— Я люблю іншу, пробач, сказав чоловік. — Гаразд, якщо любиш — іди. Тільки зроби мені один подарунок… наступного ранку він прокинувся сам. На столі — записка… Від прочитаного волосся дибки стало!
Віктор не підводив очей, коли глухо промовив: «Я люблю іншу, пробач».
Лариса, стоячи біля раковини, повільно сполоснула чашку, витерла руки вафельним рушником і, повернувшись, відповіла з моторошним спокоєм: «Гаразд, якщо любиш — іди». Її голос, позбавлений тремтіння чи образи, приховував щось глибоке, майже невловиме, наче вона вже знала, як розгорнеться їхня історія.
Вона попросила лише про один подарунок… Місяць минув у дивній тиші, де Лариса залишалася такою ж — теплою, уважною, наповнювала дім затишком. Вона готувала його улюблені страви, приймала букети, які він раптом почав приносити, і дивилася на нього із задумливою ніжністю, ніби запам’ятовуючи кожну рису. Віктор, сам того не помічаючи, став ловити себе на думці, що дім — це не лише звичка, а щось більше, чого він не цінував.
Наступного ранку він прокинувся сам. На столі лежала записка…
Те, що він дізнався, перевернуло все, що він знав про любов, про Ларису і про себе самого — і від прочитаного волосся дибки стало..
Записка була на зошитовому аркуші в клітинку, вирваному з Настиного старого зошита з алгебри, — Лариса такі тримала біля телефону, записувати майстрів. Починалася вона буденно: «Вітю, я поїхала. Ключі в мене залишилися, але приходити не буду, якщо ти сам не покличеш у справі».
Далі йшло за пунктами, без нумерації, просто з нового рядка щоразу, і ось від цього його й повело.
Показники лічильників передавати кожного першого числа місяця. Пароль від особистого кабінету керуючої компанії записаний олівцем на звороті квитанції в шухляді під телевізором. Котел обслуговує Гена, його номер вона переписала. Гарантія на котел до лютого, талон у синій теці. Синя тека — на верхній полиці в шафі, там же установчі документи, свідоцтво, договір оренди на Заводській і акти звірки з «Профіль-Груп», які він шукав у липні і не знайшов. Мамі ліки від тиску вранці, до їжі, вона забуває і п’є після, їй треба телефонувати о дев’ятій і питати, чи випила, інакше вона збреше, що випила. Двадцять третього в мами кардіолог, талон уже взятий, у поліклініці на Миру, другий поверх, двісті сьомий кабінет. Гараж оплачений по вересень. Насті краще нічого не казати, поки не складе сесію, але я все одно скажу, бо брехати доньці не буду.
І лише в самому кінці, тим самим рівним почерком, без жодного переходу: «Я знала про Марину з листопада. Їй не телефонувала і телефонувати не збираюся, мені просто нема чого їй сказати. Дякую за місяць. Це був мій подарунок, не твій, ти просто не знав. У понеділок виходжу на роботу, якщо будеш телефонувати — після шостої. Лариса».
Віктор сидів на кухні в штанах і футболці, аркуш тримав двома руками, як довідку. Перечитав чотири рази. Про Марину він прочитав швидко, майже ковзнув, ніби це було не найважливіше. А застряг на котлі, на Гені, на двісті сьомому кабінеті. Він не знав жодної з цих речей. Йому було п’ятдесят два роки, він шістнадцять років возив людям вікна, ставив, міняв, судився з постачальниками, і він не знав, де лежить гарантійний талон на власний котел і коли в його матері прийом.
Він набрав Ларису о восьмій двадцять. Гудки, потім скидання. Ще раз. Вона відповіла з третього.
— Вітю, я в маршрутці. Щось термінове?
— Ти де?
— Усе гаразд. Я не загубилася.
— Ларо, ти повернися, поговоримо нормально.
— Я в понеділок працюю, — сказала вона так, ніби він спитав про погоду. — Вітю, не треба приїжджати. Правда не треба.
І відключилася. Він залишився стояти посеред кухні, де все було на своїх місцях, тільки з підвіконня зник її горщик з фіалкою і з гачка — друга чашка.
Місяць тому, коли він видавив із себе це своє «я люблю іншу», вона ж нічого не спитала. Ні хто, ні скільки це триває, ні як він міг. Витерла руки, сказала «іди» і додала: «Тільки зроби мені подарунок. Поживи зі мною ще місяць. Не збирайся, не пояснюйся, просто поживи. А потім іди». Він тоді вирішив, що вона сподівається. Що за місяць відпустить, відійде, звикне. Навіть квіти почав тягати, щоб було м’якше. Один раз, у середині місяця, вночі, вона сама до нього повернулася, і він потім лежав і думав, що, може, все ще якось розсмокчеться, що можна й так жити, а Марину поступово звести нанівець. Уранці Лариса встала перша, зварила кашу і спитала, чи вистачить йому двох яєць. І він заспокоївся.
Тепер виходило, що місяць вона відлічувала собі. Щоб доробити, дописати, знайти роботу, домовитися, зібрати. Щоб піти по-людськи, а не з валізою вночі.
У понеділок його викликали в податкову за вимогою — розбіжність за другий квартал. Віктор півдня шукав синю теку, знайшов там, де було написано, і хвилин п’ять тримав її в руках. Усі ці роки Лариса вела йому все: рахунки, звірки, зарплатну відомість, розмови з орендодавцем, нагадування. Ніде не числилася, зарплати не отримувала, це була її частина роботи, як борщ і як його мати. Він приводив бухгалтера на аутсорсі, але бухгалтер робив звітність, а все живе, всю тканину справи тримала Лариса. Він називав це «Лариска в мене в тилу».
У середу не підписали акт на об’єкті, бо замовник хотів додаткову угоду, а додаткову угоду робила Лариса. У четвер він забув про Гену, і котел почав стукати. У п’ятницю зателефонувала мати.
— Вітю, а Ларочка не захворіла? Вона мені третій день не телефонує.
— Мам, вона… поїхала до сестри, — сказав він і сам почув, як жалібно це звучить.
— У Вінницю? — здивувалася Тамара Іванівна. — Так там же в Люди ремонт.
Він поїхав до матері в суботу з пакетом з «Магніту», де були кефір, сирки і чомусь дві банки шпротів, яких вона не їла. Мати дивилася на нього поверх окулярів, поки він викладав, і нарешті сказала:
— Ти мені не бреши. Вона мені сама зателефонувала минулої суботи. Сказала, що йде, і що я ні в чому не винна, і щоб я тебе не гризла.
Віктор сів на табуретку.
— І що ти?
— А що я. Я тобі нічого казати не буду, ти дорослий. Тільки ліки я тепер сама не запам’ятаю, у мене їх п’ять.
Він записав на папірці назви і час. Почерк вийшов кривий.
З Мариною він зустрічався майже два роки. Вона прийшла до нього менеджером з продажу, тридцять чотири роки, син Тимур восьми років, орендована двокімнатна в новому районі, де ліфт пахне свіжим бетоном. Марина була легка, швидко рахувала в умі і вміла так розмовляти із замовником, що людина погоджувалася на ламінацію під дерево, хоча телефонувала дізнатися ціну на кватирку. Поруч із нею Віктор почувався не літнім мужиком з тиском, а господарем становища.
Він сказав їй, що Лариса пішла, у понеділок, у машині біля офісу. Марина довго мовчала, потім спитала:
— Сама?
— Сама.
— Ну треба ж, — сказала Марина і чомусь подивилася у вікно. — Я думала, буде по-іншому.
— Як по-іншому?
— Не знаю. Крики. Мені здавалося, вона мені зателефонує. Я навіть що говорити придумала.
Наступних вихідних вона приїхала до нього з Тимуром. Хлопчик зняв кросівки в передпокої, став і почав розглядати одвірок дверей на кухню, де олівцем були відмічені рисочки з датами — Настя, сім років, Настя, дев’ять. Марина подивилася туди ж і якось підібралася.
— Віть.
— А?
— Ти зафарбуй, гаразд?
Він зафарбував через тиждень, білою фарбою з банки в комірчині, і залишився темний прямокутник, бо стіна за двадцять років вицвіла. Стало гірше, ніж було.
Настя приїхала, коли склала останній іспит. Вона роззулася, пройшла на кухню, налила собі води і сіла навпроти.
— Тату, я не буду тебе виховувати.
— Дякую.
— Я до мами їздила. У неї однокімнатна квартира, п’ятий поверх, без ліфта. Вона каже, нормально.
— Настю, я хочу, щоб вона повернулася.
Донька поставила склянку.
— Ти їй це сказав?
— Я їй телефоную. Вона розмовляє дві хвилини і кладе слухавку.
— Тату. — Настя потерла лоб точно таким самим рухом, як Лариса. — Вона не образилася. Ти не розумієш, так? Якби вона образилася, ти б її вмовив. Вона видихнула.
— Що це взагалі означає?
— Це означає, що їй зараз легше, ніж було. — Настя помовчала. — Мені, якщо чесно, за неї трохи стрьомно і трохи заздрісно. І я на тебе серджуся, але не через Марину навіть. Ти бабусі хоч раз сам талон брав?
— Беру тепер.
— Ну ось і бери.
Він все-таки поїхав до неї в середині жовтня. Лариса влаштувалася бухгалтером у компанію, її взяли за старим дипломом і за двома роками стажу до Настиної появи, плюс, як виявилося, вона з весни ходила на курси з 1С, вечорами, коли він думав, що вона в подруги Тані. Він чекав біля ґанку, в машині, і побачив, як вона виходить у сірому пальті, якого він не знав, із чужою сумкою через плече, і на ходу говорить щось жінці поруч і сміється. Сміх був звичайний, нічий, робочий.
Вона сіла до нього в машину, не здивувавшись.
— Я так і думала, що ти приїдеш.
— Лар, я все порву. З Мариною. Завтра.
— Не треба.
— Чому?
— Бо це не мені подарунок, а тобі. Знову. — Вона дивилася в лобове скло, на мокрий паркінг. — Ти приїхав не тому, що я тобі потрібна. Ти приїхав, бо в тебе все сиплеться.
— І це теж, — чесно сказав він. — Але не тільки.
— Не тільки, — погодилася вона. — Я знаю. Ти до мене добре ставишся.
Від цього формулювання йому стало недобре всередині.
— Двадцять шість років, Ларисо.
— Двадцять шість, — кивнула вона. — І я не шкодую ні про один. Вітю, я не дорікаю тобі. Я навіть не серджуся майже. Я тобі в листопаді хотіла все висловити, я місяць ходила і репетирувала, а потім якось… втомилася репетирувати. — Вона замовкла, добираючи. — Мені зараз уранці нікому кашу не треба. Я встаю і просто п’ю чай стоячи. Я не знаю, як пояснити, щоб не звучало безглуздо.
Вони посиділи ще. Він спитав, чи працює в неї батарея, вона сказала, що працює, тільки шумить. Він запропонував приїхати подивитися, вона сказала: не треба, там Сергій із сусідньої квартири вже стравив повітря. Віктор про цього Сергія нічого не спитав, а потім усю дорогу додому думав.
У листопаді вона зателефонувала сама, перший раз за весь час, і сказала спокійно:
— Вітю, давай вирішувати з квартирою. Я подала на розлучення, тобі прийде повістка, там мировий суд, це формальність. А щодо квартири я пропоную продати і поділити навпіл.
— Продати?
— Вона ж спільна.
— Ларо, я там живу. Там мати через дві зупинки. Куди я?
— Ну тоді викупи мою половину.
Квартиру вони колись оцінювали в районі п’яти з половиною. Він оцінив вартість квартири.
Таких грошей у Віктора не було. Були гроші в обігу: закупівля профілю на зиму, передоплата за партію склопакетів, оренда, зарплата вісьмом. Був гараж з ямою, який він дванадцять років обіцяв собі доробити, — за нього давали чималі гроші. Була машина, що стояла з весни.
Він зателефонував Ларисі ввечері, на початку грудня.
— Лар, давай я тобі частинами. Зараз дам, решту протягом двох років, розпискою оформимо.
Пауза була довга.
— Ні.
— Чому ні? Ти мені не віриш?
— Вірю. Ти віддаси. — Вона говорила повільно, ніби заздалегідь знала, що доведеться це промовити, і заздалегідь не хотіла. — Вітю, я не хочу два роки чекати від тебе грошей. Я не хочу двадцять чотири місяці думати про п’ятнадцяте число. Я краще менше візьму, але одразу.
— Це як — менше?
— Скільки є. І все закриваємо.
Він погодився. Продав гараж наприкінці грудня, за сімсот п’ятдесят, бо взимку ніхто не купує. Продав машину. Взяв кредит, і сказав собі, що перекредитується навесні. Скасував закупівлю профілю, домовився з «Профіль-Груп» брати дрібними партіями, що автоматично анулювало всю знижку. У лютому довелося відпустити двох монтажників — не звільнити, а просто не давати обсягів, і вони пішли до конкурентів самі.
Марина в цей час сиділа поруч із ним в офісі, бачила все наскрізь, бо рахувала краще за нього. У січні вона перестала залишатися на ніч: казала, що Тимуру до школи, що бабуся не може щоразу. У лютому сказала:
— Вітю, я так зрозуміла, ми нікуди не переїжджаємо.
— Куди переїжджати, Марино? У мене кредит.
— Я не про квартиру навіть. — Вона крутила в руках телефон. — Я два роки чекала. Мені здавалося, що, коли все станеться, буде… ну, інше. А сталося — і ти як був на роботі, так і є на роботі, тільки серйозніший. І до матері своєї їздиш частіше.
— Ти на мою матір не переводь.
— Я не переводжу. Мені твою матір шкода навіть. — Марина подивилася на нього прямо. — Я не збираюся ставати другою Ларисою. Я це зрозуміла у вересні, коли ти мене попросив у податкову з’їздити з довіреністю.
— Так ти й не їздила.
— Ось саме, — сказала вона. — Тому в нас із тобою й виходить незрозуміло що.
Вона не хряпнула дверима. Вони продовжували зустрічатися — раз на тиждень, іноді частіше, у неї, завжди до одинадцятої. У березні вона перейшла в «Вікна Плюс» на більшу ставку, попередивши за два тижні і здавши справи акуратно, до останнього клієнта. Віктор сердився, але не мав права: він сам не міг їй стільки платити.
Розлучили їх у січні, без нього — він не пішов, написав заяву про згоду. Ларису він наступного разу побачив лише наприкінці березня, коли подавали документи на реєстрацію переходу частки.
Вона прийшла на десять хвилин раніше, у тому самому сірому пальті, з папкою. Схудла трохи і підстриглася коротше.
— Привіт.
— Привіт.
Талон був електронний, вікно номер шість, чекали двадцять хвилин. Сиділи поруч на синіх зчеплених стільцях. Навпроти мужик із дитиною заповнював заяву і вголос лаявся, що ручка не пише.
— Настя каже, ти бабусю возиш, — сказала Лариса.
— Вожу. Їй у квітні у лікарню потрібно.
— Двадцять третього не пропусти.
— Двадцять третього — це було у вересні.
— Ну так, — вона трохи повернула голову. — Правда, що запам’ятав?
Він не відповів.
Гроші він переказав з рахунку того ж дня, при ній, з телефона, бо вона попросила саме так — не готівкою, не потім. Вона дочекалася повідомлення, подивилася на екран і сховала телефон у сумку.
— Все, — сказала.
— Все.
Вони вийшли на ґанок. Було сиро, з козирка капало, паркінг блищав.
— Тебе підвезти?
— Мені дві зупинки, — сказала Лариса. — Вітю.
— Що?
— Ти не думай, що я тоді місяць випрошувала, щоб тебе якось… покарати. Я правда хотіла ще раз пожити нормально. Востаннє.
— Я зрозумів, — сказав він. — Не одразу.
Вона кивнула і пішла до переходу. Він дивився, як вона стала біля світлофора поруч із чужими людьми, і нічого особливого не відчув, крім того, що треба їхати: о пів на четверту майстер мав приїхати за гарантією на котел, а Гена завжди телефонував за десять хвилин.
Матір він застав за телевізором. Поміняв їй лампочку в коридорі, яку вона сама викрутити не могла, подивився на її таблетницю — синя, з віконцями на тиждень, він купив її в грудні в аптеці на розі.
— Сьогодні випила ранкові?
— Випила, випила. Ти як маленькому.
Тамара Іванівна помовчала, потім спитала, не дивлячись на нього:
— А Ларочка… зовсім?
— Зовсім, мам.
— Ну гаразд, — сказала вона. — Ти їж, я котлети смажила.