– Ви – коваль? Голос за спиною пролунав так несподівано, що Василь аж здригнувся. До того ж він не чув, щоб двері в майстерню відкривалися і хтось заходив усередину.
– А стукати не пробували? – грубо відповів він, злегка розсердившись і на себе, і на моторного клієнта. – Стукати? Хм … Не пробувала, – відповів голос.
Василь схопив зі столу ганчір’я і, витираючи натруджені руки, повільно обернувся, прокручуючи в голові відповідь, яку він зараз збирався видати в обличчя цього незнайомця. Але слова так і залишилися десь в його голові, тому що перед ним стояв вельми незвичайний клієнт.
– Ви не могли б виправити мені косу? – жіночим, але злегка хриплуватим голосом запитала гостя.
– Це все, так? Кінець? – відкинувши ганчірку кудись в кут, зітхнув коваль.
– Ще не все, але набагато гірше, ніж раніше, – відповіла Смерть.
– Логічно, – погодився Василь, – не посперечаєшся. Що мені тепер потрібно робити?
– Виправити косу, – терпляче повторила Смерть.
– А потім?
– А потім наточити, якщо це можливо.
Василь кинув погляд на косу. І дійсно, на лезі були помітні кілька вищербин, та й саме лезо вже пішло хвилею.
– Це зрозуміло, – кивнув він, – а мені-то що робити? Молитися або речі збирати? Я просто в перший раз, так би мовити …
– А-а-а … Ви про це, – плечі Смерті затряслися в беззвучному сміхові,
– ні, я не за вами. Мені просто косу потрібно підправити. Чи зможете?
– Так я не помер? – непомітно обмацуючи себе, запитав коваль.
– Вам видніше. Як ви себе почуваєте?
– Та наче нормально.
– Нудота, запаморочення, щось болить?
– Н-н-ні, – прислухаючись до своїх внутрішніх відчуттів, невпевнено сказав коваль.
– В такому разі, вам нема про що турбуватися, – відповіла Смерть і простягнула йому косу.
Взявши її в, моментально задерев’янілі руки, Василь почав оглядати її з різних сторін. Справ там було на півгодини, але усвідомлення того, хто буде сидіти за спиною і чекати закінчення роботи, автоматично подовжує термін, як мінімум, на пару годин. Переступаючи ватяними ногами, коваль підійшов до ковадла і взяв в руки молоток.
– Ви це … Сідайте. Чи не будете ж ви стояти ?! – вклавши в свій голос всю свою гостинність і доброзичливість, запропонував Василь. Смерть кивнула і сіла на лавку, спершись спиною на стіну. Робота добігала кінця. Випрямивши лезо, наскільки це було можливо, коваль, взявши в руку точило, подивився на свою гостю.
– Ви мене вибачте за відвертість, але я просто не можу повірити в те, що тримаю в руках предмет, за допомогою якого було загнано у могилу стільки життів! Жодна зброя в світі не зможе зрівнятися з ним. Це воістину неймовірно.
Смерть, яка сиділа на лавці в невимушеній позі, і розглядала інтер’єр майстерні, якось помітно напружилася. Темний овал капюшона повільно повернувся в сторону коваля.
– Що ви сказали? – тихо промовила вона.
– Я сказав, що мені не віриться в те, що тримаю в руках зброю, яка …
– Зброя? Ви сказали зброю?
– Може я не так висловився, просто … Василь не встиг договорити. Смерть, блискавичним рухом схопившись з місця, через мить опинилася прямо перед обличчям коваля. Краї капюшона злегка тремтіли.
– Як ти думаєш, скільки людей я вбила? – прошипіла вона крізь зуби.
– Я … Я не знаю, – опустивши очі в підлогу, видавив із себе Василь.
– Відповідай! – Смерть схопила його за підборіддя і підняла голову вгору,
– Скільки?
– Н-не знаю …
– Скільки? – викрикнула вона прямо в обличчя коваля.
– Та звідки я знаю скільки їх було? – намагаючись відвести погляд, не своїм голосом пискнув коваль. Смерть відпустила підборіддя і на кілька секунд замовкла. Потім, згорбившись, вона повернулася до лавки і, важко зітхнувши, сіла.
– Значить ти не знаєш, скільки їх було? – тихо промовила вона і, не дочекавшись відповіді, продовжила,
– а що, якщо я скажу тобі, що я ніколи, чуєш? Ніколи не вбила жодної людини. Що ти на це скажеш?
– Але … А як же так? …
– Я ніколи не вбивала людей. Навіщо мені це, якщо ви самі прекрасно справляєтеся з цією місією? Ви самі вбиваєте один одного. Ви! Ви можете вбити заради папірців, заради вашої злості і ненависті, ви навіть можете вбити просто так, заради розваги. А коли вам стає цього мало, ви влаштовуєте війни і вбиваєте один одного сотнями і тисячами. Вам просто це подобається. Ви залежні від чужої крові.І знаєш, що найнеприємніше у всьому цьому? Ви не можете собі в цьому зізнатися! Вам простіше звинуватити у всьому мене, – вона ненадовго замовкла,
– ти знаєш, якою я була раніше? Я була красивою дівчиною, я зустрічала душі людей з квітами і проводжала їх до того місця, де їм судилося бути. Я посміхалася їм і допомагала забути про те, що з ними сталося. Це було дуже давно … Подивися, що зі мною стало!
Останні слова вона викрикнула і, схопившись з лави, скинула з голови капюшон. Перед очима Василя постало, поцятковане зморшками, обличчя дуже старої жінки. Рідке сиве волосся висіло заплутаними пасмами, куточки потрісканих губ були неприродньо опущені вниз, оголюючи нижні зуби, кривими кавалками визираючи з-під губи.
Але найстрашнішими були очі. Абсолютно вицвілі, абсолютно пусті очі, втупилися на коваля.
– Подивися на кого я перетворилася! А знаєш чому? – вона зробила крок в сторону Василя.
– Ні, – зіщулившись під її пильним поглядом, кивнув він головою.
– Звичайно не знаєш, – посміхнулася вона,
– це ви зробили мене такою! Я бачила як мати вбиває своїх дітей, я бачила як брат вбиває брата, я бачила як людина за один день може вбити сто, двісті, триста інших людей! .. Я ридала, дивлячись на це все, я волала від нерозуміння, від неможливості того, що відбувається, Я кричала від жаху …
Очі Смерті заблищали.
– Я поміняла своє прекрасне плаття на цей чорний одяг, щоб на ньому не було видно крові людей, яких я проводжала. Я одягла капюшон, щоб люди не бачили моїх сліз. Я більше не дарую їм квіти. Ви перетворили мене в монстра. А потім звинуватили мене у всіх гріхах. Звичайно, це ж так просто …
– вона дивилася на коваля уважним поглядом,
– я проводжаю вас, я показую дорогу, я не вбиваю людей … Віддай мені мою косу, дурень!
Вирвавши з рук коваля своє знаряддя, Смерть розвернулася і попрямувала до виходу з майстерні.
– Можна одне питання? – почулося ззаду.
– Ти хочеш запитати, навіщо мені тоді потрібна коса? – зупинившись біля відчинених дверей, але не обертаючись, запитала вона.
– Так.
– Дорога в рай … Вона вже давно заросла травою…
