Мар’янко, не роби дурниць, зачекай! Ти ж нічого до кінця не розумієш! Я зі злістю відсмикнула руку. — Ти просто все життя заздрила мені! — крикнула я їй в обличчя. — Заздрила, бо мене люблять, а тебе ніхто заміж не покликав! Нехай тобі пусто буде в цій хаті! Це були останні слова, які я сказала рідній сестрі перед тим, як вийти за хвіртку. П’ятнадцять років вони висіли в моїй пам’яті важким тягарем, але гордість не дозволяла мені визнати свою жорсткість. Шлях мій лежав за кордон. Тоді багато хто їхав шукати долі, і я приєдналася до одного з таких бусів, що прямували на південь Європи. Перші роки були справжнім випробуванням на витривалість. Я починала з догляду за прикутими до ліжка літніми пані, працювала прибиральницею в невеликих придорожніх заїздах, спала по чотири години на добу в крихітних комірчинах без вікон. Мову доводилося вчити ночами, повторюючи фрази за телевізійними новинами й гортаючи старі словники. Поступово життя почало змінюватися
— Я приїхала забрати ключі від батьківської хати, бо за документами тепер тут господиня я, — мовила я, стоячи біля нашої давньої дерев’яної хвіртки й дивлячись просто в очі старшій сестрі. — Проходь до хати, бо змерзнеш. На тобі лише легке міське пальто, а в нас осінь цього року холодна й сира, — спокійно відповіла … Читати далі