З Анною ми зустрілися в лікарні. Обоє лежали в одній палаті в травматології.
У неї був складний перелом бедрової кістки. Рухатися Анна не могла, тому для виконання навіть найелементарніших потреб їй була потрібна щохвилинна допомога. А допомоги не було.
Так, час від часу заходили медсестри, подавали їжу і судно, деякі навіть мили.
Спочатку я спостерігала за Анною. Їй було років так під шістдесят. Незважаючи на свій важкий стан, вона не тільки не падала духом, але й намагалася усіх нас розсмішити, постійно розповідаючи усякі цікаві історії (хоча в нашій палаті вона була «найважчою» хворою). Та й виглядала вона значно молодша, доглянута і незважаючи ні на що – життєрадісна.
На третій день нашого спільного перебування в палаті я наважилася спитати: «Пані Анно, а у вас є діти?». Просто не сила було дивитися, як важко їй даються найпримітивніші речі. А за три дні у неї не було жодного відвідувача.
Завжди весела Анна зніяковіла. Запитання виявилося для неї болючим.
– Є. Аж троє: два сини та дочка. Дорослі уже. Та й чоловік якийсь є.
Я уже 15 років гарую в Італії. Поїхала, думала дітям допомогти. Бо то час тяжкий був, вони якраз школу закінчували, треба було вчити, а потім – весілля робити, і т. д.
Все щось треба і треба. А чоловік сильно пив (та й зараз п’є). Гадала на рік два поїду, а застрягла на всі 15. Та й не знаю, чи варто мені повертатися в Україну, бо бачу, що нікому я тут не потрібна.
Минулого року я захворіла (онкологія «по жіночому»). Операцію робили в Україні. Все, дякувати Богу, пройшло добре. Лікарі в Італії дуже дивувалися, що наші українські лікарі так добре оперують. А цього року приїхала на повторне обстеження, на свою голову.
Через сварку зі своїм «любим» чоловіком впала й от… бачите, де опинилася. А я вже мала повертатися до Італії, та застрягла тут на довго (за найкращими прогнозами – місяців на три). Та ще й до того, як болить.
Та цей біль ніщо, порівнюючи з тим, якого завдали мені мої діти, точніше, дочка. Сини в мене нормальні. Але, коли вони зрозуміли, що на ґаздівстві залишається дочка, а їм нічого не залишається, поїхали хто куди влаштовувати своє життя, от і живуть зараз далеко, тому і не навідують.
Я всі 15 років гроші дочці присилала. Вона господарювала, хату добудовувала, подвір’я облаштовувала, все, як люди. По скайпу мені показувала, звітувала ніби. А я тішилася, що дітям допомагаю. Приїжджала рідко, перші 8 років сиділа в Італії безвиїзно, бо документів не мала.
Коли вперше приїхала, ніби робота якась і почалася, але дочка нарікала, що в Україні життя дороге, важко прожити (і як потім виявилося, жила вона ні в чому собі не відмовляючи, на роботу не ходила, бо казала, що не може знайти). А я шкодувала дитину, все їй висилала, майже нічого собі не залишала.
А цього року я приїхала і впала в шок, бо чого-чого, а такого навіть в страшному сні не приснилося б.
До мене стали підходити односельці, питати за здоров’я, і так легко натякати, чи можу я вже їм повернути гроші, які дочка зичила у всіх, ніби-то мені на реабілітацію після онкології (в кого 300, в кого 400, а в кого 500 євро).
Де зараз моя дочка – невідомо. Залишила трирічну донечку разом з зятем в моїй хаті й кудись поїхала. Сусіди казали, що виставляла в інтернеті фотографії з якимось чоловіком, десь в іншому кінці країни.
Розмову перервав телефонний дзвінок, дзвонили з банку, сказали, що їдуть описувати майно за борги перед банком.
Анна знову віджартувалася, що навіть якби й хотіла відвоювати свою хату, то принаймні зараз вона не в формі, тому нехай діється те, що діється.
А вночі вона сильно плакала.
