Нещодавно мала одну цікаву розмову з сином моєї подруги:
– А мені Толік сказав, що я бридко малюю, і що моїми малюнками треба топити піч, – плаче Іванко, дев’ятирічний син моєї подруги, на чиї дивовижні роботи я можу дивитися довго і часто…
– Раз плачеш, отже, будеш топити? – спокійно питаю я.
– У нас немає пічки, але я їх порву, все порву, – тихо шепоче хлопчик.
– Маєш право. Я не знала просто, що ти малюєш для того, щоб подобатися Толіку. Думала, що ти щасливий, коли змішуєш свої фарби, шукаєш сюжети, проводиш довгий час в студії…
– Я щасливий! Дуже щасливий! – піднімається Іванко, витріщивши на мене великі розумні очі.
– Тоді запам’ятай раз і назавжди, що життя складається з тих, хто щасливий, коли щось створює, і з тих, хто щасливий, коли руйнує створене іншими…
Тебе чекає попереду дуже багато “Толіків”, які будуть намагатися зруйнувати все, що ти створив, або назавжди відбити у тебе бажання робити хоч щось…
І якщо ти будеш допомагати їм, слухняно знищуючи все, що їм не сподобалося, ти нічого не досягнеш…
Ти будеш довічно обслуговувати цих “Толіків”, кожен з яких точно знає, як треба малювати, але нічого не намалював… знає , як писати, але нічого не написав… знає, як лікувати, навчати, перемагати на Олімпіаді, і навіть управляти державою… але нічого цього не робить в реальності…
– Чому? – Іванкові сльози висохли.
– Тому що не вміють, – усміхаюся я, – а ті, що вміють, знають, яка це праця, і ні за що не стануть критикувати з такою злістю. Можуть сказати, що їм не близько, або незрозуміло, але ось що треба спалити – ні…
– Я не буду палити…
– Вірю. Продовжуй, навіть якщо “Толіки” будуть дружно тебе зупиняти…
Чудові Іванкові картини продовжують своє життя, чому я дуже рада… І буду рада набагато більше, якщо вбережуть ще чиюсь творчість від всюдисущих “Толіків”, що маскують часто свої емоційні помиї, щедро виливаючи їх на чужі голови, пліснявою фразою про “це моя думка”…
Думка не знищує, не принижує, не знецінює, не виносить вердикти там, де немає експертного рівня…
І вже точно не вказує, що робити з тим, що не припало до душі…
Вона приймає, або не приймає те, що бачить…
Так що, в шию всіх таких “Толіків”
© Ліля Град
