– Доню, я твою зимову дублянку на антресоль підняла! – наказовим тоном крикнула Олена Петрівна з передпокою.
– Вона в шифоньєрі тільки місце займає. І килим у залі згорнула. Справжній пилозбірник!
Світлана в ситцевому халаті завмерла біля дверей спальні. Було дев’ята ранку суботи. Єдиний вихідний після робочого тижня в бухгалтерії, коли хотілося просто виспатися.
Вона заправила пасмо волосся за вухо й подивилася на свекруху. Та вже поралась біля шафи в кофті на ґудзиках і з важкими намистами на шиї.
На кухонному столі вже стояла каструля з тушкованою капустою — вічне виправдання будь-якого вторгнення.
– Олено Петрівно, як ви тут опинилися? – з досадою спитала Світлана. – І навіщо чіпаєте мої речі?
– Що, я вам чужа людина? – фиркнула свекруха, виставляючи на комод стос простирадл.
– Своїм ключем зайшла! Дзвонити не стала, щоб вас, сонь, не будити.
– Не треба нічого перебирати, – твердо сказала Світлана. – Поставте білизну назад.
– Та я ж як краще! – не вгомонювала гостя. – Тут у шафі полицю треба звільнити. У тебе ж цього мотлоху — хоч відбавляй!
– Мені порожні полиці не потрібні, – відрізала Світлана.
Із спальні, позіхаючи й чухаючи маківку, вийшов Олег у домашніх штанях. Кішка Мурка одразу ткнулася йому в ноги, випрошуючи сніданок.
– О, матуся приїхала, – пробурмотів чоловік, уникаючи дивитися на дружину. – А чого ми зранку так шумимо?
– Олежку, подивися на свою! – одразу заголосила Олена Петрівна. – Мати з іншого кінця міста автобусом тряслася! Капусту їм тушковану привезла, порядок наводить! А вона на мене вовком дивиться!
– Світлано, ну от почалося, – скривився Олег і поплентався на кухню по воду. – Мама ж хоче допомогти. Потерпи, не заводься зранку.
Як не дивно, запасний ключ опинився у свекрухи по дурості. Пів року тому вони їхали на тиждень до моря.
Олег сам відвіз матері дублікат, щоб та годувала Мурку. Потім забрати його він посоромився, а Олена Петрівна вирішила, що так і має бути.
Відтоді почався справжній цирк. Свекруха з’являлася без дзвінка двічі на тиждень. То каструлі в кухонному гарнітурі переставить, то стару сковорідку викине.
А двокімнатна квартира, між іншим, належала виключно Світлані. Вона купила свій куточок п’ять років тому, ще до шлюбу, продавши кімнату тітки й додавши заощадження.
– Отже так, – суворо мовила Світлана, заходячи на кухню.
– Олено Петрівно, за капусту дякую, але прибирати тут не треба. І залиште ключ на тумбі в передпокої. Мурка давно виріс, і ми нікуди не їдемо.
Олена Петрівна аж поперхнулася від такої зухвалості.
– Це ще що за новини? – розлютилася вона, вперши руки в боки.
– Олеже! Ти чуєш? Мене, рідну матір, із квартири сина виставляють!
– Світлано, та годі тобі, – винно пробубнів Олег. – Лежить у мами дублікат на всяк випадок, каші не просить. Мамо, не заводься, давай я тебе до зупинки підвезу.
– Нікуди я його не покладу! – відкарбувала свекруха, хапаючи з тумби свій ридикюль.
– Дивіться, яка господиня знайшлася! Слава богу, тут і моя половина сина є! Ходімо, Олеже, ноги моєї тут сьогодні більше не буде!
За п’ять хвилин вони пішли. Олена Петрівна всю дорогу до ліфта бурчала про невдячних невісток, а чоловік боязко біг слідом з відром для сміття.
Світлана опустилася на табурет у передпокої. Посиділа хвилину, втомлено потерла скроні, дивлячись на відчинений шифоньєр.
У голові крутилася дивна фраза свекрухи про «половину сина» і навіщось звільнену полицю. Що ж, Олена Петрівна не з тих, хто розуміє ввічливі натяки.
Довго міркувати Світлана не стала. Знайшла в комоді візитівку слюсаря, яку місяць тому брала у сусідки Марії, й набрала номер.
Майстер Петро, кремезний чоловік років п’ятдесяти в брезентових рукавицях, приїхав за годину.
– Роботи тут на пів години, господине, – приязно сказав він, оглядаючи полотно.
– Верхній сувальдний механізм дуже старий. Може, одразу обидва замки поміняємо?
– Міняйте обидва, – без вагань погодилася Світлана.
– Мені головне, щоб старі ключі ні на міліметр не зайшли.
– Комар носа не підточить! – лукаво підморгнув Петро й узявся за дриль.
За роботу вийшло немало, але спокій у власному домі коштував дорожче за будь-які гроші.
Петро видав нові запечатані комплекти, і Світлана сховала їх у шухляду комода. Один комплект відклала на полицю біля дзеркала для чоловіка.
О другій годині дня зателефонував Олег. Сказав, що мати попросила звозити її на дачу по якісь кущі, тож повернеться він надвечір.
Світлана навіть не стала сперечатися. Так вдало склалося: вона без поспіху повернула дублянку в шафу, розстелила килим і зварила борщ.
Концерт почався рівно о шостій вечора.
Спочатку на сходовому майданчику почулися голоси. Потім у замкову щілину наполегливо тицяли металом.
Раз, другий, третій. Хтось почав смикати ручку так, ніби збирався вирвати її з коренем.
Світлана відклала ополоник, вийшла до передпокою й зазирнула у вічко.
На майданчику стояла Олена Петрівна, а поруч переступала з ноги на ногу зовиця Віра в бордовому пальті. Біля них стояли два величезні картаті баули і картонна коробка.
– Мам, ну ти ще довго там копирсатимешся? – вередливо занила Віра за порогом.
– У мене плечі від цих тюків уже болять!
– Та що ж таке, не лізе! – злилася Олена Петрівна, шкрябаючи залізом по новій накладці.
– Заїло, чи що!
Тут вони здогадалися натиснути кнопку дзвінка. Потому в двері ще й загупали кулаком.
Світлана поправила домашню кофту, повернула вертушку і ступила просто за поріг, перегороджуючи прохід.
– Доброго вечора, – ліниво мовила вона, розглядаючи поклажу.
– А ви куди з цими тюками зібралися? На вокзал запізнилися?
– Відійди, дитино, важко ж! – швидко випалила свекруха, намагаючись протиснутися всередину з коробкою.
– Віруся у вас поживе місяць, поки їй у ванній плитку кладуть. Не дихати ж дитині цементом!
– Я вранці спеціально для неї полицю звільнила і килим прибрала, щоб її собачці шерсть не забруднити.
Ось, значить, де собака заритий! Донечці Вірі нещодавно виповнилося сорок два роки, а нахабства в неї вистачало на трьох.
– Жодна Віруся в мене не житиме, – урвала її Світлана, не зрушуючись ні на крок.
– І полиця в шафі вже зайнята.
Зовиця витріщила нафарбовані очі й опустила баул на бетонну підлогу.
– У сенсі — не житиму?! – заверещала Віра.
– Та ти що, зовсім? Ми ж по-родинному! Олег мамі в машині сказав, що не проти, якщо ти не заперечуватимеш!
– У тому й справа, що мене ніхто не питав! – відрізала Світлана.
– А ваш ключ, Олено Петрівно, можете викинути в сміттєпровід. Я сьогодні вдень поміняла обидва замки.
Свекруха аж осіла. Велике намисто затремтіло, обличчя миттю пішло червоними плямами.
– Ти… ти в своєму розумі, дитино?! – заголосила вона на весь під’їзд. – Я мати твого чоловіка, як ти сміла міняти замки? Та хто ти взагалі така, щоб мене за поріг не пускати?
– Я господиня цієї квартири, – спокійно відповіла Світлана. – І мені вже набридло, що по моїх шафах нишпорять без дозволу!
– Бач, власниця знайшлася! – розлютилася Олена Петрівна, тицяючи в повітря старим ключем.
– Тут половина мого Олега! Він чоловік, він у хаті господар! Зараз подзвоню йому, він тебе швидко на місце поставить! Він цю перепону сокирою винесе!
– Ви чого кричите на весь під’їзд? – визирнула збоку сусідка Марія у в’язаній хустці на плечах.
– Світлано, дільничного кликати чи сама впораєшся?
– Сама впораюся, тітко Машо, дякую, – озвалася Світлана.
Тут на сходах загув ліфт. Двері розійшлися, і на майданчик вийшов сам Олег із пакетом мандаринів.
Побачивши баули, багрову матір і дружину в отворі, він одразу знітився і втягнув голову в плечі.
– Олеже! Сину! – метнулася до нього Олена Петрівна, вчепившись у рукав куртки.
– Подивися, що твоя витворяє! Матір і сестру на сходах, як собак, тримає!
Олег розгублено потупцяв біля ліфта й ступив до дружини.
– Світлано, ти що, справді замки змінила? – нервово спитав він, намагаючись усміхнутися.
– Навіщо гроші витрачати, нормальні ж були… Дай пройти, не ганьбися перед сусідами. Віра всього на пару тижнів, перекантується у залі.
Світлана пильно глянула на чоловіка. Три роки вона згладжувала кути, терпіла чужі порядки на своїй кухні й жаліла Олега, який вічно не хотів засмучувати маму.
Але тепер, дивлячись на ці картаті пакунки, вона зрозуміла: поступиться хоч на крок — завтра сама спатиме на килимку біля входу.
Не сказавши ні слова, Світлана відійшла назад на кухню, підхопила зі столу каструлю з тушкованою капустою й винесла її на майданчик. Поставила прямо поверх картонної коробки зовиці.
– Слухайте мене всі троє й уважно, – чітко промовила Світлана. – Ця двокімнатна квартира куплена мною за два роки до нашого весілля. Жодної половини Олега тут немає!
– Ти, Олеже, мамі з сестрою про це забув сказати? Чи хотів за мій рахунок добрим здатися?
– Та яка різниця, на кого там записане житло! – огризнулася Віра, хоча нахабства в голосі вже поменшало.
– Ви ж сім’я, треба по-людськи!
– По-людськи — це коли в чужий дім із баулами без дозволу не лізуть! – відрізала Світлана і повернулася до свекрухи:
– Олено Петрівно, тут ви тепер тільки гість. За попереднім дзвінком, якщо я матиму бажання.
– Олеже! Та що ж ти мовчиш, наче води в рот набрав? – кинулася мати, трясучи сина за плече.
– Скажи їй! Накажи негайно впустити нас!
Олег стояв похмуріший за хмару. Лізти в це пекло йому явно не хотілося.
– Мамо, ну квартира й справді Світлани… – видавив він із себе.
– Віро, я ж у машині попереджав: треба спочатку у Свєти спитати. А ви одразу пакунки з багажника потягли…
– Ах, ось ти як заговорив?! – гримнула Олена Петрівна, відштовхуючи його лікоть.
– Підкаблучник! Хлопчик на побігеньках! Проміняв рідню на цю вульгарну бабу!
Світлана взяла з полиці біля дзеркала один комплект ключів і простягнула чоловікові на долоні.
– Ось твій комплект, Олеже. Єдиний, – відкарбувала вона.
– Зробиш дублікат для мами чи Віри — завтра ж викличу слюсаря Петра знову. Тільки тоді твої речі в таких самих картатих тюках переїдуть туди, до ліфта. Зрозумів?
Олег поспіхом забрав ключі з її долоні й сховав у кишеню куртки.
– Зрозумів я, Світлано, зрозумів, не заводься, – пробурмотів він.
– Ходімо звідси, Вірочко! – картинно підняла підборіддя свекруха.
– Нічого тут принижуватися! До мене поїдеш, тісно, та не в образу! А ти, синку, ще прибіжиш до матері, та буде пізно!
Зовиця з бурчанням підхопила свої баули, Олена Петрівна притиснула до живота коробку разом із каструлею капусти, і обидві гордо поїхали на ліфті.
Сусідка Марія схвально підморгнула Світлані, показала великий палець і зникла.
Світлана зайшла всередину, повернула вертушку зсередини й пішла розливати борщ по тарілках. Кішка Мурка із задоволеним муркотінням терлася об її капці.
Минув місяць. Олена Петрівна характеру, звісно, не змінила анітрохи. Перші два тижні вона щовечора дзвонила синові й скаржилася на тиск через безсовісну невістку.
Щоправда, коли ремонт у Віри затягнувся, а її песик згриз у матері в передпокої нові шпалери, скарги перейшли на молодшу доньку.
Олег тепер, перш ніж покликати когось у гості, обов’язково заходив до дружини й обережно питав дозволу.
А вчора ввечері Олена Петрівна вперше зателефонувала самій Світлані — шанобливо, на ім’я по батькові — й ввічливо поцікавилася, чи не завадить, якщо зайде в неділю на годинку з яблучним пирогом.
Світлана з усмішкою відповіла, що до другої години дня вони якраз будуть удома, тільки пиріг нехай не пече — до обіду вже куплені свіжі тістечка. Отак, кажуть, і дійшло до нашої мами…