Ларисо, не карай себе, — почувся тихий, трохи тремтливий голос бабусі Надії. — Ми щось придумаємо. Я пенсію отримаю, сусіди допоможуть. Операція — це не вирок, це просто шлях до одужання. Але де взяти таку суму? Нам навіть на базові ліки зараз ледве вистачає. Я відчув, як усередині все закрутилося в тугий вузол. Останні місяці мама згасала. Вона стала блідою, як той папір, який вона цілими днями перекладала в сирому підвалі архіву. Я бачив, як вона прилягає вдень, притискаючи руку до боку, і як намагається посміхнутися мені, коли я повертаюся зі школи. Я думав, це просто втома. Що вона просто перепрацювала, намагаючись замінити мені батька, який виявився людиною-привидом. Але виявилося, що наше життя тримається на тонкій нитці, яка ось-ось розірветься. Тієї ночі я не міг заснути. Стеля моєї кімнати здавалася величезною пресою, що тисне на груди. У голові пульсувало лише одне питання: де взяти гроші
— Ти хоч розумієш, що якщо ми зараз не знайдемо вихід, я просто не зможу встати з ліжка через місяць? — цей вигук моєї мами, Лариси, просочився крізь щілину кухонних дверей і вдарив мене сильніше за будь-яку фізичну біль. Я завмер у коридорі, стискаючи спітнілими пальцями шкільний щоденник. Мені дванадцять. У цьому віці хлопці зазвичай … Читати далі