Романович – Сторінка 496

– Невже Мухтар усе життя чекатиме? – Запитувала Тетяна у чоловіка. – Ну, за що йому така господиня дісталася? – Собаки людей не обирають… – ледве чутно відповів чоловік. – І так, мені здається, що він чекатиме…

– Люба, ти зовсім з розуму вижила? – Тетяна вибігла з дому і з жахом дивилася на сусідку, яка намагалася зламати хвіртку. Точніше вона намагалася її відчинити, але з такою силою смикала туди-сюди, що ще трохи, й точно зламає. –… Продовжити читання →

25 Червня, 2025 0

– Я не збираюся все своє життя виживати так, як ви з татом! – Видала донька. Але, як кажуть – не кажи гоп…

– Він мене не слухає, каже мені – мовчи, жінко, тобі ніхто слова не давав! Я так більше не можу, мамо! – жалілася в слухавку Ірина і не могла ніяк зупинитися. – Я до вас з дітьми на дачу приїду,… Продовжити читання →

25 Червня, 2025 0

– Ти скільки грошей привезла? Вистачить, щоб закінчити дах? – запитав чоловік Марію, коли ту підвіз бус під саму хвіртку. А Василь замість того щоб зрадіти поверненню дружини і привітатися, відразу почав про гроші питати.– Вистачить, – втомлено відповіла Марія, і стала сама заносити речі.Марія повернулася в село навесні. В руках – валізи і стара шкіряна сумка, в якій вона ховала зароблені євро. Тиша на подвір’ї дещо лякала: ані гавкоту собаки, ані радості від її повернення.Колись Марія була, як і всі: жінка при хаті, при чоловікові, при дітях. Чоловік Василь – добрий, але роботи в селі не було. Що заробляв – йшло на витрати, на школу, на хліб. А дітей – троє. Двоє школярів і найменша, Зорянка, ще й трьох років не мала.– Марічко, може, я поїду, – якось сказав Василь. – В Польщу чи Чехію. Люди ж їздять.Але він так і не наважився. Василь був із тих чоловіків, які можуть тримати лопату, але не витримують розлуки. А вона була з тих жінок, які можуть все. Навіть серце своє зібрати в кулак і залишити малу дитину – змогла, бо хотіла кращого майбутнього для них усіх..Продовження в першому коментарі

– Ти скільки грошей привезла? Вистачить, щоб закінчити дах? – запитав чоловік Марію, коли ту підвіз бус під саму хвіртку. А Василь замість того щоб зрадіти поверненню дружини і привітатися, відразу почав про гроші питати. – Вистачить, – втомлено відповіла… Продовжити читання →

25 Червня, 2025 0

Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Світлана сиділа на передостанній парті й тихо плакала: мама зранку посварилась із татом і пішла на роботу, грюкнувши дверима. І в ту мить до неї підсіла дівчинка з тугою косою і ясними очима.– Я Надя, – сказала вона. – А ти не плач, добре? Все буде добре. Я завжди з собою ношу хустинку – ось, витри сльози.З того дня вони стали нерозлучними.Дитинство було спільне: ляльки на ковдрі, перші зачіски одна одній, ділення цукерками і домашні завдання, які завжди робили разом. Надя була розумна, спокійна, як камінь у річці. Світлана – навпаки: імпульсивна, щира до болю, часто розчаровувалась у людях. Але в Наді – ніколи.– Ти мені як сестра, – казала вона. – Може, і рідна не була б такою.Коли в десятому класі у Світлани раптово не стало тата, Надя була першою, хто прибіг.– Я просто хочу бути з тобою, – тихо мовила вона.І вона була: на похороні, потім увесь тиждень після. Сиділа, мовчала, обіймала. У її присутності було легше дихати.Після школи Світлана поїхала в Київ. Надя лишилася у райцентрі, поступила в медичний. Вони писали листи – справжні, на папері. А потім зʼявилися телефони, дзвінки раз на тиждень, а далі – життя, у кожної своє.Продовження в першому коментарі

Світлана все життя вважала Надію своєю найкращою подругою. Їхнє знайомство почалося ще в першому класі. Світлана сиділа на передостанній парті й тихо плакала: мама зранку посварилась із татом і пішла на роботу, грюкнувши дверима. І в ту мить до неї підсіла… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

— Міша, а раптом вона нас не полюбить? — Олена завмерла біля вікна, притиснувши долоні до скла.Михайло відірвався від ноутбука, зняв окуляри і втомлено потер перенісся.За десять років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати настрій дружини лише за інтонацією.Зараз в її голосі дзвеніла тривога — та сама, що з’явилася три місяці тому, коли вони подали документи на усиновлення.— Льоль, ну ми ж про це говорили, — м’яко промовив він. — Діти не можуть не полюбити таку маму.Вона обернулася, і він побачив, як тремтять її губи.Останнім часом це тремтіння з’являлося все частіше — немов передвісник бурі, готової ось-ось вибухнути.— Яку таку? — гірко посміхнулася вона. — Пусту? Яка навіть народити не змогла?Михайло стрімко підвівся, за два кроки опинився поруч з дружиною. Обійняв за плечі, притиснув до себе.Від неї пахло ромашковим чаєм і тією особливою, невловимою гіркотою, що з’являється у жінок, коли вони довго плачуть.— Перестань себе накручувати, — прошепотів він їй у маківку. — Ти будеш чудовою мамою. Найкращою. А Настуся… Ти ж бачила, як вона до тебе потягнулася під час першої ж зустрічі!Олена схлипнула, сховавшись йому в плече. Три роки пошуків причини безпліддя, нескінченні обстеження, чотири невдалі спроби ЕКЗ — все це виснажило її, випило душу.А потім з’явилася надія — трирічна дівчинка із золотистими кучериками і дивно серйозним поглядом карих очей.— Знаєш, — глухо промовила Олена, — я щодня заходжу в дитячу. Сідаю в це рожеве крісло, яке мама подарувала, і уявляю, як буду читати їй казки. Як буду заплітати косички, пекти млинці у вихідні.— Так і буде, — впевнено кивнув Михайло. — Через тиждень заберемо нашу дівчинку, і все буде саме так.Телефонний дзвінок розірвав затишну тишу їхніх обіймів.Олена здригнулася, відсторонилася.На екрані висвітилося ім’я їх інспектора з опіки — Марини Сергіївни.— Алло? — Олена увімкнула гучний зв’язок. — Так, слухаю вас.— Олена Вікторівна? Доброго ранку. Тут така справа… — голос у слухавці звучав незвично напружено. — Ви не могли б під’їхати сьогодні? Є важлива розмова.Олена переглянулася з чоловіком. У грудях неприємно кольнуло.— Щось з документами? — обережно запитала вона.— Ні-ні, з документами все в порядку. Загалом, з’явилися нові обставини. Давайте при зустрічі.Через годину вони вже сиділи в кабінеті Марини Сергіївни — суворої жінки середнього віку з незмінним пучком на потилиці.Вона явно нервувала — теребила край папки з документами, уникала моменту зустрітися поглядами.— Розумієте, — нарешті почала вона, — вчора з’ясувалося, що у Насті є брати. Двоє. Сім і дванадцять років.Олена відчула, як німіє обличчя.Михайло поруч завмер, немов скам’янів.— Як брати? — вичавила вона. — Чому ми дізнаємося про це тільки зараз?Марина Сергіївна важко зітхнула.— Вони перебували в іншому дитячому будинку. Матір позбавили прав два роки тому, дітей розподілили по різних закладах. Розумієте, за законом ми зобов’язані…Далі Олена слухала як крізь вату.Щось про права дітей, про психологічні травми розлуки, про необхідність зберігати сімейні зв’язки. Але вони і так вже були розлучені…У скронях стукало: «Все марно, їм не віддадуть Настю. Не віддадуть».Додому вони їхали мовчки. Михайло вів машину, стиснувши кермо до побілілих кісточок.Олена дивилася у вікно, але не бачила ні будинків, ні дерев — тільки миготіння плям світла і тіні.— Потрібно все обдумати, — нарешті промовив Михайло. — Спокійно, без паніки.Олена гірко посміхнулася:— Що тут думати? Ми планували одну дитину. Маленьку дівчинку. А тут…— Може, це знак? — тихо припустив він. — Доля?— Доля? — вона різко повернулася до чоловіка. — Міша, ти себе чуєш? Троє дітей! Відразу! Ми ж з одним боїмося не впоратися!Увечері приїхала мати Олени — похмура, галаслива Ганна Петрівна.Ледь переступивши поріг, вона вже все знала і мала готове рішення.— Навіть не думайте! — безапеляційно заявила вона, ставлячи на стіл каструлю з борщем. — Це ж божевілля — трьох відразу! Ви що, з глузду з’їхали?— Мамо… — почала Олена.— Ні, дослухай! — Анна Петрівна войовничо впиралася руками в боки. — Я тебе одну виростила — і то ледве справлялася. А тут троє! Та ще й чужих! Ти хоч уявляєш, що це таке?— Уявляю, — тихо відповіла Олена. — Це діти, яким потрібна сім’я.— Ось тільки не треба цих сльозливих сопель! — пирхнула мати. — Ти ще молода, можеш своїх народити. А не вийде — візьмете одну цю дівчинку, як планували. Навіщо вам зайвий головний біль?Увечері зателефонувала свекруха — худорлява, уїдлива Галина Миколаївна. Її думка збіглася з позицією Анни Петрівни:— Оленко, люба, ну куди вам троє? Ви ж зовсім недосвідчені батьки. Почніть з однієї дитини, придивіться, навчіться. А там, дивись, і своїх Бог дасть все-таки.Олена сиділа на кухні, крутила в руках давно охололу чашку чаю.У голові крутилися уривки фраз: «недосвідчені батьки», «зайвий головний біль», «своїх народити».Та хіба справа в досвіді? Хіба можна навчитися бути батьком за підручником?Михайло працював допізна — мабуть, теж перетравлював новини. Повернувся після півночі, схудлий, з червоними від втоми очима.— Поговорив з хлопцями на роботі, — сказав він, сідаючи поруч. — Знаєш, що найцікавіше? Всі в один голос твердять: «Беріть тільки дівчинку». А я дивлюся і думаю: а як же хлопчики? Що з ними буде?Олена накрила його руку своєю:— Я весь день про це думаю. Уявляєш, як це — знати, що твою сестричку забрали в сім’ю, а ти залишився?Вона помовчала і продовжила:— А знаєш, що найстрашніше?…📌📌Продовження історії читайте в першому коментарі 📌📌

— Міша, а раптом вона нас не полюбить? — Олена завмерла біля вікна, притиснувши долоні до скла. Михайло відірвався від ноутбука, зняв окуляри і втомлено потер перенісся. За десять років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати настрій дружини лише за… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

Людмила цілий день крутилася на кухні, запекла ароматну курочку, накришила салатів, спекла торт. Аякже ж?! Сьогодні у неї день народження. Ближче вечора, відкрилися вхідні двері. – Кохана я вдома! – гукнув з коридору Ігор. Людмила вибігла до чоловіка. – З Днем народження, Людмило! – бадьоро сказав Ігор, простягаючи їй квіти. – Дякую, – Людмила взяла букет, посміхнулася. – Це ще не все! – чоловік дістав з пакета листівку та якусь коробочку. – Ось, листівка. І ще… ну, це тобі знадобиться! – Дякую, – сказала Людмила, взяла коробочку, відкрила її і…остовпіла від побаченого

Людмила сиділа на кухні, акуратно складаючи в конверт останні купюри. Вона рахувала їх вже вдесяте, щоб точно вистачило. До Дня народження Ігоря залишалося два тижні, а подарунок був обраний давно — той самий перфоратор, про який він мріяв весь минулий… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

Максим стояв біля вікна і дивився, як краплі дощу стікають по склу. – Максиме, можна тебе на хвилину? – гукнула його дружина. – Що? – запитав чоловік. – Підійди до мене. Краще тобі самому все побачити, – сказала Ганна. Максим розвернувся і попрямував у ванну. – Що вже сталося? – злегка запереживав чоловік. – У тебе якісь проблеми? – Не проблеми, а «сюрприз»! – Ганна спробувала посміхнутися, і простягла чоловіку якусь коробочку. – Що це? – не зрозумів Максим, взяв коробочку, відкрив її і… аж рота відкрив від побаченого

Ганна розглядала дві смужки на тесті, ніби вони могли змінитися, якщо дивитися на них досить довго. У вухах стояв дзвін, пальці трохи тремтіли. Вона прислухалася до голосів дітей із кімнати – сміх, метушня, суперечка через іграшку. Життя, яке тільки-но увійшло… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

Тамара мила посуд, коли у двері подзвонили. Жінка здивувалася: вона нікого не чекала. Коли Тамара відкрила, то побачила на порозі свою сестру. Олена була без макіяжу, з сумними очима, в руках якась папка. – Тамаро, мені поговорити треба, – сказала Олена, не дивлячись у вічі. Тамара мовчки впустила сестру, налила чай. Олена довго мовчала, потім раптом заплакала. – Вибач мені, – видавила вона крізь сльози. – За що ти вибачаєшся? – здивувалася Тамара. – Ось за це, – тихо додала Олена, і підсунула до сестри папку з паперами. Тамара взяла папку, відкрила її, переглянула вміст і…ахнула від побаченого

Тамара за кухонним столом підраховувала свої фінанси. Нещодавно жінка багато витратила на візит до стоматолога, а тепер в поліклініці їй призначили ще купу обстежень. Пенсія в неї була не королівська, а здоров’я потребувало вкладень. Вона звикла все рахувати, економити на… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

Тамарі у спадок від батьків дістався старий, але добротний будинок в селі, практично особняк. Вона з сином Іваном вирішила переїхати туди жити. Після зими будинок необхідно було впорядкувати. Мама й син взялися до справи. За тиждень вдалося зробити багато. Іван навчився рубати дрова, ремонтував паркан. Потім їм провели інтернет. Нова сільська школа міському Івану дуже сподобалася. Він із цікавістю спілкувався з однокласниками. За тиждень його навчання у селі, провідати нового учня прийшов класний керівник. – Кирило! – Тамара застигла від здивування, зустрівши гостя

Тамарі у спадок від батьків дістався старий, але добротний будинок, практично особняк. Сестра переконувала його продати. – Тамаро, будинку потрібен догляд. Ще кілька років – і він розвалиться. Ось, дивись: вікна зовсім старі. Скоро виваляться. Дах треба перекрити. Навіщо тобі… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

Валентина встала й попрямувала на кухню. Їй дуже хотілося пити. У темряві вона знайшла графин з морсом, поруч стояла склянка. Щось м’яке ковзнуло біля ніг. Валентина застигла. Жінка вже хотіла щось вигукнути, але згадала, що в домі пусто. Нікого ж нема. Діти поїхали на навчання, а потім і сім’ї там завели. Чоловіка немає, пішов, як діти стали дорослими, вирішив розлучитися і жити в місті. Валентина й сама не поїхала б, а дізнавшись про розлучення і чути не хотіла про це! Валентина клацнула вимикачем і руками сплеснула від побаченого

Валя встала й попрямувала на кухню, дуже хотілося пити. У темряві вона знайшла графин з морсом, поруч стояла склянка. Щось м’яке ковзнуло біля ніг. Валентина застигла, тварин у домі не було. Жінка вже хотіла закричати, але згадала, що в домі… Продовжити читання →

24 Червня, 2025 0

Автор Романович