– Ну що, молодята, несіть учорашню весільну касу! – Анжела Іванівна з порога розпорядилася так, ніби була тут господинею, ще й не роззувшись. – Нам із донькою до обіду треба все сплатити!
Оксана так і завмерла біля плити з лопаткою в руці. На пательні смачно шкварчали рум’яні сирники. Недільний ранок після власного весілля вона уявляла зовсім не так — і вже точно не з свекрухою та зовицею о дев’ятій ранку.
Анжела Іванівна впевнено протупала на кухню. На в’язаному жилеті виблискувала масивна брошка-бабка, а на ланцюжку гойдалися окуляри.
Пишна вчорашня укладка трохи спала набік, але пиха в гості від цього анітрохи не зменшилася.
Слідом у дверях з’явилася зовиця Влада в розстебнутому бежевому плащі. Вона сонно позіхала на весь рот і жувала м’ятну гумку.
– Антоне, ну чого ти там пораєшся в передпокої? – примхливо протягнула Влада. – Скажи дружині, хай несе скриньку з подарунками. У мене взагалі немає часу чекати!
На кухню боком проштовхнувся Антон. Молодий чоловік виглядав пом’ятим і винуватим. Він поспіхом пригладив скуйовджене волосся, обсмикнув лляну сорочку й покосився на дружину.
А ще вчора все було цілком пристойно. Весілля відгуляли в затишному кафе — весело й по-доброму.
Жити вирішили у двокімнатній квартирі Оксани, яка дісталася їй від бабусі. Подаровані гроші планували пустити на новий кухонний гарнітур.
Щоправда, у вівторок сталася дрібна накладка. Антон мав внести завдаток меблярам зі своєї премії, але прийшов похмуріший за хмару.
Розвів руками — мовляв, начальство затримало виплату. Оксана не стала допікати нареченого, вирішила, що розрахуються після бенкету.
На самій урочистості найголосніше виступала саме Анжела Іванівна. Вона трясла в повітрі пухким золотистим конвертом із лебедями й розповідала про материнську щедрість.
Обіцяла молодим кругленьку суму на облаштування сімейного гніздечка. І ось о дев’ятій ранку дарувальниця сиділа просто біля того самого подарунка.
– Анжело Іванівно, – Оксана вимкнула конфорку й зняла фартух у полуничках. – А ви, власне, про яку касу говорите?
– Як це про яку? – свекруха здивовано зсунула брови. – Про весільну, ясна річ! Твої батьки вчора при всіх хвалилися, що на гарнітур вам назбирали.
– Ну, назбирали, – холодно відказала Оксана. – І моя рідня не з порожніми руками прийшла. Тільки ви тут до чого?
– Я за столом уважно стежила, хто скільки в скриньку кидає! – повчально заявила свекруха. – Там вистачить із запасом! Тож діліться, діти, не жадійте!
– З якої це радості? – Оксана поставила лопатку на підставку. – Ми сьогодні їдемо замовляти кухню. У нас стара шафка біля мийки на чесному слові тримається.
– Постоїть і стара, не пани! – відмахнулася свекруха й стукнула долонею по столу. – Ми ж тепер одна сім’я! А в Влади біда сталася. Треба рятувати!
– Яка ще біда? – насупилася Оксана. – Учора на бенкеті ваша Влада цілком бадьоро танцювала.
– Та то ж учора було! – занила Влада й плюхнулася на табурет біля підвіконня. – А сьогодні з восьмої ранку телефон розривають!
– Я пів року тому на південь літала, нерви підлікувати та вдягнутися по-людськи. Взяла гроші під розписку в однієї знайомої власниці ательє.
– І пів року не віддавала? – іронічно уточнила Оксана.
– Ну а з чого мені віддавати, якщо зарплати ледь на манікюр вистачає?! – огризнулася зовиця й без дозволу потягнулася до гарячих сирників.
– Коротше, там набігло немало! Кредиторка сказала: якщо до обіду не принесу все, вона до мене додому приїде. Речі забере та ославить на весь район!
Оксана спритно перехопила блюдо просто перед носом гості. Переставила тарілку на верхню полицю шафки. Влада ображено надула яскраво нафарбовані губи.
– Дуже співчуваю, – без жодного співчуття сказала Оксана. – Тільки наші подарунки до чужих курортів не мають жодного стосунку. На свої забаганки сама й заробляй!
– Ти як із сестрою чоловіка розмовляєш, люба?! – розлютилася Анжела Іванівна. – Дівчину рятувати треба, а вона за дерев’яні коробки трясеться! Ви без подарунків не збіднієте, а Влі борг закривати треба, тож гони конверти сюди!
– Мам, ну не кричи, сусіди почують, – нарешті подав голос Антон, підпираючи плечем одвірок. – Оксано, ну годі тобі, не починай із самого ранку. Може, й справді врятуємо сестру?
Оксана пильно глянула на чоловіка.
– Чим врятуємо, Антоне? – прямо спитала вона.
– Ну хоч би половину зі скриньки дамо, – винувато пробурмотів він, не підводячи очей. – А з меблями до осені потерпимо. Стара мийка ще якось протримається.
– Половину, кажеш? – з насмішкою перепитала Оксана. – Тобто мої батьки пів року з пенсії та зарплати відкладали заради чужих південних засмаг? Моя тітка з півночі прилетіла, щоб твоя сестра сплатила свої шмотки? Губа не дура!
– Та годі тобі, ми потім із Владою потихеньку розрахуємося, – зам’явся Антон. – Правда ж, Вло?
– Ой, та віддам я колись, не збідніє твоя Оксана! – пирхнула зовиця, бовтаючи ногою під столом. – Розвела тут трагедію на рівному місці! Неси вже скриньку, Антоне, у мене час цокає!
– Жодної скриньки ви не отримаєте, – сказала Оксана. – Навіть не мрійте!
– А ти моїх дітей грішми не дорікай! – грізно нависла свекруха. – Ми з Антоном теж у це свято вклалися! До речі, я вам учора перед усіма гостями такий подарунок відвалила! Твоїм батькам і не снилося!
– Справді? – Оксана хитро примружилася. – І який саме?
– А ось такий! – Анжела Іванівна гордо підняла підборіддя. – Пів зали ахнуло, коли я вас вітала! Тож маю повне право тепер попросити назад на сімейні потреби!
Навіть Антон перестав крутитися біля одвірка й витріщився на матір.
– Отакої! – протягнула Оксана й узяла зі столу золотистий конверт із лебедями. – Виходить, подарунок відвалили? Що ж, давайте помилуємося вашою щедрістю!
Оксана двома пальцями дістала зсередини глянсову листівку. Розгорнула її й витрусила на клейонку складений учетверо картонний календарик із сусідньої аптеки. Для пухкості. І жодної купюри!
– Це цим календариком нам Влі курорти оплачувати? – отруйно спитала Оксана. – Ми його ще вночі знайшли, коли ваш подарунок розгорнули. Може, віршиками про кохання розрахуєтеся?
У Антона шия пішла червоними плямами. Він ступив від одвірка до столу.
– Мамо, ти чого мовчиш? – розгублено заговорив він. – Ти ж просто забула гроші вдома на комоді, га? Я ж уночі Оксані клявся, що ти в метушні переплутала! Ти ж зараз їх привезла?
Влада закотила очі й надула бульбашку з жуйки.
– Ой, Антоне, ну не тупить, га! – ліниво кинула сестриця. – Нічого мама на комоді не забувала. Звідки там грошам узятися, якщо ми їх ще в середу тій власниці ательє віднесли?
Антон витягнувся в обличчі. Він ошелешено глянув спочатку на сестру, потім на матір.
– Як це… у середу віднесли? – видавив він. – Мамо, почекай! Я ж тобі у вівторок увечері всю свою квартальну премію привіз! До гривні віддав!
Оксана повільно повернула голову до чоловіка. Усе склалося за одну секунду. Ось чому у вівторок Антонові раптом «затримали премію». І ось чому він не поїхав сплачувати завдаток за кухню.
– Премію, значить, затримали на роботі? – з натиском перепитала Оксана. – Начальство підвело?
– Оксано, я зараз усе поясню! – замахав руками Антон. – Просто у вівторок мама плакалася, що в неї з пенсією зовсім сутужно! Казала, що їй соромно перед твоїми батьками дарувати дріб’язок!
– І ти вирішив побути благородним лицарем за наш рахунок? – підколола його Оксана.
– Ну я й подумав: яка різниця, з якої кишені ці гроші на стіл ляжуть? – виправдовувався він, бігаючи очима по стінах. – Віддав мамі свою премію, щоб вона в гарний конверт поклала й на банкеті нам урочисто вручила!
– Розуму палата! – не витримала Оксана. – Влаштував матусі гарну вивіску перед ріднею? Ну і як, милуєшся результатом?
– Мамо! – Антон навіть не почув дружини, він розгублено навис над столом. – Ми ж із тобою домовилися! Ти клялася, що повернеш усе за весільним столом! Навіщо ви з Владею мої гроші в середу віддали?
Анжела Іванівна анітрохи не зніяковіла. Вона поправила окуляри на переніссі й подивилася на сина, як на нерозумне дитя.
– Тому, синку, що в середу у Влади перший термін підтискав! – без церемоній заявила свекруха. – Якби ми твою премію тоді не віднесли, господиня вже в четвер скандал би влаштувала! Не кидати ж рідну сестру в біді!
– А мені в очі брехати на весіллі було нормально? – голос у Антона став тонким і жалібним. – Ти ж десять хвилин у мікрофон розливалася солов’єм! Хусткою мереживною втиралася!
– А на банкеті мені що, осоромитися перед сватами треба було? – обурилася Анжела Іванівна. – Ось я календарик у листівку й засунула, щоб на світлі порожнім не просвічувало. Подумаєш, велика біда! Свої ж люди, розберемося!
– Тим більше, твоєї премії тільки на половину боргу й вистачило! – вставила Влада, роздивляючись свої нігті. – Залишок сьогодні до обіду віддати наказано.
– Мама одразу сказала, що ви з весільної скриньки додасте. Вам же вчора родичі Оксани цілу купу накидали!
Оксана опустилася на табурет біля підвіконня. Кілька секунд вона дивилася в одну точку на кахлях. Потім утомлено потерла скроні.
Ні плакати, ні кричати їй не хотілося. Було лише одне гидливе бажання — щоб уся ця дружна трійця негайно щезла з її кухні.
А свекруха витлумачила мовчання невістки по-своєму.
– Ну от, бачиш, Антоне, дружина твоя вже й сама зрозуміла, що діватися нікуди, – пожвавішала свекруха й підвелася з-за столу. – Давай, синку, тягни скриньку з кімнати. Часу обмаль! І, до речі, – діловито додала вона, прямуючи до дверей, – я там у передпокої на полиці біля дзеркала помітила запасний комплект ключів. Заберу його собі. Щоб наступного разу під дверима не дзвонити, коли ви спите!
Анжела Іванівна вже ступила вперед, але Оксана випросталася і перегородила їй дорогу.
– Ану стояти, – сказала Оксана без тіні усмішки. – До передпокою ви зараз підете тільки в одному напрямку. На вихід!
– Це ще що за тон? – розлютилася свекруха, випнувши груди з брошкою-бабкою. – Ти на кого голос підвищуєш, дитино? Я мати твого чоловіка!
– Ось саме, мати чоловіка, а не господиня в моїй хаті, – гаркнула Оксана. – А скриньку можете не шукати. Її тут немає.
– Як це немає?! – заверещала Влада, схоплюючись з місця. – А куди вона поділася? Ви ж учора її з бенкету забирали!
– Учора просто біля кафе я віддала скриньку батькові, – відкарбувала Оксана. – Він відвіз усі подарунки до себе додому на зберігання, поки мій чоловік на ґанку з друзями обіймався.
– За годину тато заїде за мною, і ми поїдемо в меблевий салон. Отже, чужих грошей для ваших курортів тут немає і не буде!
У Влади перекосилося обличчя.
– Мамо, вона знущається! – закричала зовиця, хапаючись за голову. – Як це у батька вдома? А чим я сьогодні розраховуватимуся?! Антоне, ти чого стоїш як стовп, скажи їй! Нехай дзвонить своєму татові, щоб віз сюди гроші!
– Оксано, ну навіщо ти так із мамою та Владою… – промимрив Антон, але під поглядом дружини відразу затнувся. – Може, й справді подзвониш тестеві? Адже незручно виходить…
Оксана не відповіла. Вона розвернулася, вийшла в передпокій і відчинила дверцята шафи.
Антон ще не встиг перевезти туди всі свої речі — на перекладині висіли лише три його прасовані сорочки, джинси та осіння куртка.
За пів хвилини Оксана зняла все це разом із дерев’яними вішалками і прихопила з полиці його бритву.
Родичі вже висипали з кухні слідом за нею. Біля дзеркала Анжела Іванівна стискала в кулаці ту саму запасну зв’язку ключів від квартири.
Оксана вільною рукою перехопила пальці свекрухи й одним рухом забрала свої ключі назад. А купу одягу на вішалках сунула просто в руки переляканому Антону.
– Ти що задумала, Оксано? – перелякано пробурмотів молодий чоловік, притискаючи до грудей куртку та бритву. – Ми ж лише вчора розписались! Що люди скажуть?
– Люди скажуть, що ти чудовий син і турботливий брат, – з іронією відповіла Оксана. – Свій внесок у наш побут ти вже зробив у вівторок. Коли за моєю спиною спустив гроші на кухню на обновки сестрички.
– Але ж я хотів як краще! – жалібно протягнув він. – Думав, мама поверне!
– А раз у сестрички лишилася друга половина обов’язку, – не дала себе збити Оксана, – то тобі сам бог велів переїхати до мами. Допомагатимеш їм і далі. Без моєї участі!
– Та ти при своєму розумі?! – заголосила Анжела Іванівна, чіпляючись за лікоть сина. – Куди він переїде? У нас із Владою місця зайвого немає! Та й годувати дорослого чоловіка на мою пенсію я не наймалася! Він твій чоловік, от хай тут і ночує!
– Тут живуть ті, хто не звик тягнути чуже, – відрубала їй Оксана.
Вона зробила крок на кухню, підхопила зі столу золотистий подарунковий конверт із лебедями й повернулася до передпокою. Сунула листівку разом із аптечним календариком просто в нагрудну кишеню лляної сорочки Антона.
– Ось твій весільний капітал, любий, – сказала Оксана і відчинила вхідні двері на сходовий майданчик. – Користуйся і ні в чому собі не відмовляй! В аптеці за цим календариком якраз знижка на валеріанку. Вам трьом сьогодні вона дуже знадобиться!
– Оксано, припини концерт! – Антон спробував ступити назад через поріг. – Я ввечері після зміни прийду, коли ти охолонеш! Сядемо й нормально поговоримо!
– Увечері тут працюватиме слюсар, – попередила Оксана й указала рукою на майданчик. – Поставить нові замки. Давайте, люба рідня, не затримуйтесь, бо до обіду не встигнете!
Виштовхнути всю компанію виявилося простіше простого. Влада з прокльонами вискочила до ліфта першою — боялася, що вийдуть сусіди та викличуть поліцію.
Анжела Іванівна шипіла й погрожувала карами небесними, але вчепилася в рукав розгубленого Антона й потягла його вниз сходами.
На ходу вона голосно вичитувала сина за те, що він не зумів сховати весільну скриньку ще вчора в кафе.
Оксана зачинила двері й прибрала запасний комплект ключів у шухляду тумби.
Повернулася на кухню, дістала з верхньої полиці блюдо з ще теплими сирниками, поклала дві ложки густої сметани й із апетитом поснідала.
Через півтора місяця на її кухні вже красувався новенький світлий гарнітур, який вони з батьком обрали тієї ж неділі.
Антон тепер жив у мами на розкладачці в прохідній кімнаті й вечорами бігав розвозити піцу, щоб розплатитися за боргами Влади.
Учора він намагався чатувати Оксану біля під’їзду з трьома млявими гвоздиками й довго скаржився, що мати з сестрою зовсім сіли йому на шию і навіть шматок ковбаси в домі рахують.
Оксана з усмішкою побажала йому бадьорих змін, порадила берегти мамині нерви й пішла додому, відмовившись від гвоздик.
Ось так і закінчилося її сімейне життя, не встигнувши розпочатися! І де були її очі?..