– Поліно, ну подумай сама! Тобі всього вісімнадцять, ні чоловіка, ні роботи, ні освіти! Куди тобі дитину? – Я вже доросла і сама можу вирішити це питання! – сплеснула руками дівчина. – І переконати ви мене не зможете! Я хочу цю дитину, розумієш? І неважливо, що Олег мене покинув, я його так само люблю! І […]
“Дістала ти мене, геть звідси!” – кричав чоловік, викидаючи кішку з машини через кілька десятків кілометрів від міста
“Дістала ти мене, геть звідси!” – кричав чоловік, викидаючи кішку з машини через кілька десятків кілометрів від міста. Кішка грілася на сонечку, підставляючи йому животик і лапки: “Ах, як добре! Яка я щаслива, яка в мене добра господиня, як вона мене любить!”. Кішка ніжилася на підвіконні на м’якій подушечці – своєму найулюбленішому “ліжечку”. Кішка була […]
– Ти що, спокійно пожити мені взагалі не даси? – У голосі дорослого сина явно чулося роздратування
– Ти що, спокійно пожити мені взагалі не даси? – у голосі сина явно чулося роздратування, він стояв у дверях кухні, стискаючи в руці телефон, ніби той міг захистити його від мого запитання. – Дімо, я ж просто спитала, коли ти додому повернешся, – я намагалася говорити рівно, але всередині все клекотіло. – Ти третій […]
Фіктивний шлюб з не фіктивними почуттями…
– Цими вихідними треба буде відвідати моїх батьків, а наступними – поїдемо до твоїх. У тебе плани не змінилися? – Карина сиділа за столом і гризла кінчик кулькової ручки. Перед нею лежав пошарпаний блокнот. – Не змінилися, – обізвався Лев, помішуючи щось у маленькій пательні. – Ти точно не вечерятимеш? Бо я тут щось «нахімічив» […]
До чого вона готова? Жити без мами? Ні! Не готова і ніколи не буде готова! — Батько приїхав, чекає на тебе. – Зіна поправила на голові чорну пов’язку. – Пора, дівчинко
— Ганнусю, ти всі свої речі зібрала? – сусідка, тітка Зіна, зайшла в кімнату, де на ліжку сиділа Аня. – Готова? До чого вона готова? Жити без мами? Ні! Не готова і ніколи не буде готова! — Батько приїхав, чекає на тебе. – Зіна поправила на голові чорну пов’язку. – Пора, дівчинко… Аня знехотя піднялася […]
У маршрутці було тихо. Люди їхали на базар, хтось в лікарню, інші – мовчки вдивлялися у вікно. Марійка присіла біля вікна, дістала навушники і вже хотіла поринути у музику, як раптом почула: – Дитино, вибач, що турбую. Ти не знаєш, де тут шістнадцята школа? Дівчина зняла навушник. Перед нею стояла літня жінка з торбинкою, у старенькому пальтечку, з поглядом, який одразу викликав симпатію. – Так, я знаю. Я колись там вчилася. Вам підказати, як дійти? – Ой, я перший раз у цьому місті. Мені треба влаштувати онука… його мати поїхала на заробітки, а я… – і вона зітхнула. – Я трохи заблукала
– Марійко, не барися, бо маршрутка не чекатиме! – гукнула з веранди бабуся Оля, поправляючи хустку. – Та вже, бабусю, я тільки воду закрию, – озвалася дівчина, закидаючи рюкзак на плечі. Був квітневий ранок. Небо затягнулося хмарами, але ще не дощило. Марійка їхала в райцентр – треба було йти на підробіток, бо в цьому семестрі […]
І знову те саме, знову він пішов, – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою двері. Це був уже, здається, восьмий раз. І кожного разу вона казала собі: «Це – востаннє». Але щоразу пробачала. – Їсти будеш? І так було не раз. То заводив якусь молодичку, то починав нове життя в місті, то кидав усе і їхав на заробітки. А тоді знову приходив. І Галина, яка собі клялася, що цього разу вже точно не прийме, м’якла і без зайвих картань ставила обід на стіл
– І знову те саме, знову він пішов… – зітхнула Галина, закриваючи за Миколою двері. Це був уже, здається, восьмий раз. І кожного разу вона казала собі: «Це – востаннє». Але щоразу її серце не витримувало. Вони одружилися ще зовсім молодими. Їй – дев’ятнадцять, йому – двадцять один. Весілля було просте: трохи музики, трохи родичів, […]
– Марічко, виручай, – подруга говорила з вдаваною легкістю
– Марічко, виручай, – подруга говорила з вдаваною легкістю, – мені поручитель потрібен. Позику хочу взяти. – Ні, Олено, я на це не піду, – твердо відповіла Марія відразу, не подумавши навіть секунди, – вибач. – А чому так? – Тон подруги різко змінився, – не довіряєш? – Не довіряю. – Не чекала. Думала ми […]
Звичайно, поєднати свою долю я бажала б тільки з Євгеном. Але так сталося, що він покохав іншу, мою шкільну подругу Ольгу, а про мої почуття так і не здогадався. Як склалося його життя, я нічого не знала, бо давно переїхала з рідного міста, перестала спілкуватися з Олею, хоч ми ніколи не сварилися, та вона й не знала, що я була закохана в Женю.
Видно, мені на роду написано не зазнати щастя в особистому житті, а тільки розчарування. Перший раз я закохалася ще школяркою в молодого хлопця Євгена, потім моя найближча подруга познайомила мене зі своїм знайомим Миколою, на той час уже розлученим, потім за мною почав упадати вже старший парубок Олег, потім несподівано для самої себе я стала […]
Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка. – Бо не мала куди, – не відриваючись від газети, відповів Григорій. – Знайдеться, коли дуже хочеться, – не вгамовувалась вона. – От тільки не дуже хотілось, – підсумував він спокійно. Цей діалог звучав у їхньому домі разів із п’ятсот. За сорок шість років подружнього життя вони, здається, знали кожен інтонаційний зворот одне одного, кожен подих, кожен докір
– Ну і чому я тоді не пішла? – буркнула Олена, скоса глянувши на чоловіка. – Бо не мала куди, – не відриваючись від газети, відповів Григорій. – Знайдеться, коли дуже хочеться, – не вгамовувалась вона. – От тільки не дуже хотілось, – підсумував він спокійно. Цей діалог звучав у їхньому домі разів із п’ятсот. […]