Коли цей світ зламався?
Вчора гуляла з сином в місцевому парку. Руслан захотів пострибати на батуті, знаєте такі розваги , які ви можете взяти собі в аренду за певну кількість гривень на певний відрізок часу? 10 хв – 35 грн. «Пропуск» до атракції контролює дівчинка, яка і веде касу, років 13-14 з вигляду.
І ось , поки моя задоволена дитина стрибала, показуючи як робити сальто дітям, які долучились до забави , спостерігаю таку картину. До дівчинки-контролера підходять двоє дітей. Старший хлопчик, років 10, який веде, певно брата, з вигляду – однолітка мого сина до центру веселощів в парку. Скромно, охайно одягнуті діти. Питають у дівчинки – контролера:
-Доброго дня, вибачте , а скільки коштує пострибати на батуті?
Дівчинка-контролер , закочуючі очі:
-Дорого.
Тут вже моє серце починає калатати швидше, але я просто спостерігаю далі.
Хлопчик продовжує:
-Ну скільки коштує? У мене є 20 гривень, цього вистачить?
-Ні, цього вистачить хіба на 5 хв
Відрізає дівчинка-контролер, очима шукаючи підтримку у дорослих навколо неї, які дарують хлопцям принизливі погляди, зупиняючись на їх легких літніх капцях в дощову погоду. Хлопець розважливим тоном:
-То він зайде на 5 хвилин!
Дівчинка-контролер з зневажливою посмішкою, цокаючи кінчиком нігтя по годиннику:
-Час пішов.
Старший хлопчина починає хутко скидати капці з малого, просовуючи його до батута.
Батьки в оточенні мене випромінювали помітну напругу через хлопчика, який босоніж стрибав біля їх дітей.
А сам хлопчина…захоплюючись сміхом стрибав, кричав від захоплення випромінюючи кожною клітинкою радість.
Наш з Русланом час перебування на батуті підходив до кінця, про що мені повідомила дівчинка-контролер.
-Продовжіть нам ще на 10 хв, і цьому хлопчику також.
-Якоооому ще хлопчику? Протягує дівчинка-контролер.
-Ось цьому. Показую на босого малюка.
-Ви хочете заплатити за НЬОГО? Усміхається дівчинка , споглядаючи на мене ніби я сказала що вчора вечеряла з прибульцем.
-Так. Строго кажу я, протягуючи гроші.
Далі дівчинка мовчала. Як і всі учасники процесу, включаючи і інших дорослих.
По закінченню 10 хвилин всі вийшли із батуту і розійшлись по парку.
Направляючись з сином в сторону виходу із парку чую:
– Тьотя, тьотя! Повертаюсь, стоять двоє хлопчин:
-Тьотя, дякую.
-Будь ласка.
Ідучи додому думаю – це суспільство приречене. Які зміни мали відбутись в голові дівчинки-контролера, дорослих батьків поруч, щоб вони могли так розділити двох абсолютно однакових дітей чотирьох років плюс/мінус – мою дитину, та цього хлопчика? Адже єдина різниця між ними – вони народились в різних сім‘ях. Все. Це діти, які ще не встигли нікого скривдити, не встигли встати на своі ноги в житті. Яка між ними різниця? То що їх так розділяє в очах інших людей?
Цей світ певно зламався
