Ох, як же добре пахне, — промовив він, простуючи на кухню навіть без мого запрошення. — Невже борщ? Справжній, з квасолею, пампушками з часником і свіжою петрушкою? Як же я мріяв про твої страви, Надю. Та, інша, за всі ці роки так і не навчилася нічого готувати. Усе купувала напівфабрикати в найближчому магазині. Хіба то їжа для нормального чоловіка? «Та інша» — це Наталя. Їй ледь виповнилося двадцять два, коли мій колишній чоловік вирішив, що його сімейне життя зі мною — це суцільна помилка молодості. Він тоді раптом вирішив, що народження нашої доньки Софійки, щоденне прибирання, турботи про скромний сімейний бюджет і розмови про майбутнє гасять його внутрішнє полум’я. Йому хотілося свята, легких розмов, безтурботності та молодих очей, які дивилися б на нього із захопленням. Тепер Наталі мало бути вже близько тридцяти п’яти. І судячи з сумного вигляду Василя та його картатої сумки, те безтурботне свято остаточно добігло кінця. Я мовчки налила йому глибоку тарілку гарячого борщу. Поставила поруч баночку густої сметани, поклала кілька скибок щойно спеченого житнього хліба й часникові пампушки. Сіла навпроти на край стільця і спокійно спостерігала
— Ти постаріла, Надю, з тобою стало нестерпно нудно, я хочу відчувати справжнє життя, а не животіти у цьому сірому кутку, — ось так він сказав мені дванадцять років тому, перекинув через плече стару картату сумку і просто зачинив за собою двері. А рівно через дванадцять років, чотири місяці й кілька днів він знову стояв … Читати далі