– А я ж тобі казала, Олено, збирайся і їдь зі мною! І що ти в тому селі висиділа? Лікті кусаєш? Послухала б старшу людину, вже б у власному двоповерховому будинку жила, а не в цій старій мазанці тулилася. Скільки можна на одному місці топтатися? Життя минає, а в тебе ні кола ні двора нового, тільки курям під хвіст роки летять!
Сестра мого чоловіка Івана, Лариса, ніяк не могла заспокоїтися. Вона сиділа на покуті під вишитими рушниками в хаті моєї свекрухи, закинувши ногу на ногу, і зверхньо дивилася на всіх нас. На ній був яскравий італійський светр із блискучими паєтками, на пальцях виблискували золоті персні з важкими каменями, а від її парфумів у маленькій сільській хаті аж перехоплювало подих. За вікном кружляв густий лапатий сніг, потріскували дрова в грубці, на столі холонули кутя, пироги з капустою та смажена риба, а в повітрі замість різдвяного спокою висіла важка, задушлива напруга.
Це сталося рівно сім років тому. Тоді ми з Іваном і дітьми приїхали до свекрухи, баби Марії, на святу вечерю. Лариса саме прикотила на свята з Італії. Вона однією з перших у нашому краї поїхала на заробітки — минуло вже добрих десять років відтоді, як вона ступила на ту далеку землю. Тоді наше село тільки починало дізнаватися, що таке «буси на Рим», що таке «пакети з кавою» і як це — жити без жінок, які роками не поверталися додому.
Лариса була свято переконана, що Італія — це єдиний порятунок від нашої бідності. Вона бачила, як ті жінки, що ризикнули першими, почали пересилати додому пухкі пачки грошей. Ті заробітчанки швидко вилазили зі злиднів: купували квартири в райцентрі, ставили високі ковані паркани, облицьовували старі стіни модним сайдингом і зводили величезні триповерхові будинки на десять кімнат, у яких потім навіть ніхто не жив, бо господині мили підлоги в Неаполі, а господарі спивалися від безділля. Лариса теж хотіла розкоші. Їй муляла очі проста батьківська хата. Вона мріяла, щоб сусіди заздрили, щоб на воротах блищали леви, а підлога сяяла плиткою, наче в панському маєтку.
І Лариса поїхала. Вона зробила це легко й без зайвих сліз: залишила двох своїх синів, ще зовсім пацанів, на стару матір, схопила валізу й вирушила назустріч «кращому життю». А мене всі ці роки не переставала докоряти за кожен прожитий день. Щоразу, коли вона приїжджала у відпустку чи передавала бусом передачу, в листах і розмовах звучало одне й те саме:
– Олено, ти що, збираєшся до самої смерті сидіти в цій двокімнатній тісноті? Треба рухатися вперед! Світ відкритий, є шанс заробити великі гроші, то чому б ним не скористатися? Чи тобі подобається рахувати копійки від зарплати до зарплати? Просто ти надто лінива, от і вся правда. Боїшся спину зігнути, звикла за Івановою спиною ховатися, а Іван сам вас не витягне на людський рівень.
Вона говорила це з такою зневагою і так голосно, що кожне її слово падало каменем просто на душу мого чоловіка. Іван спочатку відмовчувався. Він совався на лаві, крутив у руках виделку, казав: «Та якось даємо раду, Ларисо, на хліб вистачає, дитина вдягнена». Але вода камінь точить. Сестра щодня крапала йому на мізки: то подзвонить серед тижня, то передасть якийсь дорогий гостинець і обов’язково додасть, що якби ми хотіли, то вже давно мали б таке саме.
І Іван зламався. Він почав дивитися на мене іншими очима. Прийде з роботи втомлений, кине шапку на тумбочку й бурчить: «Он у Миколи жінка вже три роки в Болоньї, то вони вже машину синові взяли й другий поверх добудовують. А ти сидиш, як пришита, на тій своїй пошті за копійки. Скільки можна? Нам треба гроші, треба хату розширювати, паркан міняти, людям в очі соромно дивитися».
Так тягнулося майже десять років. Справжня глуха облога. А потім до Лариси приєдналася й свекруха, баба Марія. Стара жінка вже ледве ноги волочила по двору, але сиділа й підтакувала своїй улюбленій доньці:
– Та їдь уже, Олено, чого ти сидиш коло печі? Он Іван сам із господарством упорається, не маленький хлопчик. Усі порядні молодиці поїхали, ніхто там не пропав. Лариса он і нагодована, і в золоті вся ходить, і нам копійку підкидає. Чого тобі бракує? Збирайся та їдь, за два-три роки заробиш на хорошу хату, та й повернешся панією. Не можна все життя тільки на одному місці скисати.
Того різдвяного вечора вони взяли мене в таке щільне кільце, що мені забракло повітря. Здавалося, самі стіни на мене тиснуть. За столом не було ні щирої молитви, ні спогадів про дитинство, ні радості. Лише сухі цифри, курси валют, чужі ремонти, дорогі італійські ліки та постійні докори, що я єдина в родині тягну всіх назад, наче важкий якір на дно. Іван на мене навіть не дивився — сердито жував голубці й важко зітхав.
І тоді я здалася. Просто всередині щось обірвалося, наче якась струна луснула. Я тихо поклала ложку на скатертину й сказала: «Добре. Я поїду».
Лариса аж підскочила на стільці від радості, сплеснула в долоні: «Оце інша справа! Давно треба було свій гонор заховати. Я тобі все влаштую, знайдемо бабульку чи діда, будеш сидіти в теплі та євро рахувати». Свекруха полегшено перехрестилася на ікону в кутку, а чоловік тільки коротко кивнув головою, мовляв, нарешті до тебе дійшло.
Справжня причина, чому я так довго не погоджувалася на ці вмовляння, була не в лінощах і не в страху перед важкою працею. Працювати я вміла змалку, роботи ніколи не цуралася — і на городі, і біля худоби, і в хаті завжди все блищало. Причина була одна — моя донечка Марійка.
Я бачила на власні очі, яка страшна ціна тих заробітчанських грошей. Я бачила, на що перетворилися Ларисині сини, поки їхня мати заробляла євро на чужині. Коли вона поїхала, старшому було дванадцять, а молодшому — ледве дев’ять. Спочатку хлопці плакали за мамою, виглядали кожен бус, а потім звикли. Баба Марія не могла з ними впоратися: сили не ті, та й жаліла їх, бо «сироти при живій матері».
А хлопці швидко відчули повну свободу. Мати передавала їм дорогі кросівки, фірмові спортивні костюми, кишенькові гроші, думаючи, що відкупиться за свою відсутність. У підсумку хлопці виросли абсолютно некерованими. До школи ходити перестали, вешталися ночами по барах, почали пити, тягатися з сумнівними компаніями, старший ледь у тюрму не потрапив через якусь бійку на дискотеці, ледве відкупили за ті самі італійські євро. Вони дивилися на бабусю з ненавистю, на матір — тільки як на гаманець із грішми, а самі ні вчитися не хотіли, ні працювати. Хата Лариси за десять років так і не була добудована до пуття: перший поверх зробили, а другий стояв пусткою з вибитими вітрами вікнами, заростаючи бур’янами.
Я дивилася на це лихо і серцем відчувала: дитину не можна кидати. Дитині потрібна мама щодня, щохвилини, треба бачити її очі, чути її тривоги, пригортати до грудей перед сном, варити їй суп і питати, як минув день. Тільки тоді, коли Марійці виповнилося двадцять років, коли вона вже закінчила навчання в коледжі, подорослішала і стала розсудливою дівчиною, мій страх трохи відступив. Мені здавалося, що тепер вона вже твердо стоїть на ногах, розуміє життя, і я можу залишити її на Івана без остраху за її долю.
Дорога до Італії запам’яталася мені як суцільний кошмар. Тісний білий бус, набитий сумками, торбами і втомленими заплаканими жінками під саму зав’язку. Ми їхали дві доби без нормального сну, зупиняючись тільки на заправках. Жінки в дорозі або мовчали, дивлячись у темні вікна на чужі автобани, або тихенько втирали сльози хустинками. У кожної вдома лишилося своє горе, свої борги, хворі батьки або розбиті сім’ї.
Лариса зустріла мене на вокзалі в Римі. Вона справді допомогла мені на перших порах, тут гріх брехати. Без її допомоги я б там пропала, бо не знала ні слова по-італійськи, боялася навіть дорогу перейти на світлофорі, від кожного звуку сирени здригалася. Лариса знайшла мені хорошу роботу — не в пансіонаті для важкохворих, де треба тягати на собі нерухомих людей, а в гарній римській квартирі. Мені доручили доглядати за літнім сеньйором, якого звали Антоніо.
Сеньйор Антоніо був інтелігентним дідусем, колишнім викладачем історії. Він уже погано бачив, швидко втомлювався і майже не виходив з дому, але мав лагідну вдачу, любив порядок, тишу і класичну музику, яка цілими днями тихо грала з його старенького радіоприймача. Лариса провела зі мною кілька днів, показала, як варити їхні спагеті аль денте, як правильно сортувати сміття за кольоровими пакетами, як прати дорогі сорочки дідуся і як давати йому ліки за годинником.
– Запам’ятай, Олено, — наставляла мене сестра чоловіка перед тим, як поїхати до себе на роботу в інший кінець міста, — ти сюди не на курорт приїхала. Забудь про нові шмотки, забудь про кав’ярні. Отримала гроші — відразу ховай. Нічого не витрачай на дурниці, тільки на найдешевшу їжу, якщо сама купуєш, а найкраще — їж те, що лишається від діда, господарі все одно дозволяють. Складай кожне євро на житло. Треба повернутися додому так, щоб усе село ахнуло!
Я слухала її, як слухають учительку в школі, і робила точно так, як вона наказувала. Отримувала я рівно одну тисячу євро на місяць чистими на руки, бо жила в кімнатці при квартирі сеньйора і за житло не платила. З цієї тисячі рівно сто євро я виділяла на свої потреби: купувала картку для поповнення мобільного зв’язку, аби щовечора чути голос доньки, пасту, мило, найдешевші фрукти по знижках у супермаркеті та недороге взуття на м’якій підошві, бо від постійної біганини по паркету без кінця боліли ноги. А решту — дев’ятсот євро — я акуратно розгладжувала пальцями, складала купюра до купюри і ховала на дно своєї старої валізи.
Додому я за всі сім років не їздила жодного разу. Коли підходила чергова відпустка, Лариса казала: «Не будь дурною, Олено. Ти на квитки туди й назад викинеш триста євро, ще стільки ж роздаси родичам на гостинці, ще й місце втратиш, бо хтось інший сяде на твоє місце біля діда. Сиди, поки тримають». І я сиділа. До того ж, правду кажучи, мене й саму не тягнуло додому. Іван у телефонних розмовах говорив сухо, усе розпитував, скільки я вже відклала, коли передам гроші на новий дах чи на огорожу, а про моє самопочуття, про те, чи не болить спина, згадував якось мимохідь. У його голосі з’явився якийсь чужий, холодний розрахунок.
Єдиною моєю радістю і розрадою була донька. Ми щовечора говорили по вайберу годинами, я знала кожен її крок, кожну її думку. А на третій рік мого перебування в Італії господарі дозволили мені запросити Марійку до себе на місяць улітку, під час її відпустки. Сеньйор Антоніо сам запропонував: «Олено, нехай твоя дівчинка приїде, подивиться на наше сонце, на наші стародавні камені, подихає морським повітрям».
Так Марія вперше приїхала до Рима. Вона була в мене красуня: висока, струнка, з довгим темно-русявим волоссям і величезними сірими очима, тиха, спокійна і привітна. Коли вона заходила до кімнати сеньйора Антоніо, старий дідусь аж молодів — він любив годинами розповідати їй про історію кожного фонтану в місті, а Марія терпляче слухала і намагалася запам’ятовувати італійські слова.
І треба ж було такому статися, що саме в той місяць до сеньйора Антоніо став частіше навідуватися його рідний онук, якого звали Марко.
Марко був славним хлопцем. Йому тоді було років двадцять шість, він працював у невеликій будівельній компанії інженером, їздив на скромному фіаті, не викаблучувався і не мав тієї зарозумілості, якою часом грішать заможні римляни. Він щиро любив свого діда, допомагав йому з лікарями, купував продукти і часто приходив просто випити з ним чашку кави та пограти в шахи. Коли Марко вперше побачив Марію, яка несла на таці склянку води з лимоном, він буквально завмер посеред вітальні. Поглянув на неї — і пропав.
Цілий місяць Марко крутився біля нашого будинку. То кликав Марію показати їй старі вулички, то купував їй морозиво, то возив нас обох у вихідний день на море в Остію, щоб я теж могла подихати солоним бризом і хоч трохи відпочити від домашньої роботи. Я спостерігала за ним уважно, по-материнськи пильно вишукуючи будь-яку фальш чи підступність. Але Марко був відкритим і чесним: дивився на мою дитину з таким трепетом і обожнюванням, якого я від свого Івана за все наше подружнє життя жодного разу не бачила.
Коли Марії настав час повертатися додому в Україну, вони обоє плакали на пероні вокзалу Терміні. Почався довгий, важкий рік кохання на відстані. Вони не випускали телефонів із рук: дзвінки, повідомлення, фотографії з ранку до глибокої ночі. Марко навіть почав вчити українські слова, аби приємно здивувати мою доньку, записував кумедні голосові повідомлення, де ламаною мовою повторював: «Я тебе кохаю».
Через рік Марко вже більше не міг терпіти цієї розлуки. Він прийшов до кімнати діда, де я прасувала білизну, сів навпроти мене, взяв за руки і сказав серйозно, по-дорослому:
– Сеньйоро Олено, я без Марії не можу. Моє життя без неї порожнє. Я поговорив із нею, вона згодна переїхати сюди. Будь ласка, дозвольте їй приїхати до мене. Я зніму окрему квартиру, влаштую її на мовні курси, вона не буде ні в чому мати потреби.
Я вислухала його спокійно, забрала свої руки і подивилася хлопцеві просто у вічі:
– Марко, ти хлопець добрий, я тебе поважаю. Але ти маєш зрозуміти одну річ. Ми прості люди з українського села, у нас свої звичаї та закони честі. Моя донька — не іграшка і не тимчасова забавка. Вона не поїде в чужу країну, щоб просто так жити з чоловіком на віру, варити борщі й чекати, чи надумаєш ти на ній женитися, чи передумаєш через пів року. Моя дитина в прийми до чужого чоловіка без шлюбу не піде. Якщо маєш серйозні наміри — роби все по-людськи.
Марко навіть не образився на мої тверді слова. Навпаки, він усміхнувся, в його очах спалахнула радість, і він відповів без жодних вагань:
– Сеньйоро Олено, та хіба ж це проблема? Я тільки цього й хочу! Ми розпишемося, зробимо все за законом, як має бути. Я хочу, щоб Марія була моєю дружиною перед усім світом.
Коли я подзвонила Іванові повідомити цю новину, я сподівалася почути радість батька за щастя єдиної доньки. Але реакція чоловіка мене просто приголомшила. Іван спочатку довго мовчав у слухавку, важко сопучи, а потім раптом зірвався на глухий крик:
– Ти здуріла там зовсім під тим італійським сонцем?! Який розпис? Який італієць?! Вона що, не могла собі нашого хлопця знайти, в Україні?! Хто він такий? Чужа кров, чужа мова, чужа віра! Я проти цього весілля! Вона має сидіти вдома і будувати життя тут, а не з макаронниками крутити!
Він кричав так, ніби сталася непоправна трагедія. Іван завжди був упертим, але тут у ньому заговорило щось темне, якась незрозуміла злість. Він наче відчував, що донька вислизає з його рук, що вона більше не повернеться в те село, де він мріяв бачити її поряд. Скільки я його не вмовляла, скільки не пояснювала, що Марія кохає Марка, що хлопець порядний, що дідусь у нього шанована людина — Іван стояв на своєму, як затятий баран.
На розпис до Рима Іван навідріз відмовився їхати. Сказав: «У мене господарство, свині не годовані, город не ораний, і взагалі грошей на ваші дурні поїздки я викидати не збираюся». Ми показували йому скромну церемонію розпису в мерії через відеозв’язок на телефоні. Марія стояла в простій білій сукні, така світла, щаслива, тримала букетик польових квітів, Марко ніжно тримав її за руку і дивився закоханими очима. А на екрані телефона світилося похмуре, насуплене обличчя мого Івана, який навіть не спромігся посміхнутися власній доньці, тільки кинув крізь зуби: «Ну, вітаю, живіть як знаєте», — і швидко натиснув червону кнопку скидання.
Зате на розписі була Лариса. О, зовиця таку подію пропустити ніяк не могла! Вона прийшла у найдорожчому костюмі, принесла пишні квіти, обіймала Марка, розсипалася в компліментах італійською мовою, показуючи всім, яка вона сучасна європейська тітка. Лариса пишалася перед своїми знайомими заробітчанками, що її племінниця вийшла заміж за справжнього римлянина з хорошої родини, і всюди хвалилася цим, наче це була її особиста заслуга.
Але справжнє пекло почалося за кілька днів після весілля.
Я сіла у своїй крихітній кімнатці, дістала з валізи всі свої заощадження за довгі сім років. Сім років щоденної праці без вихідних, без свят, без рідного дому. Дев’ятсот євро щомісяця. За сім років набігла солідна сума — трохи більше семидесяти п’яти тисяч євро. Це були не просто гроші. Це були мої безсонні ночі, мої хворі коліна, мої сльози в подушку, коли від туги за домом вити хотілося, це були роки мого життя, віддані чужій старості.
Я завжди знала, заради чого терплю цей полон. Я терпіла його заради Марії. Спочатку я мріяла зібрати ці гроші, повернутися в Україну і купити їй гарну двокімнатну квартиру в новобудові у Франківську, щоб дитина мала свій власний затишний куточок і ніколи не знала того поневіряння по чужих кутках, яке знала я. Але доля розпорядилася інакше. Марія вийшла заміж за Марка, вони оселилися в Римі. Вони винайняли невелику орендовану квартирку, за яку доводилося віддавати левову частку заробітку Марка.
І я подумала: яка різниця, де буде це житло? Головне ж — щастя моєї дитини! Я вирішила всі ці зароблені сімдесят п’ять тисяч євро подарувати доньці та зятеві. Не на гулянки, не на дорогі ганчірки чи машини, а внести як перший внесок на купівлю власної квартири тут, під Римом. Марко мав стабільну роботу, з таким внеском банк одразу дав би їм вигідну іпотеку на залишок суми з крихітним щомісячним платежем, і моя Марійка стала б повноправною господинею у власному домі. Хіба не для цього мати відриває шматки від свого життя?
Я мала дурість поділитися цим планом із Ларисою, думаючи, що вона, як жінка і мати, порадіє за племінницю. Боже мій, що тут зчинилося! Лариса змінилася на обличчі так, ніби я вилила на неї окріп. Очі її налилися кров’ю, рот скривився в злій гримасі:
– Ти що, подуріла на старість літ, Олено?! Ти при своєму розумі взагалі чи в тебе клепки в голові перемішалися?! Сім років горбатитися, підтирати чужого діда, спати на чужому ліжку, рахувати кожну копійку, щоб тепер усе взяти й віддати чужим людям?! Спустити все італійцям під ноги?!
– Ларисо, схаменися, яким чужим людям? — спробувала я заперечити, остовпівши від її напору. — Це ж моїй доньці, твоїй рідній племінниці! Їй тут жити, їй треба свій куток мати, щоб не поневірятися по орендованих хатах!
– Яка вона тобі бідна-нещасна?! — кричала Лариса на всю вулицю біля кафе, де ми пили каву. — Вона заміж вийшла! У неї чоловік є, він корінний італієць, у нього тут коріння, родина, хай він і чухається! Хай його батьки скидаються, хай він бере іпотеку і гарує на трьох роботах, як усі нормальні мужики роблять! Ти ці гроші кров’ю заробляла не для того, щоб підняти чужого сина! Ти мала ці гроші додому везти! Ви з Іваном мали на ці гроші стару хату розвалити, поставити палац, облицювати каменем, ділянку розширити, щоб усе село бачило, що ти не дурно в Італії сім років просиділа!
Коли Лариса зрозуміла, що криками мене не зламати, бо я вперто стояла на своєму, вона вирішила діяти по-іншому. Вона того ж вечора зателефонувала до мого чоловіка Івана і до старої свекрухи. Я можу тільки здогадуватися, якими фарбами вона розписала мою «зраду». Мабуть, кричала в трубку, що я збожеволіла, що віддаю всі сімейні багатства чужому італійському волоцюзі, а рідного чоловіка лишаю голим і босим на попелищі.
Наступного ранку мій телефон розривався від дзвінків. Іван дзвонив кожні п’ять хвилин. Коли я нарешті взяла слухавку, від його крику мені заклало вухо:
– Олено! Ти що там собі надумала, га?! Мені Лариса все розповіла! Ти що, зовсім совість утратила?! Це виходить, що я даремно тебе аж на сім років відпустив?! Я тут один, як палець, сидів у хаті, сам варив, сам прасував, город сам копав, чекав, що ти заробиш гроші, і ми нарешті заживемо, як люди, а ти зібралася всі гроші там залишити?! Тобто ми як жили в цій проклятій двокімнатній тісноті, так і продовжуватимемо до смерті в ній сидіти?!
– Іване, та ти послухай мене спокійно, перестань кричати, — благала я крізь сльози. — Ну яка різниця, де ми їх витратимо? Я ж від самого початку збирала ці гроші на житло для нашої дитини! Ми ж планували їй купити квартиру у Франківську! Пам’ятаєш, як ти сам казав, що дочці треба дати старт? Ну склалося так, що вона тепер тут живе, тут її сім’я, тут її майбутні діти будуть рости! То хіба не все одно, де стоятимуть ці стіни — у Франківську чи біля Рима? Я ж не чужим людям їх віддаю, я нашій рідній доньці даю!
– У дитини тепер є чоловік! — люто відрізав Іван. — Зрозуміла ти своєю курячою головою чи ні?! У неї є мужик! От нехай він її тепер і забезпечує! Він її взяв, він за неї відповідає! Чого це я маю зі своєї кишені його квартирами обдаровувати?! Хто він такий взагалі? Прийшов на все готове! А ти мала гроші додому привезти! Ми мали будинок поставити, паркан зробити новий, сарай перекрити, машину купити мені нормальну, щоб я не на старій розвалюсі їздив! Ми старість мали зустріти в достатку!
Ці його слова стали для мене останньою краплею. Усе те терпіння, уся та покірність, які я носила в собі десятиліттями, вмить випарувалися. Я згадала всі роки нашого шлюбу до Італії: згадала, як рахувала копійки на хліб, як перешивала старі пальта Марійці, бо не було за що купити нове, як Іван лежав на дивані й чекав, що все саме владнається, як він боявся зайвий раз на заробітки поїхати чи знайти додаткову роботу, як покірно слухав свою сестру і матір, а мене вважав безсловесною наймичкою.
І з мене вирвалося те, що я ховала на самому дні душі:
– Ага, нехай забезпечує! Так, як ти мене забезпечив, Іване?! Ти мене за все життя хоч раз чимось забезпечив?! Ти мене випхав на заробітки чужим людям підлоги мити, бо сам не здатен був сім’ю прогодувати і хату до пуття довести! Ти мене продав за італійські євро, сидів там сім років рівно на одному місці, палець об палець не вдарив, щоб щось змінити, тільки чекав, коли баба гроші в зубах принесе! І тепер ти ще смієш мені вказувати, що робити з грошима, які я заробила власними кривавими мозолями?!
У слухавці запала мертва, важка тиша. Іван задихався від люті. Мої слова влучили в саме його самолюбство, вдарили по найболючішому місцю. Він помовчав кілька довгих секунд, а потім заговорив зовсім іншим голосом — шиплячим, злим, сповненим отрути:
– Он воно як… Ось як ти заспівала, Олено. Багатою сеньйорою себе відчула? Голос прорізався на чужих хлібах? А я знаю, чому ти так говориш! Мені мама ще рік тому казала, та я не вірив дурний! У тебе там коханець з’явився, так?! Якийсь італієць старий чи молодий, от ти й крутиш хвостом! Ти просто шукаєш привід, щоб додому не повертатися! Ти пробуєш там якір закинути, прикриваючись дочкою! Віддаси їй гроші, сама біля неї прилаштуєшся, а мене викинеш, як старого собаку на мороз?!
– Що ти мелеш, Господи прости… — прошепотіла я, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг від такої підлості. — Який коханець? Я світла білого за роботою не бачу, дідуся доглядаю день і ніч… Як тобі язик повертається таке казати матері твоєї дитини?
– Не вірю я тобі більше! — гаркнув він наостанок. — Якщо ти віддаси хоч одну сотню євро тому італійцеві чи Марії на їхнє житло — додому можеш взагалі не повертатися! Ноги твоєї тут не буде! Я на розлучення подам, хату розділю через суд, і будеш знати! Ти сюди мала привезти гроші на нашу старість, ти не виконала свій обов’язок перед родиною! Усе, з мене годі!
Він з тріском кинув трубку.
Після цього дзвінка моє життя перетворилося на суцільний кошмар. Свекруха баба Марія перестала брати слухавку взагалі — передала через сусідку, що знати мене більше не хоче, що я «запродалася чужинцям і розбила сім’ю сина». Сестра Лариса при кожній випадковій зустрічі в місті відвертає голову і дивиться на мене вовком, шипить під ніс прокльони і вже встигла роздзвонити по всьому нашому селу, що Олена в Римі «збилася з пуття», крутить романи і віддає всі кровно зароблені гроші чужому зятеві, лишаючи законного чоловіка жебраком.
Село гуде, як вулик. Мені дзвонила кума і розказувала, що Іван п’є вже другий тиждень, сидить по генделиках і плачеться мужикам, який він нещасний, як дружина зрадила його після двадцяти п’яти років шлюбу і кинула заради закордонного життя. Лариса підливає масла у вогонь, свекруха хреститься і каже, що ноги моєї в їхній хаті більше не буде.
А я сиджу у своїй кімнатці в Римі, дивлюся на стару шкіряну валізу, в якій лежать ті сімдесят п’ять тисяч євро, і відчуваю таку чорну, безпросвітну порожнечу всередині, якої не відчувала ніколи в житті.
Гроші я доньці ще не передала. Вони все ще лежать там, на дні валізи. Марія знає про мій намір, вона бачить, яка буря здійнялася навколо, і їй теж боляче. Вона плаче, обіймає мене за плечі й каже: «Мамочко, рідна, не треба тих грошей. Залиш їх собі, або віддай батькові, хай будує той будинок, якщо йому ті стіни дорожчі за нас. Ми з Марком впораємося самі, ми молоді, заробимо, винаймемо простішу квартиру, тільки не муч себе так, мамо, благаю тебе».
Марко теж підходить, бере мене за руку, по-своєму намагається втішити: «Сеньйоро Олено, ви для нас найдорожча. Не переживайте за житло, головне, щоб ви були здорові і щоб у вас був спокій на серці». Вони такі чисті, такі світлі у своєму коханні, вони не бачать у мені гаманця, їм справді потрібна я сама.
Але як я можу віддати ці гроші Іванові? Віддати їх на те, щоб він збудував черговий безглуздий кам’яний замок у селі, в якому вже ніхто ніколи не буде жити? Навіщо тому селу мій палац? Марія туди не повернеться ніколи — вона тепер відрізана скибка, її життя тут, із Марком. Я туди повертатися після всіх цих помий, після всіх підозр у зрадах і прокльонів від свекрухи і зовиці — теж більше не можу і не хочу. Який сенс мені їхати до чоловіка, який дивиться на мене не як на кохану жінку, а як на робітницю, що повинна була відбути каторгу і принести йому виручку на блюдечку?
Якщо чесно зізнатися самій собі — повертатися мені більше нікуди. Той мій дім, та моя сім’я, яку я знала до від’їзду, насправді померли не вчора і не сьогодні. Вони померли ще того різдвяного вечора сім років тому, коли мене дружно випхали за двері заробляти євро, бо рідний чоловік хотів красивого життя чужими руками.
Я думаю про те, щоб залишитися тут, в Італії. Орендувати разом із дітьми житло, допомогти їм стати на ноги, бачити, як ростимуть мої майбутні онуки, няньчити їх, гуляти римськими парками, чути дитячий сміх і знати, що мої сім років пекельної праці пішли не на цеглу і сайдинг для заздрісних сусідів, а на реальне щастя моєї єдиної кровинки.
Але в той самий час якась невидима нитка тягне душу назад. Там, в Україні, минула моя молодість. Там поховані мої батьки. Там кожен кущ біля річки знайомий із дитинства. Страшно в п’ятдесят років залишитися без власного кутка, без чоловіка, з тавром зрадниці на все село. Страшно зробити цей останній крок і спалити всі мости за собою.
Ось так сиджу я вечорами біля вікна, слухаю далекий гул чужого міста і думаю: Господи, як же так сталося? Жили ми бідно, рахували кожну копійку, збирали на черевики доньці до школи, але ж вечеряли разом, розмовляли, трималися купи, біда нас єднала. А прийшли в хату великі гроші — і розсипалося все на порох за лічені дні. Не стало родини, не стало спокою, не стало любові. Правду кажуть старі люди в селі: поки не було грошей — не було й лиха, а як з’явилися прокляті папірці — вилізло нагору все найгірше, що тільки може таїтися в людських душах. І яке б рішення я тепер не прийняла — серце моє все одно буде розбите навіки.