Того понеділка Ірина зайшла до нового відділу й на мить відчула, ніби взагалі переплутала двері. Стільки столів, стільки людей — і майже всі голови разом повернулися до неї, ніби хтось дав команду. Від цього погляду їй стало ніяково, і вона мимоволі знітилася.
До неї відразу підійшла літня жінка з короткою сивою стрижкою та окулярами на ланцюжку. Вона впевнено, майже по-материнськи, взяла Ірину під лікоть і провела далі вглиб кабінету. Так ведуть малечу через гамірну вулицю — швидко й без зайвих слів.
«Я — Галина Петрівна, — лагідно сказала вона. — Сідай он туди, біля вікна, там сонечко гріє. І не лякайся їх, вони тут усі смирні, як шовкові».
«Дякую, — видихнула Ірина, відчуваючи, як потроху відпускає напруга. — А я вже подумала, що мене тут просто на вході з’їдять і навіть не притрусять нічим».
Галина Петрівна усміхнулася. «З’їдять? Тут? Хіба що позіхнуть у твій бік. У нас тут усі хижаки давно на дієті».
Ірина засміялася й сіла на стілець. Він виявився напрочуд зручним, а монітор — чистим і новим. Галина Петрівна принесла їй цілу купу паперів і двічі, повільно та терпляче, пояснила, що і як. До обіду стало значно легше, а до вечора Ірина вже почувалася майже як удома.
Увечері вона все ж таки вилила на Андрія все, що накопичилося за день.
«Андрію, ти навіть не уявляєш! Двадцять столів, сорок людей, і всі дивляться так, ніби я в них вечерю з холодильника вкрала».
«Звична історія, — усміхнувся Андрій, скидаючи робочу куртку. — Ти ж у мене така собі овечка, що заблукала в зграї вовків. За тиждень ще й сама ними керуватимеш, я тебе знаю».
«Овечка… Дуже підтримав, любий. То що, мені тепер на нарадах бекати?»
«Бекай сміливо. Вовки поважають тих, хто робить це впевнено».
У Андрія все складалося якнайкраще. Будівництво рухалося за графіком, гроші приходили вчасно, настрій був чудовий. Він навіть щось насвистував собі під ніс, перевдягаючись.
Раптом задзвонив телефон. Він глянув на екран і одразу зібрався.
«Мама телефонує. Я збігаю до неї на годинку, у неї щось із тиском».
«Йди, — сказала Ірина. — Тільки курткою не махай, на вулиці вже холодно».
Він пішов, а Ірина залишилася сама. Майже відразу задзвонила Соломія.
«Ну, розповідай! Як тобі на новому місці? Не ображають?» — засипала вона питаннями.
«Ображають. Поглядами, — відповіла Ірина. — Спершу жінки: Олена, Зоя, ще дві, імен не запам’ятала. Косилися так, що я собі шию натерла. Їм усім давно за сорок, розумієш? Тобто це вже не конкуренція, а справжня експертиза. Мене оцінювали, наче товар на базарі: свіжа я чи вже не дуже».
«А чоловіки?» — Соломія вже хихотіла.
«А чоловіки піднімали голови, як ховрахи в полі. Один навіть стілець розвернув, а інший поправив комір і втягнув живіт — я ж це чула».
«Все, я звільняюся й іду до тебе в відділ! Мені терміново потрібен колектив, де всі втягують живіт!» — сміялася Соломія.
«Приходь, — запросила Ірина. — Тут є Галина Петрівна, вона тебе за п’ятнадцять хвилин удочерить».
Вони сміялися хвилин з двадцять. Вечір вийшов легким, безтурботним і по-справжньому теплим.
Андрій повернувся додому зовсім іншим. Мовчки зняв черевики, зайшов до кімнати й важко опустився на край дивана, дивлячись у порожнечу. Він довго мовчав, ніби щось прораховував, але весь час збивався.
«Ну що, або ти починаєш говорити, або я сама придумаю версії, — сказала Ірина. — А фантазія в мене дуже багата, я в дитинстві багато читала».
«Саме зараз. Ти сидиш, як пам’ятник сам собі. Що сталося?»
«У батьків Людмили згорів будинок у селищі. Вночі. Усі живі, але все згоріло дотла».
«Боже мій! Люди цілі? Точно цілі?» — злякалася Ірина.
«Цілі. Сусіди їх витягли. Тепер вони переїжджають до Людмили з Ігорем, у їхню однокімнатну квартиру. А Ігор із дружиною та двома дітьми — до моїх батьків».
Ірина важко опустилася в крісло. Вона уявила ту двокімнатну квартиру, де батько Андрія жив після інсульту, де все було пристосовано під його потреби, а тепер там житимуть шестеро людей. Це здавалося просто неможливим.
«Це жахливо! Будинок — це ж ціле життя, усі фото, все… Їм треба допомогти хоча б речами, я щось зберу».
«Речі — дрібниці!» — різко перебив Андрій.
«Ти не зрозуміла головного. Квартира Ігоря давно в заставі. Він набрав під неї кредитів».
«Зачекай. Ігор же працював. Людмила теж не сиділа склавши руки. Навіщо закладати єдине житло?»
«На дітей. Гуртки, лікування, поїздки. Хотів, щоб у них було все».
«Щоб у дітей усе було, зазвичай вистачає даху над головою. А не даху, закладеного в банк», — зауважила Ірина.
«Це не турбота, це гра в казкове благополуччя».
Минув тиждень у тиші. А потім Андрій прийшов і заявив, навіть не знімаючи робочої куртки:
«Ігор прострочив платіж. Йому нарахували пеню і штраф. Мати не спить уже другу добу, у них у квартирі повний безлад, діти кричать, батько нервує».
«Мені шкода. Справді шкода. Твоєму батькові зараз найтяжче».
«І це все?» — він подивився їй просто в очі.
«А що ще? Я не банк, Андрію. Я навіть не відділення банку».
Він стояв і чекав, ніби вона має сказати якісь заготовлені слова, які вже прокручував у голові. Ірина лише знизала плечима.
«Ти взагалі розумієш, що відбувається?» — його голос затремтів. — «Якщо Ігор втратить квартиру, батьки Людмили опиняться на вулиці! Люди без дому, ти чуєш?»
«Чую. І це справді біда. Але ця біда сталася не через те, що я десь недопрацювала».
«Тобто тобі байдуже на мою родину?»
«Мені не байдуже, — твердо сказала Ірина. — Я пропонувала допомогти речами, продуктами, посидіти з дітьми. Але ти дивишся на мене так, ніби в мене десь під подушкою захована нерухомість, яка просто нудьгує без господаря».
«Ірино, ти якась безсердечна стала», — Андрій ледве стримував роздратування.
«Ні, я не безсердечна. Я просто вмію рахувати. Знаю, це рідкісна риса, і вона часто дратує», — її усмішка вийшла гіркою.
Він різко пішов до кімнати, грюкнувши дверима. Не надто сильно, але достатньо, щоб Ірина зрозуміла, як його це зачепило.
Минуло ще три дні. Андрій повернувся ввечері, зупинився посеред передпокою і промовив ту саму фразу, ніби вивчив її напам’ять, без жодних емоцій.
— Ситуація критична: твою квартиру продамо, а ми переїдемо до моїх батьків, — його обличчя потемніло. — І без жодних заперечень!
Ірина повільно поставила сумку на тумбочку.
— Повтори, будь ласка. Хочу почути це ще раз, щоб потім не сумніватися, що мені все це не привиділося.
— Ти все чудово чула. Ігор винайме житло для своєї родини. Гроші від продажу твоєї квартири підуть на погашення його боргу і на матеріали для будинку батьків Людмили. Вони потім повернуть.
— Повернуть? Коли? Після відбудови будинку, після збору яблук і, мабуть, після другого пришестя? — у її голосі бриніли гірка іронія. — Ні, Андрію, це вже завершена пропозиція. Вона не потребує жодних доповнень.
Він швидко вихопив телефон, набрав номер і сунув їй слухавку.
— На! Мати хоче з тобою поговорити. Хоч її послухай!
Ірина взяла телефон, піднесла до вуха й, не чекаючи жодного слова звідти, чітко сказала:
— Добрий вечір. Квартиру я не продаю. Всього доброго.
— Ти… ти навіть не вислухала її! — Андрій майже зірвався на крик. — Вона ж літня людина!
— Літня людина не стає від віку власницею мого житла. Вік — це не довіреність, — спокійно відповіла вона. — Я жінка, яка не віддає своє під оплески. Це різні речі.
Вранці Андрій прокинувся пізно і вийшов у вітальню. Посеред кімнати стояли картонні коробки — з десяток, акуратні, підписані маркером. Він полегшено зітхнув і навіть ледь усміхнувся.
Відразу ж пішов до іншої кімнати й набрав номер брата.
— Ігоре, все, видихай. Ірина погодилася, вже пакує коробки. Продаємо, закриємо твій борг, витягнемо тебе з цієї історії.
— Андрію, ти серйозно? — голос брата тремтів. — Я тобі довіку вдячний… Ти не уявляєш, що ти зараз для нас зробив!
— Своя людина. Все буде добре.
За пів години задзвонив телефон Ірини. Дзвонив Ігор. Він говорив швидко, плутано, без кінця дякував, обіцяв повернути до копійки.
— Нема за що, — спокійно відповіла Ірина. — Я віддам. Мені вже не шкода.
— Ірино, ти просто… ти нас рятуєш!
— Я віддам, — повторила вона. — І на цьому все.
Вона не уточнила, що саме збирається віддати. Ігор цього не помітив.
Потім зателефонувала Тамара Степанівна. Її голос був м’який, медовий, тягучий.
— Іринко, доню, я завжди знала, що ти в нас із добрим серцем. Я Андрію казала: вона розумна, вона зрозуміє нашу ситуацію. Сім’я ж пізнається саме в такі моменти, а не коли все гладко…
Ірина слухала довго. Хвилини зо три, не перебиваючи, доки потік подяк не пішов по другому колу.
— Тамаро Степанівно, — сказала вона нарешті. — Ви зараз думаєте про гроші?
— Ну як же, звісно, адже мова йде про…
— Так от, я не гроші даю. Я повертаю вам вашого сина.
Ірина поклала телефон, зайшла до кімнати й відчинила шафу. З полиці вона зняла стопку Андрієвих сорочок і поклала їх у коробку. Потім светри. Потім його книжки — одну за одною, рівно й акуратно.
Андрій вискочив із коридору, вихопив телефон із її руки й вимкнув.
— Що це за цирк? Що ти робиш?
— Збираю речі. Ти ж хотів переїзд. Я організовую переїзд. Тільки не мій.
— Абсолютно. Свою квартиру я не продаю. А чоловік, який зазіхнув на мою нерухомість, — це вже не чоловік, а просто зацікавлена особа.
— Я рятую свою родину! — закричав він.
— Ні. Ти рятуєш чужу. Моя родина — це ти і я. Все інше — родичі, і це окреме слово, спеціально придумане, щоб не плутатися.
— Ігор доросла людина, яка заклала своє єдине житло й прострочила платіж. Я не буду витягувати його дурість своїм дахом. І батьків Людмили теж не буду — я їм співчуваю, але жодних обов’язків перед ними в мене немає.
— Легко. У твоїх батьків теж двокімнатна квартира. Нехай продадуть її й врятують сина. Але ж ні, вони свій зад не підняли, а от невісткою пожертвувати — це, виходить, найлегше.
Андрій стояв, безпорадно відкриваючи рота. Він уже всім розповів. Брату, матері, навіть Людмилі. Усім сказав, що його дружина погодилася й пакує речі. І речі справді пакувалися — тільки його.
За годину подзвонили у двері. Тамара Степанівна зайшла швидко, обличчя в неї було темне, губи стиснуті в тонку лінію. Вона вже все зрозуміла — по інтонації в слухавці, по гудках, по тиші.
— То ось так, так? — почала вона з порога. — То тобі твої квадратні метри дорожчі за живих людей? Ти хоч уявляєш…
— Замовкніть, — тихо сказала Ірина, але так, що жінка збилася. — Ні слова про мою квартиру. Жодного. Це слово в цьому будинку більше не звучить.
— Смію. У мене для цього є всі підстави та повна дієздатність.
Андрій кинувся між ними. Він раптом дуже чітко побачив: ще одне слово — і він опиниться на сходовому майданчику поруч зі своїми коробками. Він узяв матір за плечі й розвернув до дверей.
— Досить! — крикнув він. — Ігор сам вліз у борги! Сам! Ірина тут ні до чого, абсолютно ні до чого!
— У батьків Людмили є купа родичів у тому селищі! Нехай одне одному допомагають! Ми з дружиною в цьому списку останні, чуєте? Останні!
Він буквально виштовхнув її за поріг і з розмаху зачинив двері. Руки в нього тремтіли. Андрій притулився лобом до одвірка, дихаючи ротом, і так стояв, ніби намагався зібрати себе докупи.
За дверима щось бурмотіли, потім почулися кроки, які стихали десь унизу сходами.
Андрій повернувся до кімнати. Його голос звучав так гучно, ніби він звертався до цілого залу:
— Все. Продажу не буде. Я був дурень. У мене ніби щось перемкнуло, я втратив ґрунт під ногами, перестав розуміти, хто мені хто. Ірино, вибач і, будь ласка, передумай.
Ірина мовчки закрила першу коробку з його книжками. Провела долонею по картону, ніби заспокоюючи себе. Потім взяла іншу, розкрила її й знову почала акуратно складати всередину — светр, ще один светр, сорочку.
Сльози котилися самі, і вона навіть не намагалася їх витирати.
Андрій підійшов ззаду й міцно обійняв її, притискаючи її руки до боків.
— Ти ж не хочеш усе це складати.
— Не хочу, — кивнула вона, ковтаючи схлипування. — Мій чоловік — дурень.
— Дурень, — погодився він. — Безнадійний, круглий ідіот. Але я все зрозумів. І я вдячний тобі за те, що ти так яскраво показала, чим усе це могло закінчитися. Я не хочу без тебе.
— Я теж не хочу без тебе, — прошепотіла вона.
— Це моя провина, — нарешті сказав він. — Обіцяю: ніхто й ніколи не посміє чіпати твою квартиру. Якщо зможеш — пробач.
Ірина не відповіла одразу. Вона вивільнилася з його обіймів, витерла обличчя долонею й подивилася йому просто в очі.
— Ще раз підеш проти сім’ї. Проти нашої сім’ї. І я з тобою розлучуся. Буде дуже боляче, я, мабуть, вику від розпачу, але розлучуся. Ти ж знаєш мене: я ніколи не терпіла чогось роками.
Він узяв телефон, набрав брата й увімкнув гучний зв’язок.
— Ігоре. Квартира не продається. Жодна. Шукай інші варіанти, реструктуризацію, що завгодно.
— Андрію, ти що таке несеш?! Ти ж мені обіцяв! Ми ж уже все…
— Не продається, — твердо повторив він і вимкнув дзвінок.
Потім подзвонив матері. Вона говорила довго, голосно, з театральними зітханнями та докорами. Він слухав секунд сорок.
— Мам. Ні. Все. — І просто поклав слухавку.
Ірина дивилася на нього й раптом чітко зрозуміла: він не негідник. Він просто заплутався, як людина, яку смикають одразу за всі нитки, і щиро намагався витягнути всіх. Тільки витягувати зібрався за її рахунок.
Вона підійшла й притулилася до його плеча. Коробки так і стояли на підлозі — порожні та напівпорожні, і було вирішено розбирати їх уже завтра.