Мене звуть В’ячеслав, мені 45 років. У мене хороша дружина, з якою ми в шлюбі вже довгий час, майже 25 років, а також чудовий синочок. Він тільки-тільки пішов в школу.
В один день ми з дружиною серйозно посварилися. Практично ніколи не було такої сварки, як сталося в цей день. Тоді-то вона на почуттях і викрикнула, що наша спільна дитина і не є спільна …
Виявляється, що я не є його рідним батьком. Я був не в собі після її слів. Я навіть нічого і сказати не встиг, та й дружина відразу зрозуміла, що проговорилася.
При цьому я побачив краєм ока, що в дверях стояв наш син. Його відпустили з останнього уроку, і він зайшов в квартиру тоді, коли наш конфлікт був в самому розпалі.
Природно, він почув слова матері і сам був вкрай вражений. На деякий час в квартирі повисла гробова тиша. Але найбільше мене вразила реакція мого сина.
Він першим перервав цю гнітючу тишу. Він спокійно підійшов до мене, взяв за руку і сказав, що я є його батьком навіть зараз, незважаючи на те, що я не рідний йому. І як би там не було, ми все будемо разом.
Я не міг пропустити жодного слова. Такі важливі слова вразили мене до глибини душі. Особливо це було незвично чути від такого маленького чоловічка. І тут у мене очі стали мокрими через сльози. Я, нічого не кажучи, взяв і міцно обняв сина. Він обняв мене у відповідь.
З дружиною ми помирилися, і я змирився з цією ситуацією. Незважаючи на те, що син мені не є мій, я все-одно вважаю його рідним сином.
