Донечко! Я їду до тебе, сил моїх більше немає, — почувся у телефоні тремтячий голос матері. — Чоловік мене виставив на двір, привів туди ту жінку. Мені абсолютно нікуди йти, доню! Катерина завмерла. Вона зиркнула на Петра — той саме хрустів смаженими горішками, байдуже дивлячись на екран. Вона знала, що чоловік терпіти не може тещу. Але й залишити маму на вулиці вона не мала права. — Приїжджай, мамо, — тихо вимовила Катерина. — Тільки, будь готова, Петро не в найкращому гуморі. За кілька годин Марія Петрівна вже стояла на порозі з двома величезними картатими сумками. Вона мала жахливий вигляд: обличчя червоне від сліз, руки помітно тремтять, а на плечах — вицвіле пальто ще радянських часів. Петро навіть не повернув голову у її бік. Катерина провела матір у маленьку кімнату, де колись жила Софія, застелила чисту постіль і поставила на тумбочку склянку свіжої води. Нічого, мамо, якось переб’ємося, — намагалася бадьоро говорити вона, хоча на душі шкребли коти. — Поживеш поки що тут, а там щось придумаємо
— Нікому я не треба на старості років, — голосила мати. Дощові краплі мерщій барабанили по шибках старої п’ятиповерхівки, розмиваючи сірі пейзажі спального району. У затишній, хоч і трохи застарілій кімнаті панувала напівтемрява, яка розганяла лише теплий вогник настільної лампи. Катерина сиділа у потертому кріслі, закутавшись у в’язаний вовняний плед, і бездумно дивилася в одну … Читати далі