Ти бачиш їх! Отже, ви тут живете, як у королівстві, — промовила Таїсія Петрівна, розглядаючи терасу з явним презирством. — А мати має просити милостиню під дверима офісу твого брата? Остап стояв біля дверей, не запрошуючи її зайти. Мирослава стояла поруч, тримаючи за руку п’ятирічну Злату. Дівчинка з цікавістю дивилася на бабусю, яку бачила лише кілька разів у житті. — Мамо, — почав Остап, намагаючись говорити максимально спокійно. — Ми ніколи не відмовляли вам у базових речах. Продукти, ліки, оплата комунальних — усе це ми покриваємо щомісяця. Чому вам завжди цього замало? — Ліки? Комунальні? — вона розсміялася, і цей звук був гострим, мов скло. — Це копійки! Мені потрібна нормальна відпустка, мені потрібно оновити гардероб, я хочу поїхати до подруги в Європу. Ви — мої діти, ви зобов’язані забезпечити мені рівень життя, на який я заслуговую! Дайте мені грошей, від матері гріх відвертатись
Остап сидів на терасі свого будинку під Житомиром, вдивляючись у вечірні сутінки. Його руки, звиклі до роботи з металом та механізмами, неспокійно перебирали ключі від ангару. Його життя було чітко структурованим: власне виробництво енергоефективних систем, кохана дружина Мирослава та їхня маленька донечка Злата. Здавалося, ніщо не могло порушити цей стабільний, вибудуваний з таким трудом спокій. … Читати далі