Спочатку ти чогось чекаєш … дуже довго. Віриш, надієшся, перевіряєш, може воно вже сталося або скоро станеться. Ну там, по ситуації, дивлячись чого саме чекаєш … А потім приходить відчуття “дякую, не треба”. Спокійне, рівне, без напруження, розуміння того, що навіть якщо це зараз трапиться, ти вже не зможеш прийняти і радіти цьому так, як тоді коли чекав. Тому, дякую, більше не треба.
Ось тепер … от так … після всього цього – не треба. Ні, я не примхлива. Не маніпулюю. Не набиваю собі ціну. Просто ні. І не важливо, що хтось зрозумів, вирішив, усвідомив і нарешті готовий. Раніше треба було думати. Раніше. Потяги йдуть, літаки відлітають, люди перестають чекати.
Все? Так, все. І не треба ось цього … як же так, це ж обставини, як ти не розумієш? Розумію. Приймаю. Але вже не хочу.
Мимоволі подивишся на це і подумаєш: а тобі не страшно? Ховати свої мрії, не страшно? Ні, не страшно! Тому що мрія, ображена довгим очікуванням, вже не мрія. З неї виходить енергія. Давайте вже помремо? – Ну давайте! Тому краще відпускати свої мрії, коли вже зрозуміло, що очікування входить в звичку.
Я б багатьох людей хотіла запитати, і себе іноді: а чому ви думаєте, що вас будуть чекати? Ось стільки часу, по стільки разів, чекати і чекати, звідки у вас така впевненість, що ви цього варті? Що час, проведений з вами, для когось настільки безцінний, що він не знайде чим заповнити замість цього своє реальне життя?
Знаєте, навіть найбільша любов може закінчитися, якщо весь час обманювати очікування людини. А що вже говорити про дружбу, про роботу? Тому не змушуйте людей чекати. Це досить огидно, почути у відповідь “дякую, не треба”. Втім, відчувати всередині порожнечу замість надії теж не в кайф …
