У моєї дочки на вушках – спеціальні процесори. З ними вона чує. Без них – ні.
Ми зараз відпочиваємо на морі. Купаємося, плаваємо. Для процесорів придумані аквабокси, в яких можна плавати.
І якщо у ванній або басейні – ми ними звичайно, користуємося, то в морі – мені страшно їх загубити. Ну не дай Бог …
І ми в морі знімаємо “вушка” – процесори, і плаваємо без них.
Іншими словами, Катя, коли купається в морі, не чує.
Зараз зайшли в море, плаваємо.
Недалеко від нас купається хлопчик років семи з мамою. Пірнає, бризкається.
І випадково в процесі гри, весело виринувши з води, він штовхає Катю, яка не чула його наближення, злякалася, впала в воду…
Все це за секунду, і вже через п’ять секунд все добре, я її хапаю, притискаю, рятую, але Катя пхикає. Не боляче, але, мабуть, налякалася, що несподівано. Я обіймаю її, заспокоюю.
Мама хлопчика каже синові:
– Іди вибачся.
– Ні, – стоїть на своєму хлопчик.
– Ти образив дівчинку, штовхнув.
– Я не навмисне.
– Ну і що? Але вона плаче. Вибачся …
– Не хочу.
Якщо чесно, я не вважаю винуватим хлопчика ні в чому. Дитина гралася і пірнала, і, виринувши, випадково налякала когось поруч. Це швидше вже я сама винна: могла б відійти в сторону, бачачи, що хлопчисько рухливий і грайливий. Загалом, море не поділили.
– Вибачся! – наполягає мама.
– Скажи: «Вибач!»
– Не треба, – тихо кажу я мамі, коли хлопчик відвернувся.
– Моя дочка, поки у воді, не чує, і не відповість.
Мама задумливо подивилася на мене і відповідає:
– Треба. Треба вибачатися, якщо образив. Навіть не заради того, перед ким, а заради себе. Заради совісті …
Мені так сподобався цей крихітний епізод. Адже це тільки на перший погляд крихітний. Якщо забруднив дзеркало душі чужої образою, краще вибачся, протри душу.
Заради себе і внутрішньої чистоти. Вибачення (каяття) – це як зняти з душі тягар. Має сенс це робити, навіть якщо вас точно не пробачать або навіть не почують. Адже Ваша совість завжди вас почує!
А мама класна. Хлопчик підійшов до нас уже на березі, коли Катя була в “вухах”, сказав «Вибач мене, якщо образив» і подарував Каті дерев’яних качечок в упаковці. У нас теж є такі. Тут по пляжу ходить дорослий хлопець, підкладає качечок на лежаки і записку.
У записці написано, що він не говорить і не чує, і просить купити у нього цих качечок . Я купила відразу. А жінка поруч, яка не купила, мені каже: «Навіщо Ви купували? А раптом це обман? І він не глухий? І він просто впарює Вам копійчану дурницю? »
– Хм …. Я ж не йому роблю приємно, я – собі. І я в будь-якому випадку, залишуся зі своєю совістю, а він – зі своєю … А зараз я дивлюся на качечок в долоньках дочки і розумію: ми не одні такі. Я дістала наших качечок і помахала мамі хлопчика чотирма качечка. І вона посміхнулася. І все зрозуміла. До мурашок. Як всетаки добре, що ми море не поділили!
Мені завжди і всюди зустрічаються люди, з якими мені так по дорозі, що іноді хочеться обійняти людину і сказати: «Таке щастя зустріти тебе …»
Ольга Савельєва
