Першої шлюбної ночі 28-річна Аліна Воронцова дізналася таємницю свого 70-річного чоловіка, про яку він мовчав до останнього. Вона увійшла до спальні найбагатшої людини області й побачила те, що назавжди змінило її життя…
Ще зранку вона була звичайною дівчиною, яка працювала медсестрою в невеликій міській лікарні. А ввечері стояла поруч із чоловіком, якого багато хто називав одним із найвпливовіших підприємців області.
Коли на її пальці з’явилася холодна золота обручка, Аліна не відчула радості. У залі РАЦСу не було гостей, квітів і щасливих родичів. Лише суворий голос працівниці, печатка на документах і чоловік поруч, який дивився кудись убік.
Після церемонії чорний позашляховик повіз їх за місто, до величезного будинку на околиці. Високий кам’яний паркан, камери спостереження й зачинені ворота більше нагадували фортецю, ніж місце для сімейного життя.
Володимир Артем’єв майже не розмовляв усю дорогу.
Коли вони увійшли всередину, він важко піднявся сходами й зупинився.
— Сьогодні вночі ти маєш піднятися до мене, — тихо сказав він. — Рівно опівночі. Двері будуть відчинені. Але спершу ти маєш усе побачити сама.
Аліна залишилася сама у величезному домі.
Чим ближче ставала північ, тим сильніше їй здавалося, що вона зробила помилку. Чому цей багатий і літній чоловік одружився з нею? Чому в його домі немає ні родини, ні друзів, ні фотографій?
Рівно о 23:55 вона піднялася нагору.
Довгий коридор був майже повністю занурений у темряву. Лише старий годинник на стіні відлічував секунди.
Коли стрілки показали північ, Аліна взялася за ручку дверей.
Вона відчинила їх…
І завмерла.
У кімнаті не було розкішного ліжка, дорогих картин чи сейфів із грошима.
Перед нею стояло старе дитяче ліжечко.
На стінах висіли десятки фотографій однієї маленької дівчинки.
А поруч із ліжком сидів Володимир Артем’єв, тримаючи в руках дитячу кофтинку.
І вперше за весь день вона побачила його сльози.
— Я мав розповісти тобі раніше… — прошепотів він. — Але боявся, що ти підеш.
Аліна зробила крок уперед.
— Хто ця дівчинка?
Володимир підвів очі.
І його відповідь змусила її відчути холод у всьому тілі…
— Це моя донька, — сказав Володимир. — Віра.
Аліна ще раз обвела очима стіни. На всіх знімках дівчинці було не більше шести. Одна й та сама сукня в горошок, одна й та сама стрижка, один і той самий примружений погляд на сонці.
— Її немає вже?
— Вона спить, — він кивнув у бік коридору. — В іншому крилі. За дверима, куди ти вдень не заходила. Їй тридцять вісім років.
Аліна сіла на низенький дитячий стільчик біля ліжечка. Стояти чомусь стало важко.
— Лютий, — сказала вона. — Четверта палата. Двостороння пневмонія. Жінка, яка весь час складала рушники.
— Віра Володимирівна Артем’єва, — рівно відповів він. — Ти чергувала ті ночі.
Аліна згадала чоловіка, який приходив щодня до восьмої й стояв у кінці коридору, не заходячи. Санітарка Люба тоді шепнула: то чи батько, чи з багатих опікунів, він в область гроші на ремонт давав.
— У шість років важка хвороба, — сказав Володимир. — Три тижні в лікарні. Нас вітали, що вижила. Далі не вітав ніхто.
Він поклав кофтинку на матрац, акуратно, ніби там хтось лежав.
— Дружина пішла, коли Вірі було одинадцять. Я її не осуджую. Вона спершу дзвонила, потім перестала. Живе закордоном, у неї друга родина й онуки.
— А ця кімната?
— А ця кімната моя, — сказав він. — Не її. Вона сюда не заходить. Їй тут нічого робити.
Аліна подивилася на нього уважно, вже не як на чоловіка, а як на пацієнта. Сіре обличчя, жовтуваті білки, худі кисті, светр на два розміри більший, ніж потрібно.
— Що у вас?
— Підшлункова. У жовтні сказали — рік. Пів року минуло.
Вона мовчала.
— Віра визнана недієздатною з дванадцятого року. Я її опікун. Коли мене не стане, опікуна має призначити хтось інший. Якщо охочих немає — інтернат. Психоневрологічний. Я там був, дивився. Одинадцять осіб у кімнаті.
— І ви вирішили одружитися з медсестрою.
— Я вирішив одружитися з людиною, яка в лютому чотири ночі розчісувала їй волосся й приносила рушники, щоб вона їх складала, — сказав Володимир. — Ти не знала, що я дивлюся. Це важливіше за все інше.
Аліна встала. У кімнаті пахло пилом і пральним порошком.
— Я весь день готувалася до того, що доведеться з вами лягти, — сказала вона прямо. — Задля квартири. Тож не робіть із мене святу.
— Я зрозумів, — він не відвів очей. — Тому й сказав: спершу подивись. Квартиру я оформлю в будь-якому разі. Двокімнатна, документи в Зубкова. Це тобі за те, що ти сьогодні не пішла з РАЦСу й нікому не розповіла.
— А за Віру?
— За Віру я тобі заплатити не можу, — сказав він. — За таке не платять. Таке або беруть, або ні.
Уранці вона побачила Віру при світлі.
Невисока, повна жінка в трикотажному костюмі, коротко стрижена, з широким спокійним обличчям. Вона сиділа на підлозі біля вікна й перекладала кухонні рушники з кошика на підвіконня. Побачила Аліну, затримала на ній погляд секунд на п’ять і сказала:
— Аля.
В Аліни в лікарні на бейджі було «Аліна В.», і Віра в лютому переробила це по-своєму.
— Аля, — повторила Віра й простягнула їй рушник, складений учетверо.
— Молодець, — сказала Аліна й сіла поруч на підлогу.
З коридору на них дивилася жінка в фартусі, років шістдесяти, із зав’язаним у вузол сивим волоссям.
— Ніна Павлівна, — представилася вона без жодного виразу. — Я тут чотирнадцять років. Вітати не буду, вибачте.
— І не треба.
— Він вам сказав, що я навесні йду? Не сказав. — Ніна Павлівна поправила фартух. — У мене спина й онук. Я його двічі на рік бачу.
Аліна поїхала до міста своєю «Ладою», до кімнати, яку винаймала, і просиділа там до вечора. Подзвонила мама, спитала про весілля, Аліна відповіла, що все нормально. Потім сходила до магазину, повернулася, забула, навіщо ходила, і лягла на покривало у верхньому одязі.
Увечері вона поїхала назад і застала Володимира в кабінеті, де він на калькуляторі рахував щось у зошиті, як пенсіонер.
— Я залишуся, — сказала вона. — Але в мене умови.
— Слухаю.
— Перше. Я переводжу Віру до нормального невролога й психіатра, закордон, якщо треба. Те, що вона п’є, їй виписали вісім років тому, я бачила упаковки. Так не можна.
— Добре.
— Друге. Ніні Павлівні ви робите нормальний трудовий договір, зарплату й відпустку, і вона бере два тижні влітку й їде до онука. Інакше вона піде, і я залишуся сама.
— Добре.
— Третє, — Аліна сіла навпроти. — Ви сьогодні ж подзвоните своєму племіннику й розкажете йому все самі. Про заповіт, про опіку, про мене.
Володимир відклав ручку.
— Навіщо?
— Тому що я не хочу дізнатися про нього в липні, коли вас не стане і мені не буде кому сказати «розбирайтеся самі».
Він довго мовчав, потім зняв трубку домашнього телефона.
Ігор Артем’єв приїхав через два дні, у суботу. Сорок п’ять років, коротка стрижка, куртка на блискавці, не новий «Ленд Крузер» біля ґанку. Він увійшов до будинку як людина, яка знає, де тут вимикачі.
Спершу він розмовляв із дядьком, і розмовляли вони гучно. Потім Володимиру стало зле, він пішов нагору, і Ігор вийшов на кухню, де Аліна різала Вірі яблуко дрібними шматками.
— Двадцять років, — сказав він. — Двадцять років я в цій фірмі. Базу я піднімав, коли він лежав із серцем. Він мені жодного разу не сказав «дякую», але я думав, що й так зрозуміло.
— Я вам нічого не зробила.
— Ви приємна, — сказав Ігор. — Правда. Ви навіть, я бачу, не брешете. Але дозвольте по-простому. Шістдесят відсотків ТОВ дістануться Вірі. Віра підписати не може. За неї підписує опікун. Тобто через пів року долю фірми, де сто двадцять осіб, вирішуватиме медсестра з міської лікарні. Вам самій це не смішно?
— Не смішно.
— П’ять мільйонів, — сказав він. — Сьогодні. Ви їдете, розлученням займається його ж юрист, усе тихо. Віру я не на вулицю відправлю. Є пансіонат, приватний, я їздив дивитися. Дев’яносто тисяч на місяць, фірма платить. Там персонал, там реабілітація, там такі самі, як вона.
Віра в цей час підійшла до нього збоку й простягнула складений учетверо рушник.
Ігор узяв.
— Здравствуй, Віра, — сказав він і поклав рушник на стіл. — Ось бачите. Вона мене навіть не впізнає, а я її на плечах качав.
— Вона вас упізнає, — сказала Аліна. — Вона вам рушник дала. Вона не всім дає.
Він подивився на неї, потім на рушник, одягнув куртку й поїхав.
Квітень і травень були схожі один на одний. Аліна вставала о шостій, будила Віру, вела в душ, потім таблетки, потім сніданок, потім дві години ходьби подвір’ям навколо клумб, бо неврологиня в Києві сказала: ходити, ходити й ще раз ходити. Зміни в лікарні вона залишила — перейшла на півставки, нічні, двічі на тиждень, коли дома була Ніна Павлівна.
У лікарні всі, звісно, все дізналися. Марина з процедурного якось у курилці сказала:
— Аль, ти тільки не ображайся. У нас кажуть, ти старого за мільйони обходжуєш.
— Я вийшла за квартиру, — сказала Аліна. — Це правда. Далі самі додумуйте.
Марина потім намагалася її знайомити зі своїм дівером, далекобійником, кликала в суботу до кафе.
— Не можу, — сказала Аліна. — У мене дома людина, яку не можна залишити на ніч.
— То найміть когось.
— Уже.
Другого червня у Віри вночі стався напад. Аліна чула через прочинені двері, як у кімнаті важко вдарився об підлогу табурет, і встигла прибігти. Вона поклала Віру на бік, підсунула під голову свою подушку, відсунула табурет і подивилася на годинник. Напад тривав хвилину сорок. Потім Віра довго лежала, дихала й тримала її за рукав.
Уранці Володимир стояв у дверях, спираючись на комод.
— Таке бувало, — сказав він. — Раз на рік. Я завжди викликав швидку.
— Швидка тут двадцять хвилин їде. Я записала час і що було. Поїдемо до невролога, будемо міняти препарат.
Він кивнув і пішов.
До середини червня він майже не виходив зі своєї кімнати. Приїздила сестра з хоспісу, потім стала приїздити щодня. Знеболююче, крапельниці, відмова від їжі. Аліна знала цю дорогу з роботи й усе одно щоразу дивувалася, як швидко людина стає маленькою.
За два дні до кінця він попросив її підійти.
— Ти її не здаси? — спитав він.
Аліна могла сказати «ні». Вона подумала й сказала:
— Не знаю.
Володимир прикрив очі.
— Хоч не брешеш.
Його нестало дев’ятнадцятого червня, близько четвертої ранку. Аліна була в кімнаті, Ніна Павлівна на кухні гріла воду. Віра в цей час спала й уранці нічого не спитала.
На похороні було людей сорок: люди з фірми, двоє з адміністрації, старий партнер. Ігор усе організував сам, і зробив це добре, і стояв біля труни як син. Віру Аліна не взяла — повезла її того дня до Ніни Павлівни на дачу, збирати суницю.
Увечері подзвонила Людмила Сергіївна, перша дружина. Голос був м’який, вихований.
— Аліночко, я все розумію, ви молодець, — сказала вона. — Але ви зрозумійте, ви її не знаєте по-справжньому. Їй же не потрібно нічого, крім догляду. Я їздила одного разу до такої установи — там діти як діти, їм там серед своїх легше. Ви собі життя загубите. Вам двадцять вісім.
— Ви приїдете? — спитала Аліна.
— Я не зможу, у мене тиск, і потім Ігор сказав, що все під контролем.
— Добре, — сказала Аліна й поклала трубку.
Далі почалося те, про що вона не думала.
Спадщина відкривається через пів року. До грудня рахунки Володимира були заморожені, гроші на них — теж. Будинок виявився на ньому, податок на нього — тридцять одна тисяча на рік, охорона — сорок на місяць, опалення — як окрема зарплата. Фірма, де все тепер вирішував Ігор, акуратно перестала оплачувати ці рахунки. Ніхто нічого не говорив, платежі не проходили.
Аліна відпустила охорону, залишивши лише сигналізацію. Закрила другий поверх і праве крило, перевела Віру до кімнати поруч із кухнею. Віддала свою «Ладу» в залік боргу за електрику — ні, не віддала, а перестала їздити, щоб не витрачатися на бензин, і стала ходити до автобуса двадцять хвилин узбіччям. На квартиру вона знайшла жильців через знайому, взяла двадцять п’ять тисяч на місяць і сказала собі, що це гроші на будинок.
У липні Ніна Павлівна все-таки поїхала до онука. Повернулася через дванадцять днів, раніше строку.
— Ви чого повернулися?
— Бо в невістки трикімнатна й я там як меблі, — сказала Ніна Павлівна, знімаючи косинку. — І бо я знала, що ви тут одна й не спите.
У серпні прийшов лист з органів опіки. Заяву про призначення опікуном подали двоє: Воронцова Аліна Ігорівна, дружина покійного опікуна, і Артем’єв Ігор Миколайович, двоюрідний брат підопічної. Далі пішли довідки: від психіатра, від нарколога, характеристика з роботи, довідка про доходи, акт обстеження житлових умов, автобіографія від руки.
Фахівчиня опіки, Оксана Володимирівна, приїхала наприкінці серпня, обійшла будинок, подивилася кімнату Віри, зайшла навіть до комори, записала температуру в приміщенні й спитала, де Віра милася вчора.
— Ви розумієте, що питань до вас буде багато, — сказала вона на ґанку. — Двадцять вісім років, шлюб три місяці, спадщина. Мені все одно, а на комісії скажуть.
— Скажуть — відповім.
— І ще. Ваш родич написав, що ви не даєте підопічній спілкуватися з родиною.
— Нехай приїздить, — сказала Аліна. — Хвіртка відчинена, я охорону зняла.
Ігор приїхав через тиждень, із дружиною Оксаною — другою Оксаною за місяць — і з сином-підлітком. Вони привезли цукерки, коробку соку й м’яч. Віра зраділа соку. М’яч її налякав. Через годину дружина Ігоря вийшла подвір’ям і закурила, стоячи обличчям до паркану.
— Ігорю, — сказала Аліна, коли вони залишилися на кухні вдвох. — Ви її заберете до себе? Додому?
— У мене дім не пристосований, — сказав він. — І в мене двоє своїх.
— Тоді чого ви хочете?
Він покрутив у руках ключі.
— Я хочу фірму, — сказав він нарешті. — Я не буду тут сидіти й брехати, що в мене серце болить за Віру. У мене серце болить за базу. Мені сорок п’ять, я в боргах по горло, я будую дім й шість років туди вкладаю. Якщо Віриною часткою буде розпоряджатися чужа людина, мене через рік звідти попросять, і правильно попросять, бо я там лише директор за наймом.
— А я хочу, щоб Віра жила тут, — сказала Аліна. — Більше нічого.
Вони подивилися одне на одного.
— Так і скажіть вашому юристу, — додала вона. — Нехай рахує, скільки коштують шістдесят відсотків.
Зубков, який був юристом Володимира двадцять років, приїхав із паперами через два тижні й розмовляв із нею як із людиною, яка не розуміє елементарного.
— Аліно Ігорівно, ви взагалі усвідомлюєте, що ви робите? Як дружина ви маєте право на свою частку. Будинок, рахунки, автомобілі. Це реальні гроші, це ваше за законом.
— Я знаю.
— І ви від цього відмовляєтеся?
— Я від цього відмовляюся, — сказала Аліна. — І в мене до вас прохання: напишіть це так, щоб жодна опіка потім не сказала, що я на чомусь нагрілася.
— Ви після цього будете жити на що?
— На зарплату.
— Тридцять вісім тисяч з рендою, — сказав Зубков. — У будинку, який жере сто.
— Будинок Вірин, — сказала Аліна. — Витрати на будинок ідуть із її грошей, з дозволу опіки, зі звітом раз на рік. Я це подивилася. Я собі на цьому нічого не візьму.
Домовилися так. Аліна не заявляє прав на свою подружню частку. Віра отримує все, що залишив батько: будинок, рахунки, шістдесят відсотків ТОВ. Після оформлення спадщини Аліна як опікун звертається до опіки за дозволом продати частку Ігореві за оцінкою незалежного оцінювача, і гроші йдуть на номінальний рахунок Віри, звідки без дозволу опіки не можна зняти ні копійки. Ігор відкликає свою заяву про опіку й не оспорює заповіт.
Підписували в жовтні, у конторі нотаріуса, у черзі між двома жінками, які продавали гараж.
— Ти зараз думаєш, що витримаєш, — сказав Ігор у коридорі, ховаючи паспорт до кишені. — Тобі двадцять вісім. Через п’ять років тридцять три, через двадцять — сорок вісім, і вона все та сама, і ти все та сама, тільки старша. І ніхто тобі не скаже дякую.
— Мабуть, — погодилася Аліна.
— Я не звір, — сказав він. — Я про пансіонат серйозно пропонував. Там правда краще, ніж ти думаєш.
— Я знаю, що там краще, ніж я думаю, — сказала Аліна. — Але вона там буде не вона.
Постанова про призначення її опікуном прийшла двадцять третього жовтня. Папір був сірий, із гербом, у двох місцях криво пропечатаний. Аліна прочитала його двічі, поклала до папки з документами Віри й пішла гріти суп.
Через кілька днів вона покликала Ніну Павлівну нагору й відчинила ті самі двері.
— Допомагайте. Понесемо ліжечко до сараю.
Ніна Павлівна перехрестилася в дверях, але взялася.
Вони винесли дитяче ліжечко, потім комод із наклейками, потім низенький стільчик. Аліна зняла зі стіни фотографії — усі, крім двох, — і склала до коробки, а коробку прибрала до шафи в кабінеті, де лежали зошити Володимира з розрахунками.
Кімната виявилася найкращою в будинку: два вікна на південь, поруч ванна, широкі двері, у які за потреби увійде хто завгодно і з чим завгодно.
— Тут їй буде світло, — сказала Ніна Павлівна. — І до туалету три кроки. Він-то, царство небесне, про це не думав.
— Він думав про інше.
До вечора привезли звичайне доросле ліжко, і Віра лягла на нього одразу, не дочекавшись, поки постелять, і засміялася. Аліна прикріпила до стіни біля вимикача аркуш А4: таблетки ранок-вечір, час прогулянки, душ, телефон неврологині, телефон швидкої, свій телефон.
Віра встала, підійшла до аркуша й поторкала його пальцем.
— Аля, — сказала вона й простягнула їй рушник із кошика, який перетягла сама.
— Криво склала, — сказала Аліна. — Давай ще раз.