Більше не хочу вдавати, що все нормально. Що мене не образили, не зачепили, не принизили. Що нічого не помічаю, і можна безкарно виявляти неповагу.
От і все. Більше не хочу надавати другий шанс нікому. Третій, потім – п’ятий, і так – нескінченно.
Більше не хочу вдавати, що все нормально, і нічого не відбувається. Що мене не образили, не зачепили, не принизили. Що нічого не помічаю, і можна безкарно виявляти неповагу.
Ні, я зовсім не злюсь на них. Не ношуся зі своїми образами і не сповнена жадобою помсти. Навпаки – щиро вибачаю всіх. Просто я припиняю бути маріонеткою у чужих руках. Раз і назавжди.
Відтепер я знаю собі ціну і більше ніколи і нікому не дозволю мене не поважати. Наносити удари та залишати рани на серці. Примушувати сумніватися в собі та забувати, що варта кращого.
Тепер розумію це особливо виразно: я наробила багато помилок. Визнаю це. Справа в тому, що я надто довго впускала людей у своє серце. Вони тлумачили це досить своєрідно і по-своєму: просто користувалися моєю любов’ю та добротою.
Я надто довго і надто багато кому дозволяла порушувати свої межі (а досить часто, чого вже приховувати, просто не розставляла обмежувальних знаків) і знецінювати мене. Надто довго і надто часто прощала їх і дозволяла чинити так само. Найдивовижніше, що вони навіть не вибачалися і тим більше – не каялися. Вони були твердо впевнені, що все гаразд! Воно і не дивно, адже я мило усміхалася і вдавала, що все нормально.
Чому, чому я так робила? Місяцями, роками? Пояснення настільки просте, що дивуєшся: зі страху. Страшно боялася втратити їх – своїх друзів, коханих, близьких. Боялася, що вони підуть, і я залишусь на самоті. У липкій, неприємній, нищівній самоті.
Одним словом, я боялася стати нелюбою. Панічно боялася їхньої «нелюбові».
Сама думка про те, що залишуся одна, лякала настільки, що я воліла нічого не міняти. Страждати, плакати, і в той же час – прикидатися щасливою та кумедною. І віддавала їм усю себе. До решти, до останньої краплі. Просто для того, щоб вони були в мене. Просто для того, щоби можна було комусь зателефонувати, хто називав себе моїм другом. Просто для того, щоб поряд був хоч хтось. Просто для того, щоб мене хоч хтось розумів. Подарував свою любов, нарешті, яку я так відчайдушно потребувала.
Найсумніше, що незважаючи на всі зусилля, навіть найнесміливіші мої очікування так і не виправдовувалися. Думала, що варто ще трохи почекати, потерпіти… нічого не змінювалося. Я не відчувала, що люблять мене. Я не отримувала того, чого так потребувала. Всі мої жертви були марними…
Хоча, ні, щось у відповідь я все ж таки отримувала. Біль! Знову і знову! І щоразу її завдавали ті самі люди. Із завидною регулярністю та завидною завзятістю.
Я жила в цьому пеклі досить довго. Втрачена, дезорієнтована. З посмішкою і відкритою раною в серці. Здавалося, що так триватиме вічно. Однак одного дня, коли мені вкотре спробували завдати болю, я його… не відчула. Натомість я несподівано і виразно усвідомила, на що перетворилося моє життя. У справжнє пекло. У темний тунель без натяку навіть на крихітний промінець світла.
Не могла повірити, що це сталося зі мною. Що ця сумна, розчавлена і зневірена дівчина – це я. Тоді я твердо вирішила, що з мене вистачить.Що я просто зобов’язана зупинитися, якщо хочу врятуватися і йти далі. Страх залишитися однією зник, наче за велінням чарівної палички. Та й що могло бути гірше того пекла, в яке я сама ж себе загнала?!
Тож я зробила цей вибір. Я пообіцяла собі, що ніколи не стану частиною цього кошмару.
І що було далі? Не обманюватиму: потрібен деякий час, щоб привести своє життя в порядок, повернути силу і впевненість. Зрештою, зрозуміти, куди я йду і з ким хочу ділити цей шлях. Так, це було складно та боляче. Так, бували хвилини, коли почувала себе самотньою та втраченою.
І ось я тут. Не зламалася. Не загинула від самотності. Жива та здорова, а головне – тепер я знаю собі ціну. Я знаю, що здатна любити, дбати, але й заслуговую на такі ж стосунки у відповідь.
Знаю, чого хочу, і вже ніколи не зверну зі шляху до поставленої мети.
Я пообіцяла це собі. І стримаю обіцянку, чого б це не вартувало, і як би не складалися обставини.
Заради себе та заради свого щастя.
Я не дозволяю людям використовувати мене у своїх інтересах і виявляти неповагу. Відмовляюся говорити: «Так» речам, які мені неприємні та викликають дискомфорт. Не дозволяю іншим визначати мою цінність. Я відмовляюся витрачати на них дорогоцінний час життя.
Більше не мовчу, коли хочу сказати про щось голосно та твердо. Більше не терплю поряд тих, хто грубий і недоброзичливий. Більше ніколи нікому не дозволяю порушувати власні межі.
Відтепер єдині люди, які заслуговують на увагу, час і любов, – це ті, хто поважає мене і приймає такою, якою я є насправді. І більше ніхто інший у світі.
Втомилася обманювати себе, посміхатися, коли мене не шанують. У житті все набагато простіше: або поважають тебе, цінують і люблять, або ні.
Настав час навчитися любити себе так само сильно, як я люблю інших. Це найменше, що я можу зробити для себе.
