Дізнавшись, що чоловік завів роман на стороні, дружина вирішила зробити сюрприз обом
Телефон у руках Тетяни задзвонив, і вона здригнулася. Шостий вечір без Миколи. Знову на риболовлю поїхав. Казав — з Петровичем і хлопцями, як завжди.
— Знову твій десь вештається? — Ірина відпила чаю й похитала головою.
— Риболовля в нього, — Тетяна поставила чашку на стіл. — Ось уже майже два місяці, як на пенсію вийшов, а вдома майже не буває.
— І ти віриш? — Ірина примружилась.
— А що мені не вірити? Тридцять п’ять років разом прожили.
Тетяна глянула на годинник. Дев’ята вечора. Вона прибрала кухню, випрала, навіть запилососила — все, щоб не думати про те гидке відчуття, яке гризло зсередини останні тижні.
— Таню, а ти його піджак перевіряла?
— Ти що! — обурилася Тетяна. — Я йому що, слідча?
— Просто спитала, — знизала плечима Ірина. — Мій Віктор, коли крутив на стороні, завжди парфумами пахнув. Я одразу чула.
Тетяна завмерла. Учора, коли Коля повернувся, від нього пахло не тільки рибою. Запах був дивний, солодкавий. Вона тоді ще подумала — може, в машині освіжувач новий?
— Та годі, Ір. Йому п’ятдесят дев’ять. Які інтриги?
— Ой, Таню, ти така наївна! Чоловіки в будь-якому віці можуть дивувати.
Коли Ірина пішла, Тетяна не витримала. Відчинила шафу й дістала піджак чоловіка. Принюхалася — нічого особливого. Але кишеня… У кишені лежав чек з ресторану. Дорогого. Того, куди вони з Колею ходили тільки на ювілеї.
— Риболовля, значить, — пробурмотіла вона.
Вранці Микола повернувся задоволений, з пакетом свіжої риби.
— Клювало як! — він широко всміхався. — Петрович на спінінг щуку витяг — он таку!
— Щуку, значить, — Тетяна піджала губи. — А в ресторан ви теж з Петровичем ходили?
Коля завмер, але швидко взяв себе в руки.
— Який ресторан, Таню? Ми на природі смажили…
— Так? А чек в твоєму піджаку як опинився?
— Ти в моїх кишенях нишпорила? — обличчя чоловіка потемніло.
— Я речі збирала в прання і знайшла.
— Заїжджали перекусити, коли поверталися. Що такого?
Микола відвернувся й пішов у ванну. Тетяна дивилася йому вслід і відчувала, як усередині щось ламається. Тридцять п’ять років. І тепер ось так просто бреше в очі.
За кілька днів зателефонувала Марина Степанівна з колишньої роботи.
— Танечко, мила, ти як?
— Нормально, Марино Степанівно. А що?
— Та так, дзвоню дізнатися… — голос у трубці завагався. — Слухай, ти тільки не нервуйся…
— Що сталося?
— Бачили твого Миколу в місті. З жінкою.
— З якою жінкою? — серце Тетяни пропустило удар.
— Молодшою за тебе. Вони в кафе сиділи, за руки трималися. Любою її звати, вона в банку працює, де наш профком обслуговується.
Тетяна сіла на стілець. Руки тремтіли.
— Ви впевнені?
— Танечко, я б не подзвонила, якби не була впевнена. Мені Клавдія Петрівна сказала, вона їх бачила. Навіть фотку на телефон зробила, але я посоромилася просити…
Тієї ночі Тетяна не спала. Переверталася, дивилася в стелю, слухала хропіння чоловіка. Тридцять п’ять років вона прала його шкарпетки, варила борщі, терпіла його хропіння й звичку розкидати речі. Не скаржилася, коли він затримувався з друзями. Завжди була поруч — у хворобі, в здоров’ї, в бідності, в достатку.
І що тепер? Любов? Молода? Та яка там молода! Їй, Тані, п’ятдесят вісім. А цій Любові скільки? Сорок п’ять? Ну так, молода…
На ранок рішення дозріло. Вона не влаштовуватиме істерик і не плакатиме в подушку. Ні. Вона влаштує вечерю. І запросить їх обох.
Тиждень пройшов у гарячковій підготовці. Тетяна діяла тихо й методично. Вона подзвонила синові, Антону, але нічого не сказала про батька.
— Синочку, все нормально?
— Так, мам. А що?
— Так, скучила, — вона зітхнула. — Ти приїдеш у неділю?
— Не зможу. Ми з Настею до її батьків. А щось трапилося?
— Нічого, любий. Усе добре.
Вона поклала трубку. Краще Антону поки не знати. Впорається сама.
Через знайому з колишнього профкому Тетяна з’ясувала, де працює ця Любов. Банк «ПУМБ», операціоністка. Вона навіть проїхала повз будівлю, щоб побачити її. І побачила — висока білявка в червоному костюмі. Не набагато молодша, але ефектна.
— І чим же вона краща? — запитала Тетяна в дзеркала вдома.
Відповіді не було. Дзеркало показувало втомлену жінку з зморшками й сивими пасмами. Тетяна стиснула кулаки. Годі! Вона дістала стару записну книжку. Знайшла номер перукарні.
— Алло, це салон «Єва»? Можна записатися до Олени?
За два дні Тетяна не впізнавала себе. Нова стрижка, мелірування, брови… Вона купила сукню — синю, із запахом. Вона ідеально сиділа й робила фігуру стрункішою.
— Ого! — присвиснула Ірина, коли зайшла на чай. — Ти куди так вирядилася?
— Нікуди, — посміхнулася Тетяна. — Просто вирішила себе потішити.
— А Коля що сказав?
— А він не бачив. Знову на риболовлі.
Микола повернувся пізно. Тетяна чекала на кухні.
— Колю, давай поговоримо.
— Про що, Таню? — він напружився.
— Я хочу влаштувати вечерю. У п’ятницю. І запрошу гостей.
— Яких ще гостей? — він нахмурився.
— Побачиш, — вона посміхнулася. — Тобі сподобається.
Наступного ранку Тетяна відправила два повідомлення. Одне — чоловікові: «У п’ятницю вечеря вдома, о 19:00. Будь обов’язково. Важливо для нас обох». Друге — на робочу пошту Любові, адресу якої дізналася через ту саму знайому.
Відповідь від Любові прийшла за годину: «Я не розумію, про що ви. Яка вечеря?» Тетяна написала: «Усе ви розумієте. Або приходьте, або я сама прийду до вас на роботу. З доказами».
Микола подзвонив опівдні.
— Таню, що ти задумала? Яка вечеря?
— Сімейна, Колю. Ти ж сім’ю ще не покинув?
— Таню, у мене справи в п’ятницю…
— Скасуй.
— Та що відбувається?
— У п’ятницю дізнаєшся. О сьомій вечора.
Ірина дзвонила щогодини.
— Танько, ти з глузду з’їхала! Навіщо тобі той цирк?
— Це не цирк, — відрізала Тетяна. — Це мій дім і моє життя. Годі вдавати.
— А якщо він просто не прийде?
— Прийде, — твердо сказала Тетяна. — Коля любить ефектні виходи, але боїться скандалів. А я поки що жодного разу голосу не підвищила. Він заінтригований.
У п’ятницю Тетяна купила фрукти, вино, приготувала салати й м’ясо. Накрила стіл гарною скатертиною, дістала кришталь. Одягла нову сукню, зробила макіяж. Руки тремтіли, але вона була спокійна.
У двері подзвонили рівно о сьомій. На порозі стояв Микола.
— Ну і кого ти запросила? — запитав він, проходячи в квартиру.
— Сюрприз, — посміхнулася Тетяна.
За десять хвилин у двері знову подзвонили.
Тетяна повільно відчинила двері. На порозі стояла Любов — у світлій сукні, з букетом квітів. Виглядала вона розгублено.
— Здрастуйте, — вона простягнула квіти. — Я… не знала, що принести.
— Проходьте, — Тетяна взяла букет. — Микола вже тут.
Любов увійшла в квартиру й завмерла в коридорі. З кухні визирнув Микола. Його обличчя миттєво змінилося.
— Любо? Ти що тут робиш?
— Мене запросили, — вона кивнула на Тетяну.
— Якого біса? — Микола повернувся до дружини. — Це що за жарти, Таню?
— Жодних жартів, — спокійно відповіла Тетяна. — Проходьте до столу. Вечеря готова.
Вони сіли за стіл. Микола виглядав так, ніби проковтнув лимона. Любов нервово смикала серветку. Тетяна розлила вино по келихах.
— За що п’ємо? — хрипко запитав Микола.
— За чесність, — Тетяна підняла келих. — За те, щоб не брехати найближчим людям.
Вони випили. Тиша давила.
— Як давно це триває? — запитала Тетяна, дивлячись на чоловіка.
— Що триває? — Микола спробував удати нерозуміння.
— Колю, годі, — Тетяна похитала головою. — Я все знаю. Про ресторани, зустрічі по п’ятницях. Про вашу… дружбу.
— Тетяно Сергіївно, я… — почала Любов.
— Помовч! — гримнув Микола, але тут же схаменувся.
— Ні, нехай говорить, — Тетяна повернулася до Любові. — Я не злюся на вас. Я просто хочу знати правду.
— Ми зустрічаємося півроку, — тихо сказала Любов. — Микола казав, що у вас усе… що ви вже не живете як чоловік і дружина.
— Ось як? — Тетяна усміхнулася. — Цікаво.
— Таню, ну чого ти добиваєшся? — Микола нервово забарабанив пальцями по столу. — Хочеш принизити мене? Чи її?
— Я хочу правди, Колю. Тридцять п’ять років разом — я заслужила хоча б це.
— Якої правди? — він розвів руками. — Ну так, зустрічаємося ми. І що?
— Ти любиш її?
Микола замовк. Любов напружено дивилася на нього.
— Я не знаю, — нарешті видавив він.
— А мене? — тихо запитала Тетяна.
— Таню, ну що за дитячий садок? Звісно, люблю. Ти мати мого сина, ми стільки років разом…
— Це не відповідь, — вона похитала головою. — Не відповідь, Колю.
Любов раптом схлипнула.
— Я піду, — вона встала. — Вибачте. Я не хотіла…
— Сидіти! — Тетяна вдарила долонею по столу. — Ми не закінчили.
Любов слухняно сіла.
— Я не влаштовуватиму істерик, — продовжила Тетяна. — Не рватиму на собі волосся й не проклинатиму вас обох. Я просто хочу знати — що далі?
— У якому сенсі? — Микола нервово проковтнув.
— Ти йдеш до неї? Чи продовжиш брехати мені?
— Таню, все складно…
— Ні, Колю, усе дуже просто. Або я, або вона. Вирішуй зараз.
— Не можна так одразу…
— Можна, — Тетяна була непохитна. — Я тридцять п’ять років прала твої шкарпетки, готувала їжу, чекала з роботи. Народила тобі сина. А ти… ти навіть не знайшов у собі сміливості сказати правду.
Микола втупився поглядом у тарілку.
— Таню, ну пробач. Я не хотів робити тобі боляче.
— Тому вирішив робити боляче нишком? — вона гірко усміхнулася. — Благородно.
— Я не знаю, що сказати, — він розвів руками.
— Скажи правду. Ти йдеш до неї?
Микола мовчав. Любов дивилася на нього з надією. Тетяна — з викликом.
— Я… — він завагався. — Мені потрібен час подумати.
— Боягуз, — тихо сказала Тетяна. — Усе життя був боягузом.
— До чого тут боягузтво? — спалахнув Микола. — Ти вимагаєш вирішити все зараз, за п’ять хвилин!
— Ні, я вимагаю поваги, — вона встала. — Досить брехні, Колю. Годі.
Любов раптом підвелася з-за столу.
— Вибачте, я не можу більше, — вона нервово поправила сукню. — Миколо, ти обіцяв, що все вирішиш. Що підеш від неї.
— Любо, зачекай, — Микола витер піт з чола. — Не зараз.
— А коли? — її голос тремтів. — Два місяці тому ти казав те саме. Я почуваюся… брудно.
Тетяна усміхнулася.
— Ласкаво просимо до клубу, люба.
— Я піду, — Любов схопила сумочку. — Телефонуй, коли визначишся.
Вона швидко вийшла. Гупнули вхідні двері. Микола і Тетяна залишилися вдвох.
— Задоволений? — Тетяна схрестила руки на грудях. — Тепер обидві зляться.
— Це ти все влаштувала! — Микола вдарив кулаком по столу. — Навіщо?
— Щоб припинити цей фарс, — вона знизала плечима. — Я втомилася, Колю. Втомилася вдавати, що нічого не відбувається.
Вони довго мовчали. Потім Микола важко зітхнув.
— Таню, я не знаю, що на мене найшло. Вона з’явилася, усміхалася мені, слухала… я відчув себе молодим.
— А я, значить, стара кляча? — Тетяна гірко усміхнулася.
— Ні! Ти… ти дружина. Мати мого сина. Але ми вже стільки років разом…
— І це привід шукати іншу?
— Ні, звичайно, — він опустив голову. — Я заплутався, Таню.
— А я ні, — вона встала. — Мені все гранично ясно. Ти хочеш свободи — отримуй.
— У сенсі?
— Я не буду тебе утримувати. Хочеш до неї — йди. Хочеш залишитися — залишайся. Але жодної брехні більше.
Микола розгублено дивився на дружину.
— Ти мене виганяєш?
— Ні, я даю тобі вибір. Уперше за тридцять п’ять років я думаю про себе, а не про тебе.
Наступного дня Микола зібрав речі й поїхав до брата. Сказав — потрібен час подумати. Тетяна подзвонила синові й усе розповіла. Антон примчав за дві години, злий дуже.
— Я поговорю з батьком! Як він міг?
— Не треба, синочку, — Тетяна погладила його по плечу. — Це наші з ним стосунки.
— Але мам…
— Усе добре, Антоне. Щиро.
Минуло три місяці.
Микола так і не повернувся до Любові. Іноді дзвонив Тетяні, кілька разів приходив — просив пробачення, казав, що сумує за домом. Тетяна слухала спокійно, але тримала дистанцію.
— Таню, може, спробуємо знову? — запитав він у черговий візит.
— Навіщо, Колю? — вона похитала головою. — Щоб усе повторилося?
— Я змінився!
— Ні, — вона посміхнулася. — Просто тобі некомфортно самому.
Тетяна справді змінилася. Вона записалася на курси англійської, стала волонтеркою в притулку для тварин. Завела нові знайомства. Виглядала молодшою й щасливішою.
— Як ти? — запитала Ірина, зайшовши на чай.
— Знаєш, добре, — Тетяна розлила чай. — Дивно, так?
— Чому дивно?
— Я боялася залишитися сама. Думала, помру без нього. А тепер… тепер я дихаю вільно.
За пів року Микола подзвонив і сказав, що подав на розлучення. Зустрів жінку, будуть жити разом. Тетяна побажала йому щастя.
— Не злишся? — здивувався він.
— Ні, Колю. Я вдячна тобі.
— За що?
— За те, що все закінчилося саме так. Інакше я б ніколи не дізналася, як це — жити для себе.
У день розлучення вона одягла ту саму синю сукню. Вийшла із суду й глибоко вдихнула. Попереду було літо, поїздка з Іриною на море, заняття з дітьми в притулку. Життя, про яке вона не мріяла, але яке виявилося прекрасним.
