Пандус біля третього під’їзду був покладений абияк, із неприємним горбом посередині. Оксана, яка вже вісім років виготовляла індивідуальні ортези та гільзи для протезів, щодня подумки виставляла будівельникам рахунок за таку халтуру.
Вона звикла до точності й до кожного міліметра, а тут — суцільне безладдя. Марійка, її донечка, уже летіла вгору сходами, а самокат гуркотів за нею.
— Мамо, а бабуся ж обіцяла показати, як квіточку коклюшками плетуть! — вигукнула дочка, вже майже діставшись гори.
— Піде, люба. Тільки не мчися так, тут поручні хитаються.
— Ти ж завжди така обережна, а потім — йод і зеленка, — жалібно озвалася Марійка, уповільнюючи крок.
Двері прочинилися самі, бо їх давно тримала на звичайній клямці Тамара Петрівна, щоб зайвий раз не розвертати інвалідне крісло. Вона виїхала в передпокій — маленька, рівна, з акуратним сивим пучком, заколеним олівцем. На колінах лежав спеціальний валик із незакінченим візерунком, із якого, мов їжакові голки, стирчали дерев’яні коклюшки.
— Марійко, сонечко моє, іди сюди, я тобі шпильки приготувала, — світло всміхнулася бабуся. — Оксано, заходьте, не стійте на порозі.
— Я тільки на годинку, — заздалегідь попередила Оксана. — О четвертій у мене примірка в майстерні.
— Встигнете, не хвилюйтеся. А що сьогодні робите?
— Підганяю гільзу. Чоловік після аварії, знову вчимося ходити.
— Господи, — зітхнула Тамара Петрівна. — У вас робота така благородна, а руки просто золоті!
Оксана нічого не сказала. Вона не любила, коли починали хвалити її «золоті руки», бо слідом неодмінно мало пролунати якесь прохання.
Марійка сіла просто на підлогу й заходилася перебирати коклюшки. Тим часом бабуся показувала: переплести, скрутити, знову переплести. З-під її пальців, трохи скривлених артритом, поволі народжувалася хитромудра біла павутинка мережива.
— Оксано, — покликала свекруха, не відриваючись від валика. — Є в мене до вас маленьке прохання.
— Квартиру треба було б прибрати. Я ж нікуди не дістаю, для мене стеля — наче чужа країна. Пилюки вже назбиралося…
— Так Люба ж у декреті, а нову прибиральницю дадуть лише з п’ятнадцятого. Два тижні без рук.
— Почекає вона, звісно, почекає, — Тамара Петрівна підняла на Оксану круглі, вологі, майже дитячо беззахисні очі. — Тільки ж я в тій пилюці живу, а не вона.
Оксана глянула на дочку. Марійка сиділа, притулившись плечем до колеса візка, і тихенько щось бурмотіла, рахуючи мереживні переплетення. Колись Оксана приходила сюди по три рази на тиждень: мила, готувала, возила свекруху до поліклініки, до хрипоти сперечалася з реєстратурою. Потім у кишені чоловікової куртки знайшовся готельний чек. І все обірвалося, ніби ножем відрізали.
— Гаразд, — погодилася Оксана, ледь зітхнувши. — Година. Не більше.
— Дякую тобі, золота моя. Відро під ванною, ганчірки в тумбочці.
— Ви в мене все пам’ятаєте, — лагідно усміхнулася свекруха, задоволена, що все склалося.
Оксана почала з передпокою — як і завжди, від дверей углиб. Витрусила килимок, протерла плінтуси, відсунула тумбу для взуття. І відразу натрапила на кросівки. Сорок четвертий розмір, сірі, з витоптаним внутрішнім краєм. Роман з дитинства клишоножив, і Оксана півтора року старанно підбирала йому ортопедичні устілки.
Вона потримала один кросівок у руці, потім акуратно поставила його на місце. Відкрила шафу в коридорі, щоб дістати швабру, і побачила там жіноче пальто кольору топленого молока з пухнастим хутряним коміром. Поруч, на тій самій вішалці, висіла чоловіча куртка, ще з етикеткою хімчистки.
— Тамаро Петрівно! — голосно гукнула Оксана. — У вас гості були?
— Що? — долетіло з кімнати. — Марійко, не смикай, ниточка рветься! Оксано, я не чую!
— Нічого, — відказала Оксана, хоча всередині вже піднімалася хвиля обурення. — Просто здалося.
У ванній на полиці стояли дві зубні щітки в одній склянці, чоловіча піна для гоління та станок із запасними касетами. Під раковиною — рожевий пластиковий ящик, набитий ущент: маски для обличчя, патчі, три флакони тоніка, кругла щітка для укладки з довгим світлим волоссям, що застрягло між щетинок. Оксана обережно поставила ящик на місце й витерла пальці об фартух.
— От же ж дива, — мовила вона вголос, здивувавшись сама собі. — Яка у вас цікава пилюка.
Кімнату, де колись була дитяча Романа, свекруха називала «коміркою» й твердили, що там самий мотлох. Двері були прикриті, але не замкнені. Оксана штовхнула їх ручкою швабри.
Жодного мотлоху там не було. Стояло розібране двоспальне ліжко з кавовою плямою на наволочці, на спинці висів чоловічий ремінь, а на стільці — блузка з паєтками. Відкрита шафа була забита щільно: Романові сорочки, розкладені за кольорами, жіночі сукні, сумки в чохлах. На підвіконні лежала стопка візитівок.
Оксана взяла верхню.
«Світлана. Організаторка домашнього простору. Дім без мотлоху за сім днів». І телефон.
— Сім днів, — повторила Оксана, відчуваючи їдкий сарказм. — Ну-ну.
На підлозі біля ліжка валялася коробка від кур’єрської доставки, розрізана ножем, а всередині — бульбашкова плівка. Поруч — дві кружки із засохлим дном, тарілка зі скам’янілою скоринкою та згорнутий трубочкою пакет з-під чипсів. Оксана стояла посеред усього цього, тримаючи ганчірку, наче речовий доказ.
Потім різко розвернулася й пішла до кімнати, де сиділи Тамара Петрівна й Марійка. Вона йшла повільно, намагаючись не зірватися при дитині.
— Марійко, — промовила Оксана рівним, спокійним голосом, — іди, будь ласка, на кухню, там у сумці твій сік. Посидь п’ять хвилин.
Дочка глянула на матір, доросло зітхнула й, човгаючи п’ятами, вийшла. Тамара Петрівна тим часом перестала перебирати коклюшки. Вона дивилася на Оксану знизу вгору, і її обличчя було дивно спокійним, ніби вже готовим до всього.
— Ви покликали мене, щоб я прибирала за колишнім чоловіком і його новою дружиною? — ледве стримуючи гіркий сміх, запитала Оксана, і ганчірка в її руці боляче капнула на килим. — Я правильно зрозуміла розклад?
— Я не кип’ячусь, — відказала Оксана, не відводячи погляду. — Я просто хочу розставити крапки над «і». Там дві зубні щітки у склянці, там ящик із масками для обличчя, там візитівки з гучним написом: «Дім без мотлоху». Виходить, фахівчиня з порядку живе у вашій квартирі, не прибирає за собою тарілки, а ганчірку дали мені в руки.
— Вони тут тимчасово, — поспіхом почала виправдовуватися свекруха. — Роман орендував житло, але власниця підняла ціну. Тож він повернувся до мене. Я ж не могла сина вигнати на вулицю, мамо.
— Ви ж кликали мене до відра, — рішуче відрізала Оксана. — Внучка була лише приманкою. І я, чесно кажучи, на неї клюнула. Ось стою тут із вашою шваброю, наче якась дурепа у фартуху.
Тамара Петрівна випросталась у кріслі, і її голос став твердішим:
— Не смійте так зі мною говорити, Оксано. Я ж вам нічого поганого не зробила.
— Не зробили, — погодилася Оксана. — Ви просто вирішили, що колишня невістка — це така собі функція. Приходить, миє, йде. І не питає зайвого.
— Я не можу просити Світлану, — промовила Тамара Петрівна. — Вона ж мені не рідна.
— А я вам хто? — голос Оксани затремтів. — Я вам, вибачте, теж давно не рідна. Ми ж розлучилися. Ваш син пішов до коханки, яка зараз солодко спить на ліжку в його дитячій, а я досі ношу вам ліки й вожу вашу коляску по поліклініках.
Оксана жбурнула ганчірку у відро, і вода хлюпнула через край. — Ось саме. Раніше я б і далі все це робила, чесне слово. Я на вас зла не тримала. Я тримала його — на Романа.
— То й тримайте на нього, — квапливо сказала свекруха. — Я тут до чого?
— Ви до того, що сьогодні ви мене використали. Ви чудово розуміли, що я побачу їхню шафу, їхні речі. І ви собі думали: ну, побурчить трохи, але відмиє, куди ж вона подінеться? Вона ж добра. Ви так думали, Тамаро Петрівно. Просто вголос це звучить якось не дуже пристойно.
Свекруха поклала руки на валик і раптом здалася зовсім маленькою, беззахисною.
— Я боюся їх, — тихо прошепотіла вона. — Ось вам правду кажу. Світлана вчора сказала, що я надто довго ходжу в туалет і через мене вона спізнюється.
— І ви вирішили, що краще хай принижують мене, аніж вас? — Оксана зняла фартух і акуратно поклала його на підлокітник крісла. — Я все зрозуміла. Прибирання довершить організаторка домашнього простору. У неї ж якраз є сім днів у запасі.
— Марійко! — покликала вона дочку. — Взувайся, ми йдемо.
— Дитину не позбавляйте, — голос свекрухи затремтів. — Дитина ні в чому не винна.
— Дитина й не винна, — відповіла Оксана. — Винні ви. І знаєте, що найприкріше? Ви б ще й Світлані потім розповіли, яка у вас невістка безтолково плінтус протерла.
На сходах Марійка взяла її за руку.
— Я говорила голосно і по суті.
— Марійко, — Оксана присіла навпочіпки просто на сходинці. — Я тобі потім усе поясню. Коли в мене перестануть руки свербіти.
Донька трохи подумала й кивнула — як людина, яка вирішила, що дорослі знову несуть якусь маячню, але сперечатися дорожче.
Того ж вечора в майстерні, між двома примірками протезів, Оксана розповіла все Ганні. Ганна добре зналася на житлі для людей на візках — вона знала в місті кожен ліфт, кожен поріг і кожного хама в ОСББ.
— Ти дурепа, — сказала Ганна, дожовуючи бутерброд.
— Дурепа, бо погодилася прибирати? Вона тебе за язик не тягнула?
— Тягнула. Вона мені про стелю так розповіла, ніби про якусь заморську країну. Красиво ж.
— Красиво, — Ганна витерла пальці. — Вона ж у нас майстриня мережив, у неї всі слова з візерунком. І що тепер?
— Нічого. Вожу Марійку до своєї мами, у тієї теж пилюка є.
— Вона не покинута. У неї є син. Прекрасний син, до речі. Ножі точить по ресторанах, приїжджає зі своєю валізкою, усі кухарі його обожнюють. Такий майстер, що волосину на льоту ріже.
— Волосину на льоту він ріже, — хмикнула Ганна. — А сім’ю — з розмаху.
Телефон свекрухи засвітився сім разів за два тижні. Оксана не відповідала. На восьмий раз прийшло повідомлення: «Марійка не образиться на мене?»
Оксана довго дивилася на екран, потім набрала відповідь: «Образиться. Діти все сприймають буквально».
Оксана сховала телефон у кишеню халата й пішла шліфувати гільзу. Шум верстата чудово замінював будь-які розмови.
Тамара Петрівна виїхала в коридор того ж вечора, коли Роман повернувся з роботи й гучно кинув на підлогу валізку з брусками та мусатами.
— Романе, — сказала вона. — Вам треба звідси з’їхати.
Роман засміявся, стягуючи куртку, але потім зрозумів, що мати не жартує, і завмер із рукавом у руці. — З’їхати? Тобі й твоїй жінці. Даю місяць.
— Мамо, ти що, головою вдарилась? Куди ми підемо?
— Куди завгодно. Ти ж дорослий чоловік, у тебе замовлення, у неї вебінари. Орендуйте.
— Але ж знімати житло дорого, — почав Роман. — Та й знайти щось пристойне…
— Отже, дешевше, — перебила Тамара Петрівна. — Далі від центру, вищий поверх, без ліфта. Мені байдуже.
Світлана вийшла з кімнати в халаті, з рушником на голові.
— Що за збори тут? — запитала вона.
— Мати нас виганяє, — повідомив Роман.
— У якому сенсі виганяє? — Світлана повернулася до крісла, її голос став дзвінким, рівним, натренованим на вебінарах. — Тамаро Петрівно, у нас же з вами наче все було чудово.
— Було, — погодилася старенька. — Поки я не зрозуміла, що я тут просто меблі.
— Ви не меблі. Ви член родини.
— Член родини ходить у туалет стільки, скільки йому треба, і його ніхто не підганяє, — жорстко відказала Тамара Петрівна.
Світлана розгублено озирнулася на Романа, шукаючи підтримки, але він лише тер лоба долонею.
— Це через неї, так? — запитала Світлана. — Через твою колишню? Вона тут моєю щіткою обурювалася, і все, старенька прозріла?
— Не смійте так про неї, — уже іншим тоном, із прихованою повагою, сказала Тамара Петрівна.
Цілий місяць вони так і не виїжджали. Місяць вони намагалися її «виховувати».
Коляску Тамари Петрівни щовечора пересували до дверей, ніби ненароком, «щоб не заважала проходу». Дістатися до неї зранку ставало справжнім випробуванням: доводилося повзти, тримаючись за стіну. Пульт від телевізора постійно зникав, а ліки, які Роман мав викупити за рецептом, «забувалися» двічі поспіль. Хліб у холодильнику закінчувався вже до обіду, хоча ще зранку його було вдосталь.
Мати дивилася на сина.
«Ти це навмисно робиш», — тихо сказала Тамара Петрівна, намагаючись не зронити голос. Роман лише відмахнувся.
«Я працюю, мамо, я не кур’єр, щоб тобі за кожною булочкою бігати», — відповів він. Тамара Петрівна знала: Роман уже втретє відмовляється, і щоразу з якоюсь різкою, образливою фразою.
Світлана тим часом активно втілювала свої ідеї з «організації домашнього простору». На двері кімнати Тамари Петрівни вона причепила накладний замок, а потім сфотографувала передпокій для свого блогу. Підпис під фото гордо проголошував: «Як навести порядок там, де на вас не чекають». Її підписники, звісно, засипали пост тисячею вподобань.
Одного разу до Романа завітав його друг Сергій. Він займався стрільбою з лука в заміському клубі, тож говорив повільно, виважено, наче прицілювався до кожного слова.
— Ви ж розумієте, Тамаро Петрівно, вона вас просто доводить, — процідив він, наче й не помічаючи, що говорить про матір свого друга.
Роман скривився, але нічого не сказав, а Сергій продовжив: — Довела б до інсульту — і все, питання закрите. Це ж так простіше для тебе, якщо вона… ну, самі розумієте. Тамара Петрівна, не зачиняючи дверей своєї кімнати, чула кожне слово. Вона вже давно не зачиняла їх, хотіла знати, що про неї говорять.
Сергій говорив далі: — Це ж квартира. Мати — це всередині квартири. Ці слова вдарили найболючіше. Наче вона була не живою людиною, а лише елементом інтер’єру, який «заважає». Стара жінка тихенько дістала диктофон. Її руки вже були не такі спритні, але голова працювала, мов ті коклюшки, що плетуть мереживо: перебирала, сплітала, розплутувала кожну ниточку розмови.
Тамара Петрівна подзвонила Оксані в середу, рівно о сьомій ранку. Оксана здригнулася від несподіванки. «Не кладіть слухавку, — одразу сказала Тамара Петрівна. — Мені потрібно тридцять секунд». Оксана, ще сонна, сіла на край дивана, притиснувши телефон плечем.
«Це твоє, — продовжила свекруха. — Я хочу об’єднатися. У тебе ж однокімнатна, а в мене двокімнатна, в хорошому районі. Разом це буде чотирикімнатна квартира, з ліфтом, де крісло вільно проходить, і без жодних порогів».
Оксана мовчала, намагаючись усвідомити почуте. «Я оформлю тобі довічне проживання, — поспіхом додала Тамара Петрівна. — Мені нічого зайвого не треба, усе буде чесно, нотаріально, з юристом, хоч із трьома одразу. І запам’ятай: у мого сина в цій квартирі нічого немає. Ні частки, ні метра, ні навіть закутка».
Оксана мовчала так довго, що на тому кінці дроту Тамара Петрівна вже почала хвилюватися. «Ні, — нарешті сказала Оксана. — Я просто підбираю слова, як би вам чемніше відмовити».
Тамара Петрівна зітхнула: «Нічого, кажіть як є. Ви мене вже одного разу використали, як ганчірку. Чому я маю вірити, що ви не використаєте мене знову, тепер уже як ліфт? Заїдете, облаштуєтесь, а за рік ваш синочок з покаянням приїде, і я знову мити за його жінкою».
«Тому що я внесу в договір пункт: без моєї письмової згоди ніхто не зможе прописатися. А згоди я не дам», — твердо відповіла Тамара Петрівна. «Папір, — сказала Оксана, ніби розмірковуючи. — Добре. Пишіть усі умови, які хочете. Я підпишу, навіть не читаючи».
Ганна, подруга Оксани, приїхала до її майстерні з ноутбуком і розклала варіанти просто на робочому столі, відсунувши заготовки для протезів. «Дивись, який будинок хороший: ліфт дев’яносто на сто десять сантиметрів, тамбур широкий, пандус нормальний, не горбатий. Чотири кімнати, дві ванні».
«Ганю, мені не про метри. Я думаю, чи варто взагалі в це вплутуватися», — відповіла Оксана. Ганна, яка знала всі юридичні тонкощі, кивнула: «Юридично — варто, якщо все робити як слід. Усю квартиру оформляй на себе. Пропишемо довічне проживання, але не довічне утримання. Інакше ти для неї будеш доглядальницею за контрактом, а не невісткою з доброї волі».
Ганна клацнула ручкою: «Ти їй хто завгодно, Оксано, але прізвище ти не міняла, і донька в тебе її крові. Питання одне: ти її витримаєш?» Оксана задумалася, а потім тихо сказала: «Вона мені вісім років супи варила і Марійку із садочка забирала, коли я працювала в нічні зміни. Вона не підла. Просто тремтить».
Інша подруга, колега Ганни, подзвонила й, як завжди, мала власну думку. «Вона тебе підставить, Оксано. Старі люди непередбачувані». Оксана сухо відповіла: «Він прийде з мусатом. Він ножі точить, а не носить».
Оксана думала три тижні. Вона двічі їздила дивитися квартиру Тамари Петрівни, вимірювала рулеткою кожен дверний проріз, повзала навпочіпки у ванній, перевіряючи, чи влізе крісло між стіною та раковиною. Вона склала довгий список із двадцяти одного пункту умов і віддала юристу. Юрист викреслив чотири як неможливі, а сімнадцять залишив.
Тамара Петрівна підписала всі сімнадцять.
Роман дізнався про все, коли рієлтор привів перших покупців. Він, забувши постукати, увірвався до кімнати матері, і крісло здригнулося від різкого поштовху дверей. «Це моя квартира, — спокійно, але твердо сказала Тамара Петрівна. — Документи на моє ім’я. Куплена ще до твого народження, кооперативна, виплачена мною і твоїм батьком».
«Ти тут виріс, звідси ж пішов до Світлани. Тепер рости далі самостійно». Роман задихнувся від обурення: «Ти не маєш… Ти взагалі розумієш, що робиш? Ти віддаєш мої гроші, гроші сім’ї, чужій бабі!»
Тамара Петрівна лише кивнула: «Саме так. Вона — твоя колишня. А для мене — справжня невістка».
Світлана зайшла слідом, тримаючи телефон перед собою, мов щит. «Тамаро Петрівно, давайте по-людськи. Ми ж за вами доглядаємо».
«Ви за мною доглядаєте, — повторила Тамара Петрівна, і в її голосі бриніло задоволення. — Навіть нормально розмовляти розучилися. Ви з’їдаєте мій хліб, а ввечері ставите крісло біля дверей, щоб я до нього повзла. Хочете, я вам це увімкну? У мене все записано».
Роман сполотнів, обернувшись до Світлани. Тамара Петрівна продовжила, ніби нічого не сталося: «От і все. Я стара, мені нудно. Я вмикаю диктофон і плету мереживо. Особливо гарна розмова, де друг вашого чоловіка пояснює йому, що мати — це лише те, що заважає квартирі, а мій син просто мовчить. Як це мило».
«Я ж знала, що Сергійко базікає! — розлючено огризнулася Світлана. — Ти ж сам його слухав, між іншим, і кивав!»
Тамара Петрівна подивилася на сина, і в погляді було стільки розчарування: «Так, Романе, ти кивав. Ти завжди лише киваєш. Мати тобі підлогу стелила, дружина устілки клеїла, я тобі порядок наводила — а ти тільки киваєш і ножі точиш».
— Ну, а якщо вже мова зайшла про квадратні метри, то де ж мої, любий? — голос Романа тремтів від образи.
Оформлення відбулося того ж дня, кількома швидкими етапами, у нотаріальній конторі на другому поверсі. Ліфт там був такий вузький, що Оксана разом із охоронцем ледь затягнула інвалідне крісло, подумки лаючи архітекторів.
Тамара Петрівна підписувала документи повільно, притримуючи праву руку лівою. Нотаріуска вголос зачитувала пункт про довічне право користування житлом, і старенька кивала після кожної коми.
— Ви розумієте всі наслідки такого рішення? — запитала нотаріуска, дивлячись на жінку у візку.
— Значно краще, ніж ви, — спокійно відповіла Тамара Петрівна, підводячи погляд.
— А ви? — нотаріуска перевела погляд на Оксану.
— Я чудово розумію: якщо раптом щось піде не так, у мене буде велика квартира, чужа бабуся і дитина, — зітхнула Оксана. — Але якщо бабусі не стане, то в мене залишаться лише дитина й моя однокімнатна. Тож вибір очевидний.
Роман з’явився біля нового будинку Оксани наступного дня після їхнього переїзду. Він стояв біля під’їзду з двома невеликими сумками та барсеткою, неголений, у тій самій куртці з ярликом хімчистки, яку Оксана бачила вже сотню разів.
— Впусти, — почувся його голос із домофона. — Відчини, я по-доброму прошу!
— Ти по-доброму просив минулого року, коли казав, що їдеш у відрядження по області, — спокійно відповіла Оксана, дивлячись у вічко. — Я тоді тобі повірила. А ти тим часом завів собі коханку, ніби породисту собаку, і ще й пишався цим. Моя довіра до тебе вичерпана.
Він таки потрапив усередину — притримав двері за сусідом. Піднявся на поверх, подзвонив, і Оксана відчинила. За її спиною стояла Ганна, тримаючи телефон з увімкненою камерою.
— Мамо! — крикнув Роман у коридор. — Мамо, вийди, будь ласка!
З кімнати викотився інвалідний візок. Тамара Петрівна виїхала на середину передпокою і зупинилася, поклавши руки на підлокітники.
— Ти сам себе викинув із мого життя, — тихо, але твердо сказала вона. — Я просила тебе з’їхати по-доброму. Давала місяць. Ти вирішив, що я побурчу і заспокоюсь, бо ж я на візку, і мені, мовляв, нікуди подітися.
— А Марійка — твоя донька, — додала Тамара Петрівна. — Коли ти востаннє їй дзвонив? Мовчи, я знаю відповідь. У березні. Ти аліменти платиш через виконавчу службу, і то із затримками.
— Та я цю квартиру… — Роман аж задихнувся від люті. — Я вас обох прокляну! Чуєте? Рідну матір прокляну!
— Проклинай, — дозволила старенька, дивлячись йому прямо в очі. — У мене тиск сто тридцять на вісімдесят, я сьогодні міряла. Переживу.
— Ти пошкодуєш, що мене народила!
— Я вже шкодувала, Романе, — тихо, але з виразною гіркотою сказала вона. — Того вечора, коли Оксана прийшла до мене з відром і побачила вашу кімнату. Тож ти запізнився зі своїм прокляттям рівно на пів року.
Він повернувся до Оксани. Вона дивилася на нього без жодної злості, так спокійно, ніби оцінювала кривий пандус чи зламаний прилад.
— Я цілком задоволена, — відповіла Оксана. — І знаєш, що тішить мене найбільше? Те, що мені для цього нічого не довелося робити. Ти зі своєю коханкою сам усе влаштував, я лише ганчірку викрутила.
Світлана з’явилася на сходовому майданчику за хвилину. Вона піднялася пішки, бо ліфт був зайнятий вантажниками, які працювали на сусідньому поверсі.
— Ну що? — запитала вона в Романа, підходячи. — Домовився?
— Я так і знала, — промовила вона, оглянувши передпокій поверх його плеча. Її очі стали оцінювальними, професійними. — Чотири кімнати. Який гарний метраж. Ех, Тамаро Петрівно, а я ж вам шафи розбирала.
— Ви мені розбирали шафи, щоб повісити туди свої сукні, — відрізала старенька.
— Яка ж ви все-таки… — Світлана зневажливо знизала плечем. — Добре. Романе, поїхали. Хоча знаєш що? Не поїхали.
— У прямому сенсі. Свої речі забери з моєї орендованої квартири. Я пустила тебе туди на тиждень — тиждень скінчився.
— Світлано, ти чого? — Роман здивовано зробив крок за нею. — Ми ж разом усе вирішували!
— Ми разом вирішували, що ти спадкоємець, — відкарбувала вона кожне слово. — Спадкоємець двокімнатної квартири в пристойному районі. А ти виявився просто чоловіком із валізкою точильних брусків і боргами по аліментах.
— Я терпіла тебе. Це, якщо хочеш, сусідні кімнати, але дверей між ними немає.
Вона пішла вниз, стукаючи підборами по бетону. На сходовому прольоті обернулася.
— Щоб вам усім тут весело жилося, — кинула вона. — І тобі особливо, любий. Ти ж киваєш умієш. От і кивай тепер у хостелі.
Двері зачинилися на замок. Ганна вимкнула камеру й мовчки показала Оксані великий палець.
— Жах який, — сказала вона. — У мене траплялися скандальні угоди, але щоб так злагоджено всі одне одного…
— Це не скандал, — Оксана притулилася до стіни, вдихаючи повітря. — Це розпродаж. Усі продавали одне й те саме — стареньку на візку.
Тамара Петрівна розвернула крісло до кімнати, але раптом зупинилася.
— Дякую, що відчинили йому двері. Я мусила сказати йому це в обличчя, а не по телефону.
— Я не заради вас відчинила, Тамаро Петрівно, — відповіла Оксана. — Я заради себе. Мені набридло боятися дзвінка у двері.
Увечері Марійка катала бабусю довгим коридором нової квартири — від комори до вікна й назад, розганяючись на прямій ділянці.
— Марійко, у мене немає ніг у цьому сенсі, — сміючись, промовила Тамара Петрівна.
Вони врізалися у м’який бік дивана й голосно сміялися. Оксана, стоячи в дверях із викруткою в руках — вона саме прикручувала поручень у ванній, — слухала і не заважала.
Пізніше, коли дитина заснула, Оксана сіла навпроти крісла й поклала долоні на коліна.
— Тамаро Петрівно, є одна розмова, і вона вам не сподобається.
— Я сьогодні залізна. Кажіть.
— Я не збираюся жити монашкою. Мені тридцять чотири. Рано чи пізно в цій квартирі з’явиться чоловік. Не сьогодні, не завтра, але з’явиться обов’язково.
Старенька помовчала, розгладжуючи на колінах недоплетений візерунок.
— Знаєте, Оксано, правда проста, — Тамара Петрівна легенько розправила край плетива. — Я, звісно, ревнуватиму. Перший тиждень точно. А потім почну чіплятися до того, як він рушники вішає.
— А потім, найімовірніше, ви з ним подружитеся, бо вам нудно і ви любите слухати щось нове, — усміхнулася Оксана. — Тільки не приводьте такого, що лише киває.
— Такий у мене вже був, — Оксана кивнула ніби сама собі. — Повторів не буде.
— Тоді згода, — старенька простягнула їй свою суху, вузлувату долоню, яку Оксана міцно потиснула. — І ще одне. Якщо він хоч раз скаже: «ми за вами доглядаємо», — женіть його в шию одразу.
У п’ятницю до оселі завітав майстер, щоб встановити відкидний поручень біля входу і замінити старий поріжок на балконі. Чоловік років сорока, мовчазний, із рулеткою на поясі, назвався Кирилом.
— Ширина отвору — вісімдесят три сантиметри, — повідомив він. — А яке крісло?
— Шістдесят п’ять, активне, — уточнила Оксана.
— Чудово. Тут поставимо стійку, щоб зручно було розвернутися. Господиня сама дає раду?
— Господиня вас чує, — гукнула Тамара Петрівна з кімнати. — І розвертається вона краще, ніж дехто з водіїв у нашому дворі!
Кирило лише всміхнувся, зробив позначку олівцем на стіні й далі мовчав. За дві години він зібрав інструмент, а Тамара Петрівна вже виїхала в передпокій і прискіпливо потягнула поручень.
— Міцно, — винесла свій вердикт. — А ви рушники як вішаєте?
Роман довго шукав винних із таким завзяттям, ніби це був загублений ключ у чужій квартирі. Спочатку кидав звинувачення на матір: мовляв, «народила, виростила, а потім продала мене разом із квадратними метрами». Потім узявся за Оксану: «свята, ганчірку викрутила і все собі забрала».
Далі дісталося Світлані — «кинула, як валізу на вокзалі». Не оминув і Сергія, який «підмовив і підставив». А згодом до його списку потрапили й пристави, нотаріус, рієлтор і навіть юрист, що викреслив чотири пункти з двадцяти одного.
Він телефонував матері, але вона вперто не брала слухавку. Писав Оксані, а та у відповідь надсилала лише одне слово: «аліменти». Приїжджав до будинку, стояв біля нового рівного пандуса, що тепер був без того злощасного горба. Курив, дивився у вікна й ішов геть, бо домофон мовчав, як закам’янілий.
Ближче до зими Роман помітив, що й замовлень поменшало. Світлана виявилася щедрою на слова і спільним знайомим розповідала, буцімто жила не з чоловіком, а з якимось «китайським бовванчиком: поставиш на поличку, торкнеш пальцем — він і киває, і киває». Жарт розлетівся швидко, і тепер у чатах, щойно згадували Романа, хтось неодмінно ставив смайлик із головою, що хитається, і всім усе було зрозуміло без зайвих слів.
Роман, якому вже було тридцять дев’ять, тепер мешкав у кімнаті в знайомого кухаря, і далі точив ножі по ресторанах, міг різати волосину на льоту. Але не міг позбутися однієї-єдиної думки: що насправді винних немає, а є лише він сам. Він, хто кивав у потрібний момент стільки разів, скільки було треба, аби врешті залишитися без дружини, без доньки, без власного кута і без матері.
Тим часом у просторій чотирикімнатній квартирі, куди тепер вів широкий ліфт, життя йшло своєю чергою. Марійка була впевнена: найкраще на світі — це коли бабуся вдома. Бабусю можна катати довгим коридором, у бабусі завжди знайдуться шпильки та коклюшки для плетіння. Бабуся ніколи не каже «потім» і дозволяє плести навіть криве мереживо, поки воно не стане рівненьким.
— Мамо, а пам’ятаєш, як ми раніше до бабусі в гості їздили? — спитала якось донька. — Добре, що тепер нікуди їхати не треба.
Тамара Петрівна сиділа тоді біля вікна, переплітала нитки, складала візерунки й думала про своє. Найважчою справою в її житті виявилася не кооперативна квартира, не сорок років роботи за прилавком і навіть не син. А той один-єдиний телефонний дзвінок о сьомій ранку, на який їй відвели лише тридцять секунд.
Вона впоралася. Не розчулила, не випросила, не підловила, а чесно, з юристом, із сімнадцятьма пунктами й нотаріусом, що читав уголос кожну кому. І тепер, слухаючи, як у ванній Оксана прикручує другий поручень, а внучка сперечається з нею про колір ниток, старенька поправила шпильку на валику й тихо, без свідків, мовила собі:
— Встигла. Одну річ у житті все-таки встигла зробити.