину грошей за повернення, то й байдуже. Поїдемо восени. А зараз треба поїхати до неї, взяти відра, драбину й усе за два дні вимити. Учотирьох руках швидше буде
— Якщо ти зараз вийдеш із цієї квартири з валізою, назад можеш не повертатися! — крикнув мені у спину чоловік. Я навіть не здригнулася. Тільки міцніше стиснула ручку дорожньої сумки на коліщатках. До нашого потяга лишалося рівно чотири години. Квитки у затишний куточок серед гір, тижневий відпочинок біля смерек і тиші — усе це було … Читати далі