Наречений перед весіллям кинув купюру циганці-ворожці біля РАЦСу, але, коли вона схопила його за руку й прошепотіла щось на вухо, він завмер на місці… “Не поспішай, золотий. Не сукню твоя наречена в четвер приміряла. З іншим сиділа, плакала. Зараз тобі напишуть — подивися”.
Марина вийшла з білосніжного лімузина, оглянула присутніх і, навіть не привітавшись, попрямувала до подруг. Діма залишився біля машини. Він поправив весільний піджак, усміхнувся родичам і заходився дякувати кожному за те, що вони приїхали. Він так сяяв від щастя, що, здавалося, навіть не помічав напружених усмішок гостей. До реєстрації шлюбу залишалося зовсім небагато часу.
Батьки трималися трохи осторонь. Ігор насупився, а Олена намагалася зустрітися поглядом зі старшим братом. Після знайомства з нареченою родина намагалася застерегти Діму, але він нікого не послухав. Він наполіг на весіллі й сьогодні приїхав назустріч своєму щастю. Сперечатися біля дверей РАЦСу вже ніхто не збирався.
Біля входу до нього потягнулися руки людей, які просили милостиню. Діма дістав гаманець: у такий день йому хотілося порадувати не лише себе. Він роздавав купюри одну за одною, відповідаючи на слова подяки усмішкою. Чергову банкноту він простягнув літній жінці в довгій червоній спідниці — і раптом різко нахилився.
Жінка схопила його за руку й потягнула до себе. Олена перелякано смикнула Ігоря за плече, але той лише відмахнувся: брат сам розбереться. Тоді вона кинулася до Діми. Незнайомка міцно тримала його за рукав і палко шепотіла просто на вухо, не зважаючи на гамір довкола.
Олена спробувала відтягнути брата, однак він не зрушив з місця. Він слухав, схиливши голову, наче боявся пропустити бодай слово. Наречений, який іще мить тому усміхався, завмер. Коли жінка нарешті відпустила його, Діма повільно випростався. На його обличчі більше не було колишньої радості. Він розсіяно подякував сестрі й відійшов від гостей.
Марина й далі стояла серед подруг, а біля великих дверей уже збиралися запрошені. Діма не пішов ні до нареченої, ні до батьків. Після почутого він більше не міг просто зайти до зали й поставити підпис. Перш ніж пов’язати своє життя з Мариною, йому хотілося перевірити те, у чому ще кілька хвилин тому він зовсім не сумнівався.
Він зупинився осторонь, дістав телефон і провів пальцем по екрану. Кілька митей дивився на нього, насупившись, а потім відкрив повідомлення, що надійшло.
Діма прочитав його — і мало не впав…
Повідомлення прийшло з незнайомого номера. Спочатку завантажилася фотографія: салон чужої машини, вечір, на склі жовта пляма від ліхтаря. На пасажирському сидінні сиділа Марина в синьому пальті, яке Діма подарував їй у лютому на день народження. Вона притулилася обличчям до плеча якогось хлопця, а той тримав долоню біля її потилиці, як тримають людину, коли хочуть її заспокоїти. Самого хлопця майже не було видно — лише щоку й вухо: фотографував він сам, витягнувши руку. Під фотографією було два рядки: «Четвер, 19:40. Запитай у неї, на якій примірці вона була».
Діма прихилився плечем до холодної стіни РАЦСу. У вухах іще лунав гарячий шепіт старої: «Не поспішай, золотий. Не сукню твоя наречена в четвер приміряла. З іншим сиділа, плакала. Зараз тобі напишуть — подивися».
Поки вона шепотіла, він устиг подумати, що в таких жінок завжди напоготові знайдуться слова на будь-який випадок: скажи їх кожному нареченому — і хтось обов’язково зблідне. Але про четвер вона знати не могла. У четвер удень Марина написала йому: «Ми з мамою на останній примірці, підшивають поділ, не чекай, я без сил». Він і не чекав. Увечері сидів удома з калькулятором і рахував, чи вистачить грошей на ресторан, якщо з її боку додадуться ще четверо гостей.
Гроші на весілля він узяв у кредит — сімсот тисяч на три роки. Власних заощаджень вистачило б на скромний вечір у кафе, але навесні Марина якось обмовилася, що з дитинства мріяла вийти з білої машини, як у кіно, і він це запам’ятав. Ресторан, лімузин, фотограф, сукню — Діма обирав, не торгуючись.
Першою про кредит дізналася Олена й влаштувала йому прочухана на батьківській кухні: «Ти збожеволів? Вона тебе навіть при мамі на ім’я не називає, тільки “він”!»
Мати плакала, батько мовчав, і це було найгірше. Лише молодший, Ігор, знизав плечима: доросла людина, сама вирішить.
Діма збільшив фотографію. Пальто було те саме: з великими ґудзиками, які Марина одразу назвала «бабусиними», а потім носила, не знімаючи. Отже, знімок був не старий. Отже, це сталося тоді, коли вона вже була з ним.
Можна було підійти до неї й тицьнути телефоном просто під ніс. Він уявив, як вона зблідне, як подруги обернуться, як мати побачить його обличчя й усе зрозуміє ще до того, як він устигне сказати бодай слово. Але ще сильніше йому хотілося іншого: щоб Марина сама все сказала, без фотографії. Щоб на просте запитання відповіла правду, якою б та не була. Тоді фотографію можна буде навіть не показувати.
Він сховав телефон у внутрішню кишеню, до обручок, і попрямував до подруг нареченої.
Марина стояла в колі дівчат, поправляла фату й тихо про щось говорила Віці. Поруч тупцювала її мати, Людмила Сергіївна, у бузковому костюмі, який вона купила спеціально до цього дня й уже тричі за ранок запитала в Діми, чи не надто він яскравий.
— Марино, — сказав він. — На хвилинку.
Вона обернулася, і на її обличчі промайнуло роздратування, яке він раніше сприймав за хвилювання.
— Дім, зараз уже покличуть.
— Та я на хвилинку. — Він усміхнувся, бо на них дивилися. — Слухай, а в четвер ви довго з мамою були на примірці?
Марина кліпнула.
— У якому сенсі?
— Ну, до котрої години?
— До вечора. Я ж писала. Поділ двічі перешивали, я мало з глузду не з’їхала. А що таке?
— Та яке там до вечора, — простодушно махнула рукою Людмила Сергіївна. — О п’ятій уже вийшли. Ти ж потім до Віки поїхала.
Запала коротка пауза. Віка, повненька дівчина з блискітками на повіках, квапливо закивала:
— Ну так, до мене. Ми там… коротше, до мене.
Марина дивилася на Діму, і він бачив, як вона намагається зрозуміти, скільки йому відомо. Мати переводила погляд із доньки на зятя й, здається, теж починала щось розуміти, тільки ніяк не могла збагнути що.
— Відійдемо, — сказав Діма.
Вони відійшли за ріг, туди, де біля службового входу стояли смітник і два горщики із зів’ялими туями. Діма дістав телефон, відкрив повідомлення й простягнув їй.
Марина взяла його, подивилася, і він помітив, що вона навіть не здригнулася. Її губи стиснулися, а в очах було не здивування, а злість — причому не на нього.
— Це він тобі надіслав? — запитала вона.
Це було не те запитання, на яке він чекав. Він сподівався почути: «Це не я», «Це старе», «Це фотомонтаж». Хоч щось подібне.
— Хто «він»?
— Артем.
Діма знав це ім’я. На самому початку, коли вони тільки познайомилися, Марина сказала: був один, три роки разом, усе закінчилося, не хочу про це говорити. Він і не розпитував. Йому здавалося, що лізти в чуже минуле некрасиво, а своє майбутнє він і так бачив цілком ясно.
— Ти сказала, що була на примірці.
— Була. До п’ятої. — Вона повернула йому телефон, тримаючи його двома пальцями, наче він був брудний. — Потім поїхала до нього. Він написав, що назавжди їде з країни, просив зустрітися востаннє. Я поїхала й сказала, що виходжу заміж. Ось і все.
— А чого ти плакала?
Марина подивилася на нього так, ніби він запитав якусь дурницю.
— Тому що три роки, Дімо. Це тобі не кнопка: натиснув — і вимкнулося.
— А чому ти мені збрехала?
— А ти б що сказав? «Звісно, їдь, люба»? — Вона всміхнулася криво. — Ти б увесь вечір сидів і думав. І зараз би думав. Ось, стоїш і думаєш.
— Я зараз думаю, бо ти збрехала.
Вона не відповіла. З-за рогу долинув сміх, хтось із її подруг крикнув: «Мариночко, ну де ви там?» Діма дивився на фату, на акуратно вкладені локони, на маленьку родимку під вухом, яку знав краще за власне обличчя. Йому було так боляче, що він навіть дивувався, як досі тримається на ногах.
— Ти його кохаєш? — запитав він.
— Я виходжу за тебе.
— Я не про це запитав.
— А я на це й відповідаю.
З-за рогу вибігла Олена — розчервонілася, йшла, накульгуючи через підбори.
— Дімо! — Вона схопила його за лікоть, навіть не глянувши на Марину. — Це все підлаштовано, чуєш? Я до тієї ворожки ходила. Їй заплатили! Тисячу дали й сказали, що шепотіти. Он той хлопець, біля зупинки, у сірій куртці.
Усі троє подивилися на інший бік дороги. Біля зупинки, засунувши руки в кишені, стояв високий хлопець і дивився просто на них. Побачивши, що його помітили, він не відвернувся.
— Він що, тут? — тихо запитала Марина, і Діма зрозумів, що цього вона не знала. Не знала вона й про фотографію: Артем сам фотографував, коли вона плакала в нього на плечі.
— Це він і знімав, — сказав Діма. — Поки ти плакала.
Марина нічого не відповіла, лише зблідла. Олена подивилася на брата, потім на наречену, і на її обличчі відбилося все водночас: і «я ж казала», і страх за нього, і розгубленість, бо вона хотіла, щоб це весілля не відбулося, але не хотіла, щоб брат стояв ось так, із сірим обличчям, біля смітника.
— Дім, — сказала вона вже тихіше. — Ну… може, це й справді дурниці. Хтозна. Тій ворожці ж заплатили.
— Ворожці заплатили, — погодився Діма. — А в четвер їй ніхто не платив.
Біля дверей РАЦСу з’явилася жінка в темно-синьому костюмі з папкою в руках.
— Савченко і Білогруд! Проходьте, будь ласка, ваш час!
Гості заметушилися, хтось із Марининих тіток уже діставав телефон, щоб знімати їхній вхід. Діма не рухався. Марина теж.
— Ходімо, — нарешті сказала вона. — Нас кличуть.
— Зачекай.
— Дім, нас кличуть.
Він підійшов до жінки з папкою. Та дивилася на нього з ввічливим нетерпінням людини, у якої за день чотирнадцять пар і в кожної своя драма.
— Можна ми трохи пізніше? Пропустіть наступних.
— Молодий чоловіче, у нас усе розписано похвилинно. — Вона глянула в папку. — Якщо ви зараз не заходите, сьогодні я вас уже не зареєструю. Тільки нова заява — і знову чекати місяць.
— Зрозумів, — сказав Діма.
Марина підійшла ззаду. Говорила вона тихо, але так, що, мабуть, було чути навіть біля лімузину.
— Якщо ми зараз не зайдемо, я більше сюди не повернуся. Ти розумієш? Я вдруге не стоятиму в цій сукні перед твоєю мамою, яка дивиться на мене, як на злодійку.
Він розумів. Він узагалі все про неї розумів, і, мабуть, саме в цьому й була проблема: її гордість, те, як вона не привіталася з його ріднею, бо знала, що вони її не хочуть, і вирішила першою не хотіти їх. Те, що вона виходила за нього заміж, можливо, не з кохання, а тому, що він не зрадить, не поїде закордон, не зникне. І це, зрештою, було не так уже й мало. Ще місяць тому, а може, навіть пів години тому, він погодився б на це, навіть не замислюючись.
— Марино, — сказав він. — Скажи чесно. Ти зараз хочеш туди зайти? Не заміж за мене вийти, а саме туди зайти. Хочеш?
Вона довго мовчала. Жінка з папкою делікатно відвернулася й покликала наступну пару. Повз них, тримаючись за руки, пройшли двоє зовсім юних: наречена була в короткій сукні й кедах. Марина провела їх поглядом.
— Я хочу, щоб це все вже закінчилося, — сказала вона.
І Діма раптом відчув, що вона сказала правду. Вперше за весь ранок. Тільки не ту, яку він хотів почути.
— Тоді не сьогодні, — сказав він.
Марина кивнула, ніби саме цього й чекала. Вона не заплакала, не вдарила його й не почала кричати. Підхопила поділ сукні, пройшла крізь гостей, які мовчки розступилися перед нею, наче перед похоронною процесією, і сіла в лімузин. Віка побігла за нею, заплутавшись у довгій сукні, й залізла слідом.
Лімузин незграбно розвернувся на маленькому майданчику, водій двічі здавав назад. Коли машина виїжджала на дорогу, Артем ступив із тротуару, підняв руку, наче ловив таксі. Машина навіть не пригальмувала. Артем іще трохи постояв із піднятою рукою, а потім опустив її.
Ігор, який увесь ранок тримався осторонь і жував гумку, раптом виплюнув її в смітник і пішов через дорогу.
— Ігоре! — гукнув Діма.
— Я просто поговорю.
— Не треба.
— Він тобі весілля зірвав.
— І собі теж, — сказав Діма. — Нехай стоїть.
Ігор зупинився біля бордюру, трохи постояв, плюнув на асфальт і повернувся. Артем іще якийсь час дивився на них, а потім розвернувся й пішов до метро, згорбившись і так і не вийнявши рук із кишень.
Людмила Сергіївна підійшла до Діми майже впритул. Її губи тремтіли, а бузковий костюм раптом став здаватися надто яскравим — саме так, як вона й боялася.
— Через циганку-ворожку? — сказала вона. — Через якусь фотографію? Та всі наречені перед весіллям плачуть, Дім, всі! Я сама перед своїм весіллям плакала!
— Вона була не на примірці, Людмило Сергіївно.
— Та я вже знаю, де вона була! — Людмила Сергіївна схлипнула й полізла в сумочку по хустинку. — До Віки вона поїхала… Господи. Ну і що, що поїхала? Повернулася ж. До тебе повернулася!
Він нічого не відповів. Йому нічого було їй сказати, та й не хотілося, щоб вона плакала ще сильніше. Вона трохи постояла, сказала: «Дурень ти, Дімко. Добрий, але дурень», — і пішла до своїх родичів, які вже збилися в купку й викликали таксі.
Його мати теж плакала, але тихо, відвернувшись до батька. Батько, який увесь день не промовив жодного слова, підійшов, поклав Дімі руку на плече, трохи потримав і запитав:
— До котрої години оплачений ресторан?
— До одинадцятої.
— Ну то поїхали. Чого добру пропадати?
Діма повернувся до гостей. Їх було близько сорока, і всі дивилися на нього: хто зі співчуттям, хто з цікавістю, а хто вже подумки прикидав, як розповідатиме про цю історію іншим.
— Реєстрації сьогодні не буде, — сказав він голосно. — Ресторан оплачений. Хто хоче, поїхали, поїмо. Подарунків не треба. Справді не треба.
З боку Марини майже ніхто не поїхав. З боку Діми поїхали майже всі, крім двоюрідної тітки, у якої розболілася голова.
Перш ніж сісти в машину до Ігоря, Діма побачив на сходах стару жінку в червоній спідниці. Вона сиділа на розстеленому шматку картону, перераховуючи щось у кулаці, і, помітивши його, підвелася.
— Не тримай зла, золотий, — сказала вона. — Мені що веліли, те я й сказала. А правду ж сказала?
— Правду.
Вона розтиснула кулак, дістала його п’ятисотку, складену вчетверо, і простягнула йому.
— На. Забирай. У тебе ж біда велика, а я ще й свято тобі зіпсувала.
Діма подивився на купюру, а потім на її коричневу долоню із синіми смужками від дешевого персня.
— Залиш собі, — сказав він. — Я ж не за свято тобі давав.
Вона знизала плечима, сховала гроші десь у складках спідниці й знову сіла на картон. Приїжджало наступне весілля.
У ресторані було дивно. Ведучий, якому заплатили за весь вечір, підійшов до Діми й пошепки запитав, що робити з конкурсами.
Діма сказав: нічого не робити, нехай усі їдять і відпочивають, гроші ведучому залишаються.
Той подумав і все-таки увімкнув негучну музику. Двоюрідні брати налягали на гаряче, тітка Валя прихопила зі столу два букети, а дядько Коля після третьої чарки вже було почав: «Ну, за молодих…» — але затнуввся й мовчки випив. Торт із написом «Діма + Марина» так і простояв увесь вечір у кутку на візку. Наприкінці мати попросила офіціантку розрізати його й роздати гостям із собою: «А то шкода, люди ж старалися».
Олена весь вечір сиділа поруч із братом і майже не їла. Ближче до десятої вона сказала, дивлячись у свою тарілку:
— Я не цього хотіла, Дім.
— А чого ти хотіла?
— Щоб ти сам усе побачив. Тільки не так. Не в такий день.
— А коли? — запитав він, але вона не знайшла, що відповісти.
Конверти все одно дарували, хоча він і просив цього не робити. Наприкінці вечора в його кишені їх було п’ять. Один, щільний, із золотою облямівкою, виявився від Марининої хрещеної, яка заїхала до ресторану на пів години й, мабуть, так і не зрозуміла, що сталося. Діма знайшов її біля гардероба й повернув конверт. Хрещена взяла його, розгублено подякувала й лише біля самих дверей запитала:
— А де ж Маринoчка?
Додому він повернувся о першій ночі. Костюм повісив на дверцята шафи, коробочку з обручками поклав на полицю, поруч із квитанціями. Посидів на кухні, не вмикаючи світла. Потім телефон завібрував.
Писала Марина, цього разу зі свого номера й, схоже, точно йому:
«Сукню мама здасть назад у салон, сказали, половину грошей повернуть. Я тобі переказ зроблю. Мою обручку теж здай, вона за чеком. У четвер я йому справді сказала, що виходжу за тебе заміж. Це теж правда, якщо тобі ще цікаво».
Діма прочитав повідомлення двічі. Набрав «цікаво», стер. Набрав «навіщо ти тоді…», стер і це. Йому хотілося запитати в неї щось таке, на що вона сама не знала відповіді, і він це розумів.
Він поклав телефон екраном донизу, потім знову перевернув і відкрив банківський застосунок: від кредиту йому все одно нікуди було подітися, які б повідомлення не надходили.
Наступний платіж — двадцять чотири тисячі триста — потрібно було внести п’ятнадцятого числа, а до п’ятнадцятого залишалося ще дев’ять днів.