Коли живеш божeвільним життям, кожна хвилина на рахунку. Постійно відчуваєш, що повинна звіритися зі списком і кудись бігти. І, як би ви не намагалися розподілити свій час і увагу і скільки б різних завдань не намагалися вирішити – у вас все одно не вистачає часу, щоб все встигнути.
Таким було моє життя протягом двох бoжевільних років. Мої думки і вчинки контролювали електронні повідомлення і заповнений розклад. І, хоча всіма фібрами душі я хотіла знайти час для всіх справ в моєму перевантаженому плані, у мене це ніяк не виходило.
А 6 років тому на мене зійшло благословення в особі спокійної, безтурботної, зупинись-і-понюхай-троянду дитини.
Коли мені потрібно було йти, вона починала шукати блискучу корону в моїй сумці.
Коли мені потрібно було бути десь п’ять хвилин тому, вона вимагала пристебнути її іграшкову тварину до сидіння автомобіля.
Коли мені потрібно було швидко перекусити в кафе, вона раптом зупинялася поговорити з літньою жінкою, схожою на її бабусю.
Коли в мене було тридцять хвилин, щоб добігти кудись, вона просила мене зупинити візочок, щоб приголубити кожну собаку, повз яку ми проходили.
Ця безтурботна дитина була для мене справжнім подарунком. Але тоді я цього не розуміла. Коли ти живеш бoжевільним життям, твоє бачення світу стає вузьким – ти бачиш тільки те, що йде наступним пунктом на порядку денному. І все, про що не можна було поставити галочку в розкладі, було марною тратою часу.
Кожного разу, коли моя дитина змушувала мене відійти від розкладу, у мене була відмовка: «У нас немає на це часу». Отже, два слова, які я найбільш часто говорила були: «Давай швидше».
Я починала свої пропозиції з них: Давай швидше, ми запізнюємося. І закінчувала пропозиції ними: Ми все пропустимо, якщо ти не поквапишся.
Я починала свій день з них: Квапся і їж свій сніданок. Квапся і одягайся. І закінчувала свій день ними: Скоріше почисти зуби. Скоріше лягай в ліжко.
І хоча слова «скоріше» і «квапся» мало або зовсім ніяк не впливали на швидкість моєї дитини, я все одно їх говорила. Навіть частіше, ніж слова «я люблю тебе».
Правда очі коле, але правда лікує … і допомагає мені стати такою мамою, якою я хочу бути.
Але одного разу все змінилося. Ми забрали мою старшу дочку з дитячого саду, приїхали додому і виходили з машини. Це відбувалося не так швидко, як хотілося б моїй старшій, і вона сказала своїй маленькій сестрі: «Яка ж ти повільна!» І, коли вона схрестила руки на грудях і з розчаруванням зітхнула, я побачила в ній себе – і це було трагічна картина .
Я постійно тиснула, підштовхувала і квапила маленьку дитину, яка просто хотіла насолоджуватися життям.
У мене відкрилися очі. І я раптом ясно побачила, якої шкоди моє квапливе існування завдає обом моїм дітям.
Мій голос тремтів, я подивилася в очі своїй доні і сказала: «Мені так шкода, що я змушувала тебе весь час поспішати. Мені подобається, що ти нікуди не поспішаєш, і я хочу бути такою, як ти».
Обидві доньки здивовано подивилися на мене, і обличчя молодшої засяяло схваленням і розумінням.
«Я обіцяю бути більш терплячою», – сказала я і обняла своє кучеряве малятко, як сяяло від несподіваної обіцянки своєї мами.
Прибрати з свого лексикону слово «поквапся» було досить легко. Набагато важче було набратися терпіння, щоб чекати мою неквапливу дитину. Щоб допомогти нам обом, я почала давати їй трохи більше часу на збори, коли нам доводилося кудись їхати. Але іноді, незважаючи на це, ми все одно спізнювалися. Тоді я вмовила себе, що буду спізнюватися тільки ці кілька років, поки вона ще мала.
Коли ми з дочкою гуляли або ходили в магазин, я дозволяла їй задавати темп. І, коли вона зупинялася, щоб помилуватися чимось, я проганяла думки про мої плани з голови і просто спостерігала за нею. Я помічала вираження її обличчя, яких я раніше ніколи не бачила. Я вивчала ямочки на її руках і те, як її очі примружуються під час посмішки. Я бачила, як інші люди відгукуються, коли вона зупиняється, щоб поговорити з ними. Я дивилася, як вона вивчає цікавих комашок і гарні квіти. Вона була спостерігачем, і я зрозуміла, що глядачі в нашому бoжевільному світі – це рідкісні і дивовижні подарунки. Моя дочка була подарунком для моєї бентежної душі.
Обіцянку пригальмувати я дала майже три роки тому. І досі мені доводиться докладати чималих зусиль для того, щоб жити в уповільненому темпі, не відволікатися на щоденну рутину і звертати увагу на те, що дійсно важливо. На щастя, моя молодша дочка постійно мені про це нагадує.
Якось під час відпустки ми з нею поїхали на велосипедах за морозивом. Купивши морозиво, моя дочка присіла за столик біля палатки, захоплено милуючись крижаною вежею, яку тримала в руці. Раптом на її обличчі з’явилося занепокоєння: «Я повинна поспішати, мамо?»
Я мало не заплакала. Можливо, шрами минулого квапливого життя ніколи не зникнуть повністю, з сумом подумала я.
І, поки моя дитина дивилася на мене, намагаючись зрозуміти, чи потрібно їй зараз поспішати, я зрозуміла, що у мене зараз є вибір. Я могла б сидіти і сумувати, думаючи про те, скільки разів у житті я підганяла її … або я могла б відсвяткувати той факт, що сьогодні я намагаюся робити по-іншому.
Я вирішила жити сьогоднішнім днем.
«Не потрібно поспішати. Тільки не поспішай », – сказала я м’яко. Її обличчя миттєво посвітлішало, і плечі розслабилися.
І так ми сиділи пліч-о-пліч, базікаючи про те, про що говорять 6-річні діти. Були навіть моменти, коли ми сиділи мовчки, просто посміхалися один одному, милуючись околицями і звуками навколо нас.
Я думала, що моя дитина збиралася з’їсти все до останньої краплі, але коли вона дісталася майже до кінця, вона простягнула мені ложку, повну кристаликів льоду і солодкого соку. «Я зберегла останню ложку для тебе, мамо», – сказала моя дочка з гордістю.
Я зрозуміла, що я тільки що уклала угоду усього життя.
Я дала моїй дитині трохи часу … і натомість вона віддала мені свою останню ложку і нагадала, що смак стає солодшим, і любов приходить частіше, коли перестаєш так мчати по життю.
І тепер, чи-то …
… Поїдання фруктового льоду;
… Збирання квітів;
… Пристібання ременя безпеки;
… Розбивання яєць;
… Пошук морських черепашок;
… Або просто прогулянка …
Я не буду говорити: «У нас немає на це часу!» Тому що, по суті, це означає: «У нас немає часу на те, щоб Жити».
Зупинитися і насолодитися простими радощами повсякденного життя – це і означає жити по-справжньому.
Повірте мені, я дізналася це від провідних світових експертів з радості життя.
