— Марино, ти не могла б… ну, не вип’ячувати все це? — Степан стояв біля дверей у ванну, поки я знімала макіяж. — Віра звикла до певного рівня, розумієш?
Я завмерла з ватним диском у руці. Не одразу зрозуміла, про що він. Потім дійшло.
— Який рівень, Степане?
Він дивився в підлогу.
— Ну, ти ж знаєш, як вона… Віра завжди була вимогливою. Вона виходила заміж за Альберта, у них там мережа пекарень, будинок у передмісті Мюнхена. Просто не треба розповідати про посаду, гаразд? Скажемо, що ти асистентка менеджера.
Я мовчала. П’ять років шлюбу — і він досі соромиться мене перед сестрою.
— Добре, — сказала я повільно. — Не вип’ячуватиму.
Він видихнув з полегшенням. А я подумала: якщо він хоче гри, то нехай вона буде справжньою.
Віра зняла пентхаус у центрі на два тижні. Коли ми зайшли, вона стояла біля панорамного вікна з келихом в руці й навіть не обернулася одразу. Дала нам час роззутися, відчути різницю.
Я спеціально вдягла стару кофту з катишками, джинси з університету і взяла величезну сумку-шопер з ринку. Волосся стягнула гумкою — недбало, ніби колись. Жодного макіяжу.
Коли Віра повернулася, її погляд ковзнув по мені — зверху вниз, повільно. Вона не привіталася одразу. Спочатку вивчила.
— Марино, — промовила вона нарешті, простягаючи руку без усмішки. — Рада нарешті познайомитися ближче.
Я потиснула її холодну долоню з важкою каблучкою.
— Ой, Віро, яка в вас тут краса! — Я навмисне широко повела рукою. — Ми з дівчатами на роботі мріємо колись так пожити!
Степан поперхнувся повітрям. Віра всміхнулася — вперше за вечір. Холодно.
— Присідайте. Вечерю замовила з ресторану, не люблю готувати у відпустці. Степан розповідав, що ти працюєш у постачанні? — почала вона, наливаючи собі ще напій. Нам не запропонувала.
— Ну так, асистентка менеджера, — я зробила голос трохи вищим, простішим. — Оформляю документи, погоджую поставки. Роботи багато, але платять нормально.
— Нормально — це скільки?
Я назвала середню суму. Віра кивнула, ніби поставила галочку.
— Зрозуміло. Головне, щоб вистачало на життя. — Вона перевела погляд на Степана. — А в тебе як справи? Будівництво зараз не дуже, чула.
Степан почав розповідати про компанію, але Віра слухала впіввуха. Дивилася у вікно, розглядала нігті, поправляла подушку. Коли він замовк, вона кивнула:
— Ми з Альбертом нещодавно відкрили ще одну пекарню в центрі Мюнхена. Оренда космічна, але окупається швидко. Німці готові платити за якість.
Вона говорила так, ніби пояснювала будову всесвіту. Я кивала, робила великі очі.
— Ви коли-небудь були в Європі, Марино?
— Ні поки. Ми зі Степаном більше на дачу їздимо, на шашлики. Але мрію! Особливо в Париж, там ота башта, як її…
— Ейфелева, — підказала Віра, і в її голосі прозвучала жалість.
Вечеря тягнулася нескінченно. Віра розповідала про будинок із терасою, про колекцію антикварних годинників Альберта, про аукціони. Вона не називала ціни прямо, але так, щоб ми зрозуміли: це все дорого, дуже дорого.
— Жінка повинна розвиватися, — заявила Віра, відрізаючи шматочок лосося. — Читати, цікавитися мистецтвом, подорожувати. Інакше перетворюєшся на домогосподарку без кругозору. Марино, ви читаєте?
Я знизала плечима.
— Ну, в інтернеті статі якісь. Про здоров’я, побут. А так ніколи — робота, дім. Степан любить, щоб усе чистесеньке було, вечеря гаряча.
Віра поморщилася.
— Степане, серйозно? Вона на тебе працює як прислуга? Чоловік повинен цінувати час жінки. Альберт мені ніколи не дозволить стояти біля плити. У нас помічниця тричі на тиждень.
Степан мовчав, вжавшись у стілець. Він зрозумів, що я граю, але не розумів навіщо. У його очах читалася благання. Але я не збиралася зупинятися.
— А я от думаю, може, свою справу відкрити, — простягнула я, розглядаючи нігті. — Крамничку з ремонту взуття. Там наче гроші непогані, якщо місце знайти. Людям завжди треба підборів набити, блискавки поміняти.
Віра відклала виделку. Подивилася на мене так, ніби я запропонувала торгувати на смітнику.
— Взуттєва майстерня? Серйозно? — Вона розсміялася коротко, — Марино, це фізична праця. Ви розумієте, що доведеться стояти цілими днями, дихати клеєм? Це не бізнес, це ремесло. Для тих, хто не зміг вивчитися.
— Ну, мені здається, гроші є гроші. Головне — на себе працювати.
Віра похитала головою.
— Річ не тільки в грошах. Річ у статусі, розумієте? У тому, з ким ти спілкуєшся, в яких колах. Є різниця між власницею мережі пекарень у Європі та майстринею з підборів. Це різні світи.
Вона встала, пройшла до комода, дістала футляр і відкрила його демонстративно.
— Оце, наприклад, коштує як ваша річна зарплата, — сказала Віра неголосно, але виразно, показуючи витончені старовинні годинники. — Альберт подарував на річницю. Коли досягаєш певного рівня, починаєш розрізняти — що справжнє, а що підробка.
Вона закрила футляр, подивилася на мене згори вниз.
— Чесно, мені шкода брата. Він заслуговував на жінку, яка відповідала б йому. А не ту, що мріє лагодити черевики.
Степан різко встав, ударивши ногою об стіл.
— Віро, годі! Ти переходиш межі!
— Знаєш, Віро, — я відкинулася на спинку дивана, і голос змінився. Зникла вдавана простота. Залишився холодний тон, яким я веду переговори. — Мені справді шкода. Шкода, що за весь вечір ти жодного разу не запитала брата, як у нього справи. Не поцікавилася його здоров’ям, планами. Ти міряла його дружину ціною одягу та своїх годинників.
Віра завмерла.
— Три години ти розповідала про ціни. Скільки коштує будинок, оренда, круасани, хронометри. Але жодного разу не сказала — ти щаслива. Ти задоволена. Тільки цифри. Тільки бренди. Тільки «ми можемо собі дозволити».
— Марино, про що ти…
— Я фінансова директорка торгової мережі, Віро. Не асистентка. Директорка. — Я встала, взяла стару сумку, повісила на плече. — Моя зарплата вдвічі вища за найбільший квартальний контракт Степана. Я веду переговори з німецькими партнерами. Може, і з твоїм Альбертом перетиналася — світ тісний.
Віра зблідла.
— Цю сумку, яку ти так неприємно розглядала, я ношу, тому що вона зручна. У мене в гардеробі три сумки, кожна коштує як твої швейцарські годинники. Але я не ношу їх на роботу, бо мені не потрібно доводити колегам, скільки я заробляю. Їм важливо, що я вмію виконувати роботу добре.
Я подивилася на Степана.
— Ходімо.
Він встав мовчки. Ми попрямували до виходу. Біля дверей я обернулася.
— Степан попросив мене не вип’ячувати посаду. Він боявся, що ти будеш порівнювати, критикувати. І знаєш що? Він мав рацію. Ти саме це й зробила. Тільки я виявилася не тією, кого можна образити пекарнями.
На вулиці Степан узяв мене за руку — міцно, ніби боявся, що зникну.
— Вибач, — сказав він тихо. — Я п’ять років приховував тебе, тому що боявся її колкостей. А в результаті сам зробив тобі боляче.
Я подивилася на нього.
— Степане, якщо ти ще раз попросиш мене прикинутися кимось іншим заради чиїхось амбіцій, я не гратиму. Я просто піду.
Він кивнув.
— Більше не попрошу. Обіцяю.
Надворі було свіжо, вітер тріпав волосся. Я витягла гумку, обтрусила кофту і раптом засміялася.
— Бачив її обличчя, коли я сказала про зарплату? — Я не могла зупинитися. — Вона думала, що я сільська, а тут раз — і фінансова директорка.
Степан усміхнувся, потім теж засміявся.
— Знаєш, як ти була схожа на бабусю, коли про підбори говорила?
Ми йшли нічним містом, і вперше за п’ять років мені здавалося, що йдемо не поряд, а разом. Що йому не соромно. Що він бачить мене — не посаду, не зарплату.
Вранці Віра написала Степану. Коротко: «Мені треба поговорити.» Він показав екран. Я знизала плечима.
— Нехай телефонує.
Він набрав номер, увімкнув гучний зв’язок. Віра взяла слухавку не одразу.
— Степане, — голос натягнутий, — твоя дружина поводилася непристойно. Влаштувала сцену, образила мене. Я чекаю вибачень.
Я взяла телефон.
— Віро, це Марина. Які саме образи? Що я сказала про годинники? Чи про те, що ти три години міряла мене цінниками?
Пауза. Потім голос став суворішим.
— Ти брехала. Удавала з себе сільську дівчину, щоб потім виставити мене в негарному світлі.
— Ні, Віро. Я просто не стала вип’ячувати посаду, як просив твій брат. А ти сама вирішила, якщо людина одягнена просто — значить, вона нижча за тебе. Я не винна в твоїх висновках.
— Степане, ти справді дозволяєш їй так зі мною розмовляти?
— Так, — відповів він спокійно. — Тому що вона має рацію. Ти завжди дивилася на людей крізь прайс-лист. І я втомився це терпіти.
Віра повісила слухавку. Степан видихнув, сів на диван.
— Вона тепер не пробачить.
— І що? — Я сіла поруч. — Ти втратиш сестру, яка приїжджає раз на рік показати, як добре живе? Яка жодного разу не запитала, чи потрібна тобі допомога? Яка за п’ять років жодного разу не поцікавилася, чим я займаюся?
Він мовчав. Потім кивнув.
— Ти маєш рацію. Просто вона все-таки сестра.
За два дні Віра полетіла до Мюнхена. Не попрощалася. Степан написав їй — вона прочитала і не відповіла. Я бачила, як це його зачіпає, але він не просив мене вибачитися. Не намагався згладити. Він обрав мене — вперше за п’ять років по-справжньому.
