– Ану постав коробку назад! – Єгор вискочив у передпокій у домашній кофті із закоченими рукавами й став перед взуттєвим стелажем, перекриваючи його собою.
– Ти куди це в суботу зранку намірилася?!
Ірина стояла біля трильяжа в бежевому пальті та притискала до себе коробку з найкращими бордовими туфлями на підборах.
Із кухні одразу вийшла свекруха Ганна у в’язаному жилеті поверх пісочної блузки, поправляючи на грудях велику брошку.
П’ятнадцять років Ірина жила з Єгором у своїй двокімнатній квартирі. Десять років тому вони продали квартиру її покійної бабусі й на ці гроші купили цегляну будівлю під перший автосервіс.
Вісім років Ірина сама тягнула всю первинку, накладні та розрахунки з постачальниками запчастин.
Чотири роки тому справи пішли вгору, і подружжя відкрило другий павільйон. Саме тоді Єгор і вирішив, що він великий комерсант і єдиний годувальник.
Рік тому він зі скандалом забрав у дружини ключі від сейфа й заявив, що бабські дурниці в серйозній чоловічій справі не потрібні.
А три дні тому Ірина прибирала зимовий светр чоловіка в нижню шухляду комода й натрапила під стосом білизни на списаний аркуш у клітинку, який пояснив їй усе відразу.
– Я в кафе біля скверу, – твердо сказала вона, відкидаючи кришку коробки. – Зустрінуся зі старим знайомим. З Данилом, однокурсником мого брата.
– З яким ще Данилом?! – Єгор насупився, і його лоб одразу вкрився червоними плямами. – При живому чоловікові по кав’ярнях із мужиками швендяти?!
– При живому чоловікові, люба, пристойні дружини вдома сирники смажать! – підхопила Ганна, грізно зиркнувши крізь окуляри на ланцюжку.
– Сором який! Єгор на двох локаціях здоров’я гробить, а вона хвостом крутить!
– Ми з Данилом не бачилися сто років, – і оком не моргнувши, відповіла Ірина й дістала перед дзеркалом тюбик помади. – Він у нас юрист із майнових суперечок. Посидимо, поговоримо про справи.
На слові “юрист” Єгор подавився на півслові. Його обличчя миттєво стало сірим.
Він стривожено зиркнув у бік матері. Ганна теж осіклася і вчепилася пальцями в край свого в’язаного жилета.
– Які ще справи?! – збито випалив Єгор, роблячи крок уперед. – У тебе немає жодних справ! І юристи нам даремно не потрібні!
– Саме так, люба! – заторохтіла свекруха, квапливо наближаючись до невістки.
– Навіщо нам чужі гачкотвори? У нас у сім’ї все своє, усе під господарською рукою! Ще цей твій Данило в паперах щось нариє!
– Мамо, помовч! – шикнув на неї Єгор і нервово ковтнув.
Ірина повільно опустилася на лаву в передпокої. Рука з тюбиком помади лягла їй на коліно. Вона втупилася в одну точку на килимку біля порога й втомлено потерла пальцями скроні.
Отже, Ганна приїхала сьогодні о восьмій ранку зовсім не заради домашніх сирників зі сметаною. Свекруха прийшла забрати оригінал того самого папірця.
Два тижні тому Єгор раптом завів пісню про капітальний ремонт дачі для мами. Навіть паспорт у Ірини просив — нібито будівельна база дає знижку лише сімейним парам.
А насправді вони з Ганною зліпили боргову розписку заднім числом на нечувану суму.
Наче Єгор три роки тому позичив у матері-пенсіонерки гроші на розвиток обох автосервісів, не зміг повернути і тепер віддає їй бізнес за борги.
І сьогоднішні дикі ревнощі чоловіка в передпокої були дешевою виставою. Єгор ревнував її не до мужика. Він страшенно злякався, що юрист Данило за п’ять хвилин розкусить їхню незграбну схему.
Розгубленість відпустила Ірину так само раптово, як і накрила. Вона випросталася на лаві й подивилася на чоловіка знизу вгору.
– А чого ви так переполошилися? – з глузом спитала вона.
– Ганно, ви ж п’ять хвилин тому на кухні скаржилися, що у вас тиск скаче. А як почули про юриста, одразу голос прорізався!
– Нічого в мене не прорізалося! – огризнулася свекруха й поправила окуляри на ланцюжку. – Я за сім’ю сина переживаю! Не смійте сміття з хати виносити й чужим людям про наші павільйони теревенити!
– Про ваші павільйони? – Ірина підняла брову. – Ось як. Уже ваші, значить?
– Моя справа – це справа нашої родини! – Єгор гупнув себе кулаком у груди. – Я господар! Я ці бокси своїм горбом піднімав! А ти сиділа за моєю спиною й горя не знала!
– Та ну? – Ірина сунула руку в кишеню бежевого пальта й витягла складений учетверо аркуш у клітинку. – А це що за мистецтво, годувальнику?
Єгор витріщив очі. Він гарячково ляскав себе по кишенях домашніх штанів, потім метнув погляд до спальні.
– Ти… ти навіщо в комоді нишпорила?! – вичавив чоловік. – Це просто прикидки! Чернетка!
– Чудові прикидки, – відрубала Ірина. – Написати матінці розписку заднім числом на вартість обох сервісів, щоб перед розлученням залишити мене з носом! Довго вигадували, хитруни, чи Ганна підказала?
– А хоч би й я! – верещала Ганна, відступаючи до кухонного отвору. – Мій синок оре без вихідних! А ти хто така? Приживалка! Думала, половину готової справи відтяти?! Господарська рука не дозволить добро розбазарювати!
– Це я приживалка? – Ірина підвелася з лави на весь зріст. – Ти в моїй квартирі п’ятнадцять років живеш, Єгоре! І першу цегляну будівлю на Лісовій ми купили рівно десять років тому на гроші від продажу бабусиної двушки!
– Доведи тепер! – злісно вигукнув Єгор, розуміючи, що ховатися більше нічого. – Гроші в спільний котел пішли! Котел давно википів! А павільйони по паперах підуть мамі за борг, і кроку ти не ступиш!
– Котел, кажеш, википів? – Ірина поплескала долонею по боковій кишені свого пальта, де в прозорому файлі лежала копія договору цільового дарування коштів.
– А ти забув, хто десять років тому оформлював нам угоду щодо бабусиних грошей і купівлі боксу на Лісовій?
Єгор завмер з відкритим ротом. Ганна стривожено смикнула сина за рукав кофти.
– Хто? – хрипко спитала свекруха. – Про кого вона каже, сину?
– Данило оформлював! – відкарбувала Ірина. – Той самий юрист, до якого я зараз іду. І другий примірник договору цільового дарування з усіма банківськими виписками лежить у нього в архіві!
– Брешеш! – Єгор кинувся до дверей і розкинув руки.
– Дай сюди файлик! Швидко віддала папери!
– Ще чого, – гаркнула Ірина. – Там копії. Оригінали з учорашнього дня в Данила на столі.
– Нікуди ти не підеш, сидітимеш удома й чекатимеш на мене! – вибухнув Єгор, грюкнувши долонею по одвірку.
– Навіщо тобі взагалі здався цей юрист? Я зараз сам усе вирішу! Знімай пальто, я кому сказав!
– Сину, не випускай її! – заголосила Ганна, хапаючись за велику брошку на грудях. – Вона зараз усе наше майно під арешт пустить! Сором, при живому чоловікові по судах бігати!
Ірина мовчки повернулася до дзеркала трильяжа й акуратно провела помадою по губах. Потім дістала з коробки свої найкращі бордові туфлі, взула їх і застебнула тонкі ремінці на щиколотках.
– Відійди від порога, Єгоре, – спокійно сказала вона, дивлячись чоловікові прямо в перенісся. – Підбори в мене нові, гострі. Копну — мало не здасться.
Єгор позадкував до вішалки, так і не наважившись схопити дружину за рукав. Ірина відчинила вхідні двері, вийшла на сходовий майданчик і навіть не озирнулася на крики свекрухи.
У невеликому кафе біля скверу пахло свіжою випічкою та меленими кавовими зернами. Данило в темно-зеленому піджаку вже чекав за кутовим столиком біля стелажа з книгами, час від часу поглядаючи на годинник.
– Ну, привіт, бунтарко! – приязно озвався він, підводячись назустріч. – Я вже думав, що твій комерсант тебе під замок посадив.
– Намагався, – з кривою усмішкою відповіла Ірина, сідаючи в м’яке крісло й розстібаючи гудзики бежевого пальта.
– Удвох із матінкою в передпокої оборону тримали. Ледве прорвалася.
– Знайома пісня, – Данило підсунув до неї чашку гарячого какао та тарілку з теплими оладками.
– Коли такі ділки розуміють, що запахло смаженим, у них одразу прокидається третє око. Ти чернетку тієї розписки принесла?
Ірина дістала з кишені зім’ятий аркуш у клітинку й поклала поряд із файликом. Данило вдивився в розгонистий почерк Єгора і пирснув зі сміху.
– Очманіти! – похитав він головою, погладжуючи борідку з сивиною. – Позичив у матері-пенсіонерки кругленьку суму готівкою без жодного банківського переказу! Та ще й написав це на папірці зі шкільного зошита цього року випуску!
– А що не так із зошитом? – здивувалася Ірина. – А те, що на полях унизу дрібним шрифтом надруковано рік видруку — нинішній! – засміявся Данило.
– А дату позики ці хитруни зверху приписали трирічної давності! У суді будь-яка експертиза розкриє цю аферу.
– Як вдало, що Єгор завжди економив на канцелярії, – уїдливо сказала Ірина, відпиваючи ковток гарячого какао.
– Що у нас по документах, Даниле?
– Усе готово, справа на п’ять хвилин, – юрист розклав перед нею на столі видрук позовної заяви.
– Подаємо на розлучення, поділ спільно нажитого бізнесу та клопотання про накладення забезпечувальних заходів на обидва павільйони та розрахункові рахунки.
– Отже, переписати бокси на Ганну він уже не встигне? – уточнила Ірина, беручи в руки авторучку.
– Навіть якщо вони сьогодні побіжать до реєстратора, угоду заморозять, – запевнив Данило.
– Перша цегляна будівля на Лісовій за угодою цільового дарування бабусиних коштів відійде тобі повністю. А другий павільйон та обладнання поділимо навпіл.
У кишені пальта задзвонив телефон. Ірина глянула на дисплей — дзвонив Єгор, напевно вже вдесяте за пів години.
Вона натиснула кнопку прийому та ввімкнула гучний зв’язок. З динаміка долинув улесливий голос чоловіка на тлі голосіння свекрухи.
– Ірино, ну ти чого завелася? – заторохтів Єгор. – Пожартували ми з мамою! Давай повертайся додому, я розписку вже порвав! Навіщо нам чужих юристів годувати?
– Пізно, Єгоре, – напівголосно відповіла Ірина, ставлячи розгонистий підпис унизу останньої сторінки позову.
– Розписку ти порвав нову, а стара чернетка вже долучена до справи про поділ твого ненаглядного бізнесу. Чекай повістку, годувальнику!
Вона відключила дзвінок і поклала телефон на край столу. Данило схвально підморгнув їй, збираючи підписані аркуші в шкіряний портфель.
До осені розлучення та поділ майна завершилися. Головна цегляна будівля автосервісу на Лісовій за рішенням суду повністю повернулася Ірині, і вона одразу здала її в довгострокову оренду великій мережі шиномонтажу за солідні гроші.
Другий маленький павільйон залишився Єгорові, але тільки після того, як він виплатив колишній дружині компенсацію за половину обладнання.
Злякавшись нових судів, Єгор усе ж переписав цей бокс, що залишився, на свою матір Ганну.
І ось тут сорокавісімрічним комерсантом нарешті почала керувати справжня господарська рука. Ганна у своєму незмінному в’язаному жилеті та окулярах на ланцюжку тепер щодня сидить у комірчині павільйону просто біля каси.
Увесь виторг матінка забирає собі до гривні, а синові-годувальнику видає скромну суму під розписку навіть на обідні біляші. Як кажуть, — за що боровся, недолугий…