Близькі люди стають чужими, якщо заподіюють нам біль. Не відразу, але настає відчуження. Стосунки можна зберегти. Навіть любов можна зберегти. А близькість – ні.
І чим ближчою була людина, чим більше ми її любили і довіряли їй, тим сильнішим буде відчуження. Після якого можна пробачити і забути, приклавши зусилля. Можна, можливо. Але «своєю» людина перестане бути назавжди. Після низки ударів, не відразу.
Тому що, якщо це не друг – то не так і боляче.
Якщо це не близький – то вже і плювати. І можна дати відсіч і здачі так, що не зрадіють! Перед близькими ми беззахисні й уразливі, ось в чому справа.
Ось боксер на рингу отримує удари і в голову, і в живіт – але не плаче, а спритно захищається і нападає. Навіть якщо сильно побили, навіть якщо програв – він ще й руку потисне противнику.
А якщо хтось любимий і близький дасть боксерові ляпаса або вдарить в живіт – це зовсім інше. І не хочеться потискати потім руку, яка нас вдарила. І важко на душі…
Так влаштована людина – вона готова до боротьби з чужими. І абсолютно беззахисна перед своїми, від яких не чекає удару. І тому той, хто вдарив, стає чужим. Відразу, миттєво.
Той, хто навмисне заподіяв біль, напав, принизив, образив – тепер він повинен стати чужим. Інакше біль повториться.
Так виникає відчуження з тими, хто був улюбленим і близьким. Так працює самозбереження; це всього лише спосіб уникнути загибелі від больового шоку.
І тепер ми готові до удару. Готові до болю і до захисту. Підсвідомо ми сприймаємо людину як чужу. Адже якщо чужий – то вже й не так боляче…
© Анна Кір’янова
