Олексій сидів за кухонним столом і повільно підраховував гроші на тиждень. Марина терпляче чекала, поки чоловік закінчить і нарешті назве суму.
– Ось, тримай, – він підсунув до неї кілька купюр, – і не бери зайвого, бо ти вічно набереш продуктів, а потім половина псується.
Вона мовчки взяла гроші. За двадцять шість років Марина вже звикла, що єдиний гаманець у домі лежить у правій кишені піджака чоловіка. Вона не сперечалася з таким порядком. Бо сперечатися було собі дорожче.
Колись Марина працювала в конторі постачання і мала дуже хорошу репутацію — керівник ставив її всім у приклад.
А потім Олексій сказав, що його дружині нічого возитися з паперами за дрібні гроші, що він сам прогодує сім’ю. Марина, закохана й молода, пішла з роботи. За кілька років вона пробувала влаштуватися знову, але нічого не вийшло.
– Заспокойся вже, – наказав Олексій, – я мужик, я заробляю. А ти займайся своїм.
Марина багато років справно виконувала свої жіночі обов’язки. Але півтора року тому влаштувалася через знайому на пів ставки в одну невелику фірму. Платили там не дуже багато, але це все ж був хоч якийсь дохід.
Більшу частину заробленого Марина відкладала. Спочатку без особливої мети. А згодом вирішила, що ці гроші їй знадобляться, коли вона піде від Олексія, бо таке життя їй уже остогидло.
Куди саме йти, Марина вже знала. Її давня подруга Світлана здавала кімнату у своїй двокімнатній квартирі. Вона казала так:
– Якщо що, тільки скажи. Кімната буде за тобою, лише попередь завчасно. Хоча б за тиждень до заселення. Добре?
– Добре.
Час минав. Марина потай працювала, збирала гроші й чекала слушного моменту. Він настав раніше, ніж вона думала.
Якось уночі Марина прокинулася від того, що Олексій обережно вибрався з-під ковдри. Вона глянула на будильник — було пів на третю.
Чоловік пішов на кухню. Стіни в їхній квартирі були тонкі, тож вона добре почула, як він невдоволено буркнув у слухавку:
– Ну чого ти серед ночі? Не спиться? Ліно, та припини. Я ж сказав — вирішу питання. Дай мені кілька тижнів… У суботу? У суботу зможу, так. Домовилися до суботи.
Уранці вона зварила йому кашу, налила чаю і поводилася, як завжди. Хоча, якщо чесно, їй дуже кортіло дізнатися, з якою саме Ліною він говорив учора о пів на третю ночі.
І невдовзі вона це з’ясувала. Вони зустрілися в центрі.
Точніше, це Марина їх зустріла. Нікого не помічаючи, захоплені розмовою, вони пройшли повз неї й зайшли в кав’ярню, яку нещодавно відкрили.
На всяк випадок Марина їх сфотографувала. Та сама Ліна була років на десять молодша за неї і, судячи з дуже ефектної зовнішності, явно старанно молодилася.
Приблизно з того дня Олексій почав змінюватися. Грошей на господарство давав усе менше, а докори сипалися дедалі частіше.
– Ти взагалі розумієш, скільки тепер усе коштує? – говорив він, дивлячись на чек і морщачись. – Я кручуся як можу, а ти сидиш на всьому готовому. Ще й гроші розкидаєш!
– Ну, хочеш, я влаштуюся на нормальну роботу, – не витримала вона якось.
– Та сиди вже, – махнув він рукою, – хто тебе візьме? Молодих і тих не завжди беруть, а тут…
Марина промовчала. А одного вечора за вечерею Олексій завів серйозну розмову.
– Ось що, Марино, я хочу тобі сказати, – почав він, – ми з тобою вже давно не чоловік і дружина. Ти це помітила?
– Помітила.
– Ну от і добре, – не став він ходити навколо. – Слухай. Квартира, якщо чесно, моя. Вона дісталася мені від матері ще до весілля, а ти тут лише зареєстрована. Розумієш, до чого я веду?
– Розумію.
– То, може, тобі поки що перебратися до сестри в Полтаву? Поживеш там кілька тижнів. А потім ми з тобою подумаємо, як жити далі.
– Добре, я подумаю, – відповіла Марина.
Вона й справді подумала. Зв’язалася зі Світланою, і через кілька днів, якраз у суботу зранку, коли Олексій почав збиратися на зустріч із Ліною, вона винесла до передпокою свою валізу.
– Це що таке? – насупився чоловік.
– Це я вирішила, – усміхнулася Марина.
– А… – вертикальна зморшка на його лобі розгладилася. – Ти до сестри, чи що?
– Ну, якщо тобі так зручніше думати, нехай буде до сестри.
Вона вже хотіла вийти, але Олексій схопив її за руку.
– Зачекай. Що означає «якщо тобі так зручніше думати»? Ти до сестри чи не до сестри?
– Ні, я не до сестри їду.
– А куди?
– А чому ти питаєш?
– Дивне питання, – сухо всміхнувся Олексій, – ми ж наче ще чоловік і дружина.
Марина просто подивилася на нього.
– Отак, Олексію, – холодно сказала вона, – ми ніби чоловік і дружина. Але мене це не влаштовує. Можеш мене виписувати зі своєї квартири, повертатися я не збираюся.
Олексій знову насупився.
– До кого ти йдеш? – гаркнув він. – Ну кажи!
– До Світлани, – сказала Марина після короткої паузи, – а ти що подумав…
– А я подумав, до чоловіка, – пробурмотів він.
Марина підійшла до Олексія, взяла його за комір сорочки, наблизила своє обличчя до його й тихо сказала:
– По собі людей не судять.
– Не зрозумів…
Марина відпустила його.
– Я вас бачила, – холодно мовила вона і показала йому фото на телефоні, – ви були так захоплені одне одним, що не помітили мене. А трохи раніше я чула, як ти говорив телефоном із цією своєю Ліною. Ти їй квартиру обіцяв?
– Тебе це не стосується, – сухо кинув Олексій.
– Як скажеш.
Вона взулася, накинула пальто, взяла свою сумку й вийшла.
Кімната у Світлани виявилася невеликою, зате світлою. Першого вечора Марина довго сиділа на вузькому ліжку і прислухалася до себе. Чекала, що прийде страх або запізнілий жаль.
Нічого. Навпаки, на душі в неї було напрочуд легко.
Вранці вона, як завжди, пішла на роботу. І, треба ж було такому статися, саме того дня їй запропонували повну ставку. Звісно, вона погодилася.
Олексій зателефонував через місяць, незадовго до розлучення.
– Привіт, – почав він, – ну як ти там?
– Чудово, – відповіла Марина, – а ти?
Він зам’явся, а потім вилив на неї потік скарг.
– Ліна пішла… – пробурмотів він.
– Молодець, – подумала Марина, а вголос сказала:
– Співчуваю.
Саме цього йому й треба було. І він заговорив про те, що тепер сам бігає по магазинах, намагається готувати й якось вести господарство, але виходить погано. А потім, помовчавши, сказав головне:
– Марин, ти це… Може, повернешся додому, га?
– Навіщо? – уточнила Марина.
– Ну… – зам’явся чоловік. – Ми обоє перегнули палицю! А Ліна ця… та й чорт із нею! Вона, як дізналася, що тепер їй доведеться готувати й прати, одразу охолола до мене.
Марина слухала його і нічого не відчувала. Ні злості, ні жалю.
Чоловік чекав відповіді.
– Ні, Олексію, – нарешті сказала вона. – Не повернуся. У моєму віці знову наступати на ті самі граблі… Сам розумієш.
– Ну, і як же я тепер один?
– Не знаю. Найми хатню робітницю. Хоча ти чоловік помітний. Тож на твоєму місці я б не опускала носа.
Олексій похмуро мовчав.
– Ну бувай, – сказала Марина і поклала слухавку.
Через кілька днів їх розвели. Ділити їм було нічого, тож після суду кожен пішов у свій бік. Олексій, щоправда, спробував гукнути її, але Марина вдавала, що не чує, і пришвидшила крок. Вона все йому сказала і повторюватися не збиралася. За що боровся…