Я вийшла заміж досить пізно – в 36 років. Йому 39. Не скажу, що я дуже хотіла заміж. Мені було швидше все одно. Першим розмови про шлюб завів чоловік. Може він думав, що понароджую йому діток і буду зразковою домогосподаркою. Але я йому ще під час залицянь сказала, що не бачу себе в ролі матері. Я не молода дівчинка, у мене своя кар’єра, якій присвятила все життя. Все перекреслювати й міняти не збиралася.
Перші два роки життя були майже ідеальними. Ми навіть не притиралися один до одного. Виникло спочатку відчуття, що я знайшла ту саму другу половинку, яка мене доповнює і робить кращою.
Одна справа, коли тобі 18 років і зовсім інша, коли 36 … На багато речей дивишся зовсім інакше.
І я не знаю, що сталося з чоловіком … Не можу знайти пояснення. Може розлюбив, а може просто накопичилося за ці роки.
Але у нас тепер кожен день майже скандали й сварки. Останній місяць я навіть спеціально стала затримуватися на роботі, аби додому не йти й не сваритися.
І сваримося через якусь нісенітницю. Він постійно знаходить причину – то я не протерла після себе дзеркало у ванній, то машину не так припаркувала … Ну скажи ти нормально, але ні – відразу потрібно згадувати ще щось і заводиться так, що не зупинити.
У ці моменти мені хочеться вигнати його з дому і сказати, що я хочу розлучення. Не знаю, що мене тримає. Можливо, я насправді й не хочу розлучатися. Але якщо так далі піде – у мене просто не залишиться іншого виходу.
Може чоловік злиться на мене через те, що я не хочу йому народжувати дітей? На самому початку я його попереджала про це.
