Uncategorized

Василю, гарячого обіду сьогодні немає, — спокійно відповіла я. — Ми вас не чекали, нічого не варили, а ввечері взагалі йдемо у справах. У кімнаті запала повна тиша, тільки ложечка брязнула об чашку. Христина невпевнено засміялася, подумавши, що це якийсь розіграш. — Ой, та годі вигадувати, у тебе завжди повні полиці наготовлені, що ти ховаєш їжу від рідні? Вона рішуче підвелася, пішла на кухню і широко відкрила холодильник. Звідти повіяло прохолодою і порожнечею. Христина мовчки дивилася на самотній лимон і мінералку, не вірячи власним очам. Вона смикнула морозильну камеру — там лежали лише форми для льоду. Тітка Софія, запідозривши якусь таємницю, вирішила перевірити хлібницю на горішній полиці. Вона швидко потягнулася вгору, але слизькі домашні шкарпетки поїхали по гладкій плитці підлоги. Тітка не втримала рівноваги, вхопилася рукою за дверцята, і нещасна половинка лимона покотилася до її ніг

Автор

— Людочко, ми тут якраз повз ваш будинок їхали, то швиденько став чайник і діставай щось ситне з холодильника, бо мій Василько від самого ранку навіть рисинки в роті не мав! Ці слова лунали в моєму передпокої майже щосуботи з точністю міжміського автобуса. Христина, рідна сестра мого чоловіка, стояла на порозі й уже скидала з … Читати далі

— Олесю, на весілля моєї Світланки можеш не приходити. — Мамо, що це означає? Як це — не приходити?— А те й означає. Весілля Світланки — подія особлива. Нам там сторонні люди ні до чого

Автор

Олеся вже відчувала, як повітря густішає. Тримаючи в руках теплу чашку з кавою, вона не пила, лише стискала кераміку пальцями, бо щось підказувало: ось-ось станеться. Свекруха, Галина Степанівна, надто старанно робила вигляд, що все спокійно. Вона надто довго водила ручкою по роздрукованій схемі залу, обводила прізвища гостей кружками, закреслювала порожні місця і жодного разу не … Читати далі

– Я був готовий взяти тебе з дитиною! – Роздратовано сказав він, розчарувавшись у нареченій

Автор

– Оксано, тільки не гнівайся. Сьогодні мені не вдасться приїхати. – Що трапилося? – Давай завтра побачимось, я тобі все розповім. Термінові справи. – Добре, – сказала вона. – Дякую. Я знав, що ти зрозумієш. Оксана нічого не відповіла і закінчила розмову. *** Рік тому Оксана взагалі не думала, що в її житті з’явиться чоловік, … Читати далі

Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? — розгнівано запитувала Лариса в чоловіка, коли побачила, що гроші пропали. — Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку. Лариса стояла біля плити у своїй тернопільській квартирі й тримала конверт перед чоловіком. На сковорідці шкварчали деруни, електричний чайник клацнув і замовк, а Роман сидів біля вікна та складав окуляри у футляр. — Петро нічого не просив. — Тоді де гроші? — Я взяв. — Це я вже зрозуміла. Навіщо? — У суботу покажу. — Ні, Романе. Зараз. Мені набридли твої таємниці. Тридцять років я повинна здогадуватися, що ти думаєш, чому мовчиш, куди збираєшся. Досить. Хочеш жити сам по собі — живи. Я подаю на розлучення. Роман підняв очі. — Добре. Лариса завмерла з лопаткою в руці. — Що добре? — Розлучаймося. — Ти зараз серйозно? — Так. — І навіть не скажеш: «Ларисо, заспокойся»? — Ні. — Не попросиш мене не гарячкувати? — Теж ні. Вона вимкнула плиту й сіла навпроти. — Тридцять років ти мене зупиняв. — Саме тому сьогодні не буду

Автор

— Романе, залиш ту чашку й подивися на мене. Я втретє питаю: де тридцять вісім тисяч гривень із зеленого конверта? Ми пів року відкладали на пральну машину, бо стара вже стрибає ванною, наче збирається самостійно виїхати з квартири. Учора гроші були, сьогодні конверт порожній. Тільки не кажи, що знову допоміг своєму братові з ремонтом будинку. … Читати далі

— Рік я вкладала свої гроші у квартиру, яка мені, виявляється, не належить. Я про це не знала. А ти знав і мовчав. Що саме я роздуваю?

Автор

Папка випадково розкрилася, і Мирослава навіть не підозрювала, яку таємницю приховували ці папери. Зазвичай Мирон ховав їх у шухляду столу, але того вечора, поспішаючи кудись, просто залишив на журнальному столику. Вона й не збиралася зазирати, просто взяла, щоб віднести на місце, аби не лежало зайве, і тоді стрічки розійшлися самі по собі. Листи розсипалися. Мирослава, … Читати далі

– Семене, це хто? – Це… ну… е… А ти чого в середу сюди зірвалася? Ти б хоч подзвонила… – Ти мені зуби не заговорюй! – розсердилася Тамара Іванівна. – Що відбувається? – Та нічого не відбувається, – Семен відвів очі. – Просто покликав людину, щоб дізнатися… Ну, по чому нині така ділянка, як наша. – А ці двоє для антуражу тут були?

Автор

Тамара Іванівна зібралася на дачу в середу, хоча зазвичай вони із Семеном вибиралися туди на вихідні. Просто скучила за своїми грядками, от і сіла в маршрутку та покотила. Всю дорогу, дивлячись у запорошене вікно на сосни, вона думала, як зрадіє чоловік. Семен останнім часом сидів на дачі майже невилазно, казав, що в місті йому задушливо … Читати далі

Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних коробок. Андрій навіть не обернувся. Він стягував робочі черевики й сердито відсовував ногою її домашні капці. — Якщо питаєш про ті великі, то твої. Я звільнив комору. Олеся повільно поставила сумку на тумбу. — Навіщо? — Бо мені треба місце. — Для чого? — Для обладнання. Я ж учора говорив. Твої речі мені заважють, тому там тепер мають стояти мої, я ж тут господар, тому й сам вирішую. Олеся вийшла надвір. Дощ лив, як з відра. Вона підхопила першу коробку й відразу відчула, що дно стало м’яким. Картон прогнувся, і їй довелося підтримати коробку коліном і таки переносити її

Автор

— Андрію, скажи, будь ласка, що це не мої коробки стоять під навісом біля воріт. Олеся не знімала пальта. Вона стояла посеред передпокою їхнього будинку неподалік Івано-Франківська й дивилася крізь скляні двері на подвір’я. Надворі цілий день сіяв дрібний осінній дощ. Вода стікала з даху тонкими струмками, а біля господарського приміщення темніли п’ять великих картонних … Читати далі

Синочку, тоді часи були скрутніші, ти ж знаєш, — винувато промовила мати, опускаючи очі. — Та й не було таких тоді. А Назарчикові пощастило, останні залишки розпродували. Увечері, коли в кімнаті згасло світло і за вікном чулося лише рівне гудіння вечірнього приміського поїзда, Любомир повернувся на бік і тихо покликав брата. — Спиш уже, чи що? — Ні, на зірки дивлюся, — по-дитячому щиро озвався Назар з нижнього ярусу ліжка. — А знаєш, чому тобі той костюм із вишивкою купили, а мені ні? — Чому? Бо я гарно поводився? Любомир глухо й недобре хихикнув у темряві. — Бо тебе пожаліли. Батьки не хотіли, щоб ти почувався чужим. Вони тебе взагалі з сиротинця забрали, коли ти зовсім крихітним був. Тебе там хтось залишив під дверима в коробці, а вони повз проходили і підібрали, бо їм шкода стало

Автор

— Якщо ви принесете додому ще одну дитину, я просто зберу свої речі й піду жити до сусідів, бо ви мене більше не любите! Семирічний Любомир стояв посеред кухні, схрестивши руки, і спідлоба дивився на батьків. Він саме пішов у перший клас і вважав себе цілком дорослим чоловіком, з думкою якого нарешті мають рахуватися всі … Читати далі

Тітко Марто! Тут до нас прийшли! — в порозі крикнула незнайома дівчина. — Ви хто? За кілька секунд у коридор вийшла молода жінка приблизно Соломіїного віку. Побачивши гостю, вона різко зупинилася. — Ви до кого? — Це я хотіла б запитати. Мене звати Соломія. Я дружина власника цієї квартири. Жінка змінилася на обличчі. — Дружина? — Так. Назара Коваля. А ви? Дівчинка переводила погляд з однієї жінки на іншу. — Тітко Марто, а це татова знайома? Соломія перестала дихати на кілька секунд. — Чия знайома? Марта одразу нахилилася до дівчинки. — Даринко, сонечко, іди домалюй свій будиночок. Я зараз прийду. Дівчинка слухняно пішла до кімнати. Соломія повільно зайшла в передпокій і сама зачинила за собою двері. — Тепер поясніть мені, що відбувається. — Мабуть, вам краще поговорити з Назаром, вашим чоловіком. — Обов’язково поговорю. Але зараз я стою у квартирі свого чоловіка, де живе дитина, яка назвала його татом. Тому почнемо з вас. Марта сперлася долонею об комод. — Я не її мама, якщо ви про це подумали. — А хто? — Старша сестра її мами. Я не очікувала, що ви прийдете, мені тепер так незручно

Автор

— Назаре, тільки не кажи, що знову збираєшся на нашу річницю у своїй сірій сорочці, — засміялася Соломія, стоячи перед дзеркалом у спальні й прикладаючи до себе темно-зелену сукню. — Я її вже стільки разів бачила, що можу із заплющеними очима назвати кожну ґудзикову петлю. У тебе ж залишився той світлий костюм у квартирі на … Читати далі

Сергію? Що це таке? — гукнула дружина, повільно знімаючи куртку. — У нас хтось є? З кухні почувся жіночий сміх. — О, нарешті господиня повернулася! А ми вже думали, що ти до ночі десь ходитимеш! Мар’яна завмерла з шарфом у руках. За мить у коридор вийшла Оксана, старша сестра Сергія. За нею показався її чоловік Павло, а сам Сергій стояв трохи далі з таким виразом обличчя, ніби сподівався непомітно злитися з бежевими шпалерами. — Сюрприз! — широко усміхнулася Оксана. — Ми до вас на вихідні. Давно ж не бачилися. Мар’яна подивилася спочатку на неї, потім на дві сумки, тоді на чоловіка. — Сергію, можна тебе на хвилину? — Та чого там шептатися? — махнула рукою Оксана. — Ми свої. Краще скажи, що будемо їсти. Павло ще дорогою казав, що за домашнім борщем скучив. — Я взагалі-то казав про деруни, — озвався Павло з кухні. — Але від борщу теж не відмовлюся. І щоб часничок був. Мар’яно, ти ж умієш нормально готувати? Мар’яна повільно поклала ключі на полицю. — Сергію. На хвилину йди сюди. Бо я щось зовсім не розумію, що вже відбувається

Автор

Мар’яна мріяла лише про гарячий чай, тишу й кілька хвилин відпочинку. Та щойно вона відчинила двері квартири, з кухні долинув веселий голос сестри чоловіка: «Ну нарешті господиня прийшла! Ми вже зачекалися. Павло хоче домашню вечерю». Мар’яна повільно перевела погляд на чоловіка. Сергій стояв біля дверей кухні й уперто дивився кудись убік. — Сергію, скажи мені … Читати далі