Він підсів до мене в черзі до терапевта. Черга тягнулася повільно, читати в темнуватому коридорі було неможливо. Я вже стомилася, тому, коли він звернувся до мене, я навіть зраділа.
- Давно чекаєте?
- Давно, – відповіла я.
- – Вже другу годину сиджу.
- А хіба ви не по талону?
— По талону, — відповіла я.
– Тільки тут весь час без черги проходять.
— А ви не пускайте, – запропонував він.
- Сил у мене немає з ними лаятися, — зізналася я.
- – І так сюди ледве дотягли.
Він уважно подивився на мене і співчутливо запитав:
- Донор?
- – Чому “донор”? – здивувалася я. – Ні, ніякий я не донор…
- Донор-донор! Я ж бачу…
- Та ні ж! Я кров здавала в перший і останній раз в інституті, в День донора. Зомліла – і все, більше ніколи.
- А ви часто взагалі в непритомність падаєте?
- Ні… ну буває іноді. Я просто так часто падаю. Йшла, йшла – і раптом впала. Або з табуретки. Або спати. Ось так увійшла додому, побачила диван – і відразу впала.
- Це не дивно. У вас майже не залишилося життєвих сил. Ваша посудина спустошена.
- Хто спустошений?
- Посудина життєвої енергії — терпляче пояснив він.
Тепер уже я уважно подивилася на нього. Він був симпатичний, але трохи дивний. Начебто молодий, не більше тридцяти років, але очі! Це були очі мудрої черепахи Тортили, з них начебто навіть йшло світло, і в них плескалося стільки розуміння і стільки співчуття, що я просто впала в ступор.
- А хворієте ви часто? – запитав він.
- Ні, що ви! Рідко хворію. Я дуже сильна. Ви не дивіться, що я на вигляд худенька.
- Відносини з батьками не дуже?
— Не дуже, — зізналася я. – Батька я майже не пам’ятаю, він з нами давно не живе. А ось з мамою… я для неї досі малятко, вона весь час вчить мене жити за її правилами і щось вимагає, вимагає, вимагає…
- А ви?
- Коли сили є, відбиваюся. А коли ні – просто плачу.
- І вам стає легше?
- Ну трохи. До наступного скандалу. Ви не подумайте, вона ж не кожен день так. Раз або два на тиждень. Ну іноді три.
- А ви пробували не давати їй енергії?
- Якої енергії? Як не давати? – не зрозуміла я.
- Ось дивіться, мама провокує скандал. Ви включаєтеся. Зауважте слово:”включаєтеся”! Як електроприлад. І мама починає підживлюватися вашою енергією. А коли скандал закінчений, їй добре, а вам погано. Так?
- Так, – визнала я – але що я з цим можу вдіяти?
- Не включатися, – порадив він. – Іншого способу немає.
- Та як же не включатися, якщо вона пробиває? — розхвилювалася я.
- Вона ж мене як облуплену знає, всі мої больові точки!
- Ось-ось… больові точки – як кнопки. Натиснув на кнопку – ви включилися. А коли “пробиває”, тоді і відбувається витік енергії! Це ж у школі на фізиці проходять.
- Так, пам’ятаю, щось таке вчили…
- А закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл і для людських в тому числі. Просто в школі життя ми часто двієчники…
- Як можна прогуляти Школу життя?
- Та дуже просто! Ось життя дає тобі урок, а ти його вчити не хочеш. І тікаєш!
- Ха! Хотіла б я втекти. Та ось щось не виходить.
- А так і буває. Поки урок не пройдеш – будеш його раз по раз вчити. Життя – хороший учитель. Воно завжди домагається 100%-ної успішності!
- Немає у мене сил на цих уроках сидіти. Ось бачите, довелося навіть до лікаря йти. Ледве ноги пересуваю.
- З вами завжди так?
- Та ні. Іноді. Ось останній тиждень – вся така.
- А що відбувалося в цей останній тиждень?
- Та найцікавіше, що нічого особливого! Звичайна рутина.
- Ну розкажіть мені про рутину. Якщо не шкода.
- Та чого тут жаліти? Ну з мамою пару раз поспілкувалася. Все як завжди. Робота – ніяких перевантажень. Зі змінницею посперичалася разок, але не сильно. Вечорами не напружувалася, тільки на телефоні висіла, допомагала ситуацію розрулити. А відчуваю себе так, як ніби на мене кричали весь тиждень!
- Ну, можливо, і кричали, тільки ви не помітили. Що Ви там розрулювали по телефону?
- У подруги проблеми, їй треба було виговоритися.
- Виговорилася?
- Ну так, напевно. Щовечора по півтори години – будь хто виговориться.
- А ви?
- Що – я?
- Ви – виговорилися?
- Та ні ж, я її слухала! Втішала, підтримувала, поради розумні давала. А сама я їй не скаржилася, їй зараз не до мене, у неї своїх проблем вистачає.
- Так я вам скажу: ви послужили не великою жилеткою, а зливним бачком. Вона злила у вас весь свій негатив, а ви їй у відповідь послали свою позитивну енергію у вигляді порад і підтримки. А самі ну нітрохи не розвантажилися!
- Але друзі ж повинні підтримувати один одного!
— Саме так: «одне одного». А у вас виходить дружба “в одні ворота”. Ви її – так, а вона вас — ні.
- Ну не знаю … що ж тепер, відмовити їй у допомозі? Але ми ж дружимо!
- Це ви з нею дружите. А вона вами користується. Хочете – вірте, хочете – перевірте. Почніть з першого ж слова розповідати їй про свої проблеми і подивіться, що буде. Ви здивуєтеся, наскільки цей метод енергозберігаючий.
- Так, ви знаєте, непогано було б … в сенсі побільше енергії.
- Але я ж не думала! З такої – точки зору… Хоча зараз ось ви сказали – але ж точно. Я з нею поговорю – і неначе вагони грузила.
- Це вона вас грузила. А ви брали на себе її вантаж проблем. Воно вам треба?
- Та ні, звичайно… навіщо мені? У мене своїх проблем вище даху.
- Які ж?
- Та різні. Наприклад, чоловік. Колишній. Я його люблю – ну чисто по-людськи. А може, і більше. А у нього інша сім’я. І там все неблагополучно. Вона його приворожила. А мені його шкода, адже він хороший! І все-таки рідна людина…
- Ці переживання доставляють вам радість?
- Що ви! Яку радість??? Суцільні муки. Я ж все думаю, думаю, як йому допомогти, і не знаю…
- А вашому чоловікові скільки років?
- Він трохи старший за мене. Але це неважливо!
— Важливо. Доросла людина в змозі сама вирішувати свої проблеми. Якщо хоче, звичайно. І якщо не звикла перекладати їх на інших. Ви з ним спілкуєтеся?
- Так, звичайно! Він приходить відвідати дітей. Ну і поговорити. Поскаржитися, як йому там погано.
- І ви його шкодуєте. Так?
- Ну, звичайно, шкодую! Серце кров’ю обливається. Йому ж погано…
- А вам, отже, добре.
- Ні, мені теж погано.
- Тоді самі подумайте: і чим же ви можете йому допомогти? До його «погано» додати своє “погано”?
- Ні! Ні! Я йому дарую те, чого у нього немає в тій родині. Розуміння … Підтримку … Тепло…
- А натомість?
- Не знаю. Подяка, напевно?
- Ну так. Він дякує і несе те, що ви йому дали, в ту сім’ю. Тому що там вимагають, а свого тепла у нього не вистачає. Тоді він бере це у вас. А знаєте, чому ви знесилені?
- Ні, я якраз з цього приводу до терапевта йду. Щоб він сказав.
- Нічого він вам не скаже. Терапевт лікує симптоми. Ну вітаміни пропише, може, масаж. І все! А причини, причини – то залишаться!
- Які причини?
- Ви не любите себе. Ви намагаєтеся любити інших, не полюбивши себе. А це так енерговитратно! Ось і відчуваєте себе виснаженою.
- І що ж робити?
- Я порадив би звернутися обличчям до себе. І подумати, чи потрібно вам так викладатися, щоб іншим було добре. Причому за рахунок вашої життєвої енергії. Скиньте їх з себе! Перестаньте бути донором. Хоча б тимчасово! І почніть любити себе, балувати себе, живити себе. Тоді через якийсь час ви наповнитеся і засяяєте. Як лампочка! І очі ваші загоряться. І серце наллється теплом. Ось побачите!
Він говорив натхненно, очі його горіли, і я думала — яка цікава людина! Такий розумний! Цікаво, ким він працює в житті?
- Ну ось ви мене вчите жити, а самі теж хворий!
- Ні, я не хворий. Я електрик. У мене просто обідня перерва. До речі, вже закінчується. Он напарник йде з драбиною, зараз будемо лампочки міняти! До побачення, і здоров’я вам! Душевного – перш за все. І досить бути донором!
Я так і залишилася сидіти з відкритим ротом, спостерігаючи, як мій знайомий схопився і приєднався до чоловіка, який дійсно йшов по коридору з драбиною.
Боже мій, ну як я відразу не помітила, що він був одягнений в синій комбінезон? Напевно, через його очі — я ж майже не відривала від них погляду.
І у мене відчувалося дивне тепло в грудях, як ніби туди щось влилося, таке приємне і цілюще. Я навіть відчула, що сили повертаються до мене. “Закони фізики, до речі, загальні для всіх тіл і для людських в тому числі», — так він сказав мені. Я раптом згадала, як на уроці фізики нам показували досвід з сполученими посудинами. Коли в одну доливають води, рівень в іншій теж піднімається. І навпаки. Напевно, поки ми спілкувалися, цей дивний електрик поділився чимось таким, що в ньому було, — життєвою енергією, ось! І її рівень у мене підвищився. Тобто він мені дав, А я взяла.
Я схопилася з місця і помчала по коридору, наздоганяючи електрика.
- Стривайте! Це що ж виходить? Ви теж донор?
- Донор, – посміхнувся він. – Тільки я, на відміну від вас, ділюся енергією добровільно, тому що у мене в надлишку!
- А чому її у вас багато? Є якийсь секрет?
— Він дуже простий. Ніколи не дозволяйте висмоктувати себе до дна, натискаючи на кнопки, і ніколи не вмикайтеся в те, що не в твоїй владі. Ось і все! І вони з напарником завернули в якийсь кабінет – давати людям світло.
А я задумливо пішла по коридору назад, по дорозі роздумуючи про те, що все одно хочу бути донором. Тільки спочатку накопичу любові, щоб моє джерело життєвої сили наповнилося. І обов’язково навчуся нести людям світло – так само, як цей чудовий електрик з мудрими очима.
