Скільки років тривало це, я не знаю. Це було настільки звичним, що не здавалося ненормальним. Ми з чоловіком бурчали постійно, на все та всіх навколо.
Ми були незадоволені життям і один одним з самого ранку: “Де мої чорні шкарпетки? Чому ти їх знову не випрала?”, “У нас закінчився цукор! Ти що, не міг купити цукор на шляху додому, я ж просила!”, “У мене зламалася нова парасолька! – Тому що твоя мама вирішила заощадити на нормальній парасольці і купила китайське г…”, “А твій тато не може знайти кращу роботу, щоб я могла купувати не китайське г…!”.
Повертаючись додому з роботи, дитячого садка та школи, ми продовжували ділитися своїм негативним настроєм, для нас безглуздим було все довкола – погода, ціни в магазинах, колеги по роботі, однокласники, іграшки, одяг, фільми, музика, спортсмени… І в якій- то момент я раптом випливла з цього нескінченного потоку озлобленості і невдоволення і ніби побачила нашу сім’ю збоку.
Ми були жахливі. Проблеми, які не коштували в нормальній сім’ї навіть хвилини уваги, в нашій зводилися до квадрата і приймали таке значення, наче від них залежало наше життя!
Не купили цукор – та подумаєш, біда яка, спустись у магазин та купи. Не випрали тобі толстовку – та боже ти мій, одягни джемпер, їх у тебе повно. Не встежили, що закінчився твій улюблений шампунь – ну візьми дитячий, очі щипати не буде …
Але ні, цукор, толстовка та шампунь запросто могли стати приводом для образ та загроз розлучення. Як батькам нам не було жодного виправдання в тому, що ми вирощували незадоволених, нетерпимих один до одного дітей, вічно скривджених егоїстів, які думають, що всі довкола їм винні.
“А є хоч щось, чим ти був сьогодні задоволений?”, – Несподівано для себе вигукнула я в серцях, звертаючись до чоловіка.
Над сімейним столом повисла тиша. Сини вирішили, що питання було звернене до кожного з них, і теж раптом замислилися.
“У садочку не було киселю”, – відповів молодший.
“Мене похвалила вчителька за малюнок”, – слідом відгукнувся старший.
Чоловік мовчав.
“Чудово! Виявляється, щось добре за день теж відбувається! А ми навіть не помічаємо… Так, дивишся, хороше почекає-почекає, та й не дочекається, що його помічають, і втече від нас назавжди. І буде все наше життя скрізь складатися з поганого”.
Молодший захлопав віями, приготувавшись від таких пророцтв розплакатися.
“Мама пожартувала, – буркнув чоловік. – У неї вічно безглузді жарти”.
“А ось і не пожартувала. Ось що хорошого сталося у твоєму житті сьогодні? Ти спізнився сьогодні на роботу?
“Ні”.
“Ура! Хороше – раз. Чи була смачна вечеря, яку я приготувала?”
“Так”.
“Два!” – тріумфувала я.
“І чай дуже смачний, мамо!” – зрозумів правила гри старший син. – “А ще мені тітонька на вулиці дозволила погладити її собаку, і собака мені дуже раділа!”
“Чудово! А в мене сьогодні на роботі не було криків та авралу. А коли я йшла додому, то вітер був теплий і приємний і так хотілося погуляти ще”.
Чоловік того вечора так і не зізнався в тому, що доброго він помітив довкола себе. І я, може, теж забула б цей раптовий діалог, але діти не дали мені цього зробити. Наступного ж дня, одразу як ми сіли вечеряти, вони радісно “звітували”:
“Мамо, сьогодні у мене було відразу три “доброго”: не було киселя, я знайшов гарну паличку і мені снився гарний сон в обід”, “А у мене п’ять з математики і на фізкультурі я бігав швидше за всіх”.
Це було дуже мило. Я подивилася на чоловіка: “А що хорошого трапилося в тебе, любий? За що ти був вдячний цьому дню? – “За те, що вистачило грошей на оплату електрики, газу та інтернету, – відповів він, сьорбаючи чай. – Досить? Та й чай смачний”…
Спочатку я не думала, що традиція запитувати одне в одного, що хорошого було в тебе сьогодні, закріпиться у нашій родині. Але вона закріпилася. І це виявилося найкращим, що з нами трапилося. Тому що ми стали змінюватися на краще, стали помічати більше хорошого, а не поганого, не акцентуватися на негативних дрібницях. Виявилося, що жити в подяці набагато легше, ніж із вантажем невдоволень та претензій до всіх.
А ще – і це надзвичайне в нашій історії! – я багато дізналася про нас усіх. Неначе познайомилася і з чоловіком, і з дітьми, і з самою собою. Адже те, за що ми були вдячні минулому дню, говорило про те, що ми цінуємо, чим цінуємо, що вважаємо важливим. Це зробило нас ближче одне до одного. І ця версія нашої родини мені дуже подобається.
Автор Євгенія Головіна
