– Я по онуку скучила. Привезіть, хоч гляну, як він виріс! – скомандувала мама.
За її логікою, я повинна була завищати від захвату і почати бити чолом, примовляючи: «благодійниця, рятівниця, спасибі тобі! Як би ми без тебе жили? »
Але реальність дуже далека від маминих очікувань.
За всі шість років Дмитрикового життя такий дзвінок пролунав в третій раз. Перший раз внучок був вдягнений у найкращий костюм – ще б пак, бабуся його запросила!
Мамі вистачило п’яти хвилин. Діма відригнув на її шовковий халат, відразу після цього злочину впавши в немилість.
– Фу, що це таке? Ти так бабусю любиш? – зиркнула вона на Дмитрика, і видала мені категоричне твердження: – Ні-ні, ось буде старший – привозьте! А зараз мені треба йти. Зовсім забула, що з подругою домовлялася.
Другий раз Дмитрик мав честь стати перед очима бабусі в чотири роки. Так-так, майже чотири роки Діма її не цікавив, хоча живе мама в чотирьох зупинках від нас.
– На весь день заберу! Ви йому там все приготуйте! – попросила мама.
Один нюанс: день був будний. У нас з чоловіком робота, у Діми – садок.
– Зранку до мене і привозь, – не знітилася мама.
Замість садка Діма поїхав до бабусі. Коротко проінструктурувала маму, я втекла на роботу, пообіцявши прибути за дитиною до пів на сьому вечора.
Мама подзвонила в одинадцятій: вона награлася в бабусю, тепер мені треба негайно приїхати і позбавити її компанії Дмитрика. А то він взяв і напаскудив: землю з горщика з алое переклав в котячий лоток. Невихованого онука мамі не треба.
– Мама, я на роботі! Не можу зараз приїхати.
Тоді мама сказала, що зараз піде і залишить Діму одного. І якщо з ним щось трапиться, то винна буду я – не приїхала.
Довелося впасти в ноги до начальства.
Я вклалася в обіцяну начальниці годину: забрала сина, відвезла додому, залишила з сусідкою і повернулася на роботу. Ще та пригодка.
І ось, знову дзвінок:
– Я по онуку скучила. Привезіть, хоч гляну, як він виріс! – скомандувала мама.
– Глянеш, не переживай, – погодилася я.
– О шостій чекаю.
– Добре.
До шостої вечора було півтори години. Я встигла зателефонувати і домовитися з власницею невеликого відділу з канцтоварами, розташованого на першому поверсі нашого будинку, і скинути на її електронну пошту свіжі фотографії Діми. І вже через двадцять хвилин фотографії були роздруковані, і залишилися чекати мене.
Мама хотіла подивитися на внука? Вона подивиться. Зайвий раз мотатися туди-сюди, попутно чекаючи її дзвінка з вимогою забрати дитину, я не збиралася. А знаючи маму, так воно і було б.
Я вручила мамі стопку фотографій: Дмитрик на каруселі, Дмитрик на конячці, Дмитрик в зоопарку …
– Це що?
– Ти ж хотіла подивитися, як він виріс? Дивись!
Мама образилася. Я, невдячна така, упустила шанс зайнятися своїми справами. Не оцінила її щирого пориву. Образила знущальними знімками.
– Більше я дзвонити не буду! – з таким формулюванням вона виставила мене за двері.
Налякала. Чи багато я втрачу? А Дмитрик? Ні.
Записано зі слів Ганни К.
