У лікарні в одній палаті лежали два тяжко хворих чоловіка. Один лежав біля вікна, а ліжко іншого розташовувалася біля дверей.
– Що там видно у вікні? – Якось запитав той, що лежав біля дверей.
– О! – Пожвавішав перший. – Я бачу небо, хмари, що нагадують звіряток, озеро і ліс вдалині.
Кожен день лежачий біля вікна розповідав своєму сусідові про те, що відбувається на вулиці. Він бачив човен, рибалок з величезним уловом, дітей, що грають на березі, закоханих людей, що тримаються за руки і не зводять один з одного сяючих очей.
У той час як він спостерігав всі ці дивовижні події за вікном, його сусіда мучила глуха злість.
«Це несправедливо, – думав він. – За які такі заслуги поклали біля вікна його, а не мене. Я можу бачити тільки двері з облупленою фарбою, в той час як він милується виглядом з вікна.»
Одного разу, лежачий біля вікна сильно закашлявся і став задихатися. Він намагався дотягнутися до кнопки виклику медсестри, але у нього не було сил, тому що він здригався від кашлю. Сусід спостерігав за тим, що відбувається. Йому нічого не коштувало натиснути на свою кнопку, але він цього не зробив.
Через деякий час перший затих і витягнувся на своєму ліжку.
Коли його забрали, сусід попросив медсестру, щоб його переклали до вікна. Медсестра виконала прохання хворого, перестелила його ліжко, допомогла йому перелягти на сусіднє ліжко і, переконавшись, що хворому зручно, попрямувала до дверей. Раптом її зупинив здивований вигук хворого:
– Як же так! Це вікно виходить на глуху сіру стіну! Але той, хто помер, розповідав мені, що бачив ліс, озеро, хмари, людей … Як же він міг все це бачити з цього вікна?
Медсестра сумно посміхнулася:
– Він взагалі не міг нічого бачити – ваш покійний сусід був сліпим.
