Давним-давно росла в садку велика розкішна яблуня. Маленький хлопчик любив приходити до яблуні і гратися. Кожен день він залазив на вершину дерева, їв яблука, а потім дрімав в тіні. Хлопчик любив яблуню, а яблуня любила гратися з хлопчиком.
Йшов час, хлопчик виріс і більше не ходив до дерева щодня. Одного разу він все ж таки повернувся, але виглядав сумним.
-Ходи, пограйся зі мною, – попросило дерево.
– Я більше не дитина, не граюся більше з деревами, – відповів хлопчик. – Я хочу іграшок, і мені потрібні гроші, щоб їх купити.
– Прости, але грошей у мене немає… Ти можеш зібрати мої яблука і продати. У тебе будуть гроші.
Хлопчик дуже зрадів. Він обірвав всі яблука на дереві і пішов. Потім він знову довгий час не приходив до яблуні. Дерево засмутилося. Але одного разу хлопчик повернувся.
– Іди, пограйся зі мною, – сказало дерево.
– У мене немає часу на ігри, – відповів хлопчик. – Я повинен працювати, щоб утримувати сім’ю. Нам потрібен будинок, щоб десь жити. Можеш допомогти мені?
– Прости, але будинку у мене немає. Але ти можеш зрубати мої гілки і побудувати самотужки.
Хлопчик обрубав усі гілки на дереві і радісний пішов. Яблуня була щаслива бачити його радість. Однак хлопчик знову перестав відвідувати її. Знову вона залишилася одна, знову засумувала.
Одного разу спекотним літнім днем хлопчик знову повернувся, і яблуня зраділа.
– Іди, пограйся зі мною! – вигукнула вона.
– Я старію, і мені сумно. Хочу відправитися в плавання і відпочити. Можеш дати мені човен? – запитав хлопчик.
– Візьми мій стовбур і зроби собі човен. Зможеш відплисти далеко і бути щасливим, – відповіла яблуня.
Хлопчик зрубав стовбур і зробив човен. Він поплив і довго знову не з’являвся.
Ось, нарешті, хлопчик знову повернувся через довгі роки.
– Прости, мій хлопчику, але я більше не знаю, що тобі запропонувати. Яблук більше немає …, – сказало дерево.
– А у мене і зубів немає, щоб їсти, – відповів хлопчик.
– Немає у мене більше і стовбура, по якому ти міг би забратися, – продовжувала яблуня.
– Я занадто старий для цього вже, – відповів хлопчик.
– У мене правда більше нічого немає… Єдине, що залишилося, – це пень і старе коріння, – сказало дерево і заплакало.
– Мені багато не треба тепер, просто місце, де я можу відпочити. Я так втомився за всі ці роки, – відповів хлопчик.
– Дуже добре! Старий пень – найкраще місце для відпочинку. Іди, іди сюди, сядь поруч зі мною і відпочинь.
Хлопчик присів, а яблуня дивилася на нього зі сльозами і щасливою посмішкою …
Ця історія – історія про кожну людину. Дерево – це наші батьки. Коли ми були дітьми, то любили гратися з мамою і татом … Потім ми виросли, пішли від них і приходили тільки тоді, коли нам щось було потрібно, або у нас були проблеми. І незважаючи ні на що, батьки завжди були готові нам допомогти, віддати останнє, що є у них, аби ми були щасливі. Звичайно, в світі чимало вдячних дітей, які не забувають своїх батьків, але від цього притча не стає менш життєвою і правдивою.
Джерело
