Закарпатка про життя за океаном. У когось воно вдале та багате, комусь приносить лише випробування та проблеми. Хтось живе у гарних районах і шикарних апартаментах, а хтось у бідних і дешевих квартирах, а то й в кімнатах. Мрії та реальність виявились різними.
Якою мені, закарпатці, відкрилася Америка? Безсумнівно, країною дуже різною, хоча б через розміри її території, урбанізованою країною хмарочосів і провінційних будинків-вагончиків, на подив, забезпечених всіма зручностями. І все-таки моя Америка – це передусім центральна територія США, штати Айдахо і Північна Дакота з їхніми степовими краєвидами. Моя Америка – це досить невеликі міста, забудовані одно-двоповерховими будиночками. Пише zakarpatpost.net
Що й казати, головною розвагою в таких містечках є великий американський шопінг.
Про грандіозні розпродажі, що відбуваються в якомусь супермаркеті, сповіщають заздалегідь, в ці дні не можна проштовхнутися, щоб купити шорти за два-три долари або джинси за шість. І не має значення, що часто доводиться хапати непотрібну, залежалу на полицях річ, яка не пасує за кольором і розміром! І що доводиться їхати за сотні кілометрів на розпродаж, витрачаючи час та гроші на бензин і фастфуд у торгових центрах. Не є важливим навіть, що куплені за шалені гроші нові речі незабаром після придбання відправляться в комори або на горища. Найголовніше в цьому шопінгу – економія: нехай ти і витратився, але заощадив, перехитривши мерчендайзерів. Втім, з приводу американського шопінгу, ймовірно, написано чимало і без мене.
Купівельний азарт, як і будь- який інший, заразливий, передався він і моїй сім’ї. Однак жили ми у США тимчасово, працювали за контрактом і планували повернення в Ужгород, тому не могли собі дозволити обзаводитися непотрібними речами, які через якийсь час довелося б викинути. Але що робити? Як скрасити безрадісне існування в американській провінції?
І вихід знайшовся. Треба сказати, я завжди відрізнялася оригінальністю в одязі, а в Америці зайнялася ще й шиттям і в’язанням. Переробити вподобану мені річ, підігнати її під свій 46-ий розмір не складало жодних труднощів, а улюбленим місцем покупок став секонд-хенд. Чого там тільки немає! Шкіра, замша, хутра, вечірні та весільні сукні – мрія будь-якої закарпатської жінки, яка має смак і прагнення стильно виглядати! Час від часу роблячи походи в такі магазини, я виявила, що й там іноді проводяться різні акції. Відбувалося це зазвичай у свята.
От і я заглянула в подібний магазин напередодні одного з розпродажів. Там, як і всюди, готувалася тотальна ліквідація товару, тож при вході лежали великі паперові пакети, в які можна було покласти що завгодно, причому на касі значилася ціна одного такого пакету, незалежно від того, чим він наповнений, – 2 долари 99 центів. Навколо було людно, а сам магазин помітно порожнів, все потроху розкуповувалося. Мені теж хотілося щось купити. Та я не поспішала. Раптом звернула увагу на оголошення, що висіло при вході: «Через два дні – усе по 50 центів». Вирішила озирнутися – і вмить побачила цілу вішалку з шубами: канадський бобер, норка, нутрія, лисиця – чого там тільки не було! Я подумала, що за цей час їх і так не розкуплять. Навіть якщо і придбають одну-дві, щось і для мене залишиться.
Я малювала собі в уяві, як купуватиму за 50 центів дорогу шубу і як мені заздритимуть подруги, коли приїду в ній до Ужгорода. Американці одяг із натурального хутра не носять, тож оцінити шубу могли тільки в нас.
Радістю я негайно поділилася з подругою із Мукачева. Вона з чоловіком так само працювала в Америці за контрактом.
– Та що ти кажеш! Розпродаж? Секонд-хенд. Хіба таке буває? Ти з глузду з’їхала! Які шуби за п’ятдесят центів?! Такої ціни не може бути! – кричала у слухавку Людмила.
Після багатослівних умовлянь жінка погодилася скласти мені компанію.
У день розпродажу ми з Людмилою приїхали в магазин на моїй машині о пів на одинадцяту ранку, хоча він відкривався о 10. Та чомусь квапитися не хотілось. На паркінгу ми помітили надзвичайний ажіотаж і багато людей із пакунками. Було якесь неприємне передчуття. Всередині я одразу помчала до полиці з шубами і онiміла. Там не було не тільки новісіньких шуб, але й потертих ондатрових шапок, виношених заячих тілогрійок. Покупці все змели! Оговтавшись, я звернула увагу на те, що творилося в магазинчику: люди снували туди-сюди, штовхаючись між вішалками і поспіхом хапали якісь речі; було шумно.
Але найбільше вразило мене інше. Такого скупчення безрадісних, убогих, скривджених життям людей похилого віку, бабусь, iнвaлідів на вiзках та без них мені не доводилося бачити ніколи в житті. Німий докір вгадувався в їхніх обличчях ставало не по собі, було соромно за свою явну відмінність від тих, хто прийшов в магазин за покупками вартістю п’ятдесят центів. Якою ж примхою здалося мені найпотаємніше бажання купити собі шубу! Виявляється, бідні є не лише в нас, але в них також.
Вирішивши піти, я почала шукати очима Люду і раптом побачила шуби! Вони були складені купою в візок для товарів недалеко від каси.
Невже їх все ще можна купити? Мене ніби стрyмом вpазило. Я наблизилася до візка і в ту ж мить побачила жінку середніх років, яка штовхала візок із шубами. Вони були там – всі до єдиної!
Я вирішила випробувати удачу:
– Ми приїхали з дуже холодної країни, де не прожити без шуби. Тут у вас така одежа не в моді. Чи могли б ви поступитися мені хоч однією? Будь-якою. Я була б вам дуже вдячна, – звернулася до неї.
Але мої спроби піти на контакт виявилися марними. Жінка була непохитною у своєму рішенні і вперто просувалася в напрямку каси.
– Навіщо ж вам усі вони? – наостанок поцікавилася я, на що отримала відповідь:
– У нас не носять шуби, але я шию. Це буде обробка для моїх речей – накидки, шарфики, манжети, що-небудь ще.
Навіть важко збагнути, скільки манжет можна було зшити з такої кількості шуб!
Цю історію, напевно, я б давно забула, якби не думки, на які вона мене наштовхнула: американці, безумовно, більш практичний народ, ніж ми. Думаю, наші жінки точно поступилися б хоч однією з шуб, адже закарпатки хоч і люблять похизуватися перед іншими, але зовсім не жадібні.
Приїхавши в Ужгород, я купила собі новеньку шубу зі сріблястого канадського бобра, яка послужила мені не один рік і яку в холодну погоду одягаю до сьогодні.
Ганна БОГОСЛОВСЬКА
