Сумна історія мого життя. Коли мені було 18 років, я сильно закохалася в хлопця, який був трохи старший за мене. Тоді вчилася на другому курсі університету.
І тут в мої відносини почали втручатися батьки – спочатку мама, а потім і тато під’єднався. Кавалер їм мій не сподобався – такий же студент, як і я.
Всякий раз, коли я йшла на побачення мама влаштовувала істерики та говорила, що я ще “молода бігати по побаченнях”. Так, мізки у мене були на голові, тому ніяких би онуків я їй не принесла …
Коли за мої стосунки взявся батько – настав кінець. Він розмовляв не зі мною, а з моїм хлопцем. Що він йому насправді наговорив, не знаю. Можливо, що ніколи й не дізнаюся. Але хлопець розлучився зі мною через пару днів після його розмови з батьком. Я вщент посварилась з хлопцем і з батьками. Потім почалася сесія, мене до кінця не відпустило, але все ж життя потекла своєю чергою. Так минув рік. Ще один. Я влаштувалася на роботу. При першій можливості переїхала в Київ. Мені було головне, щоб батьки більше не контролювали. Набридло. Згодом поміняла роботу, зібрала грошей. Зараз майже виплатила іпотеку. Так і живу одна.
Сумно, що за цей час я більше нікого не полюбила. Були спроби будувати відносини, але до чоловіків не відчувала ніяких почуттів. Розходилась. Не хочеться жити з людиною, яку не любиш.
Зате зараз мама заговорила інакше, питає де внуки. Нібито у всіх моїх ровесниць є діти, а я так і живу без дітей.
До біса! Мені не 18 років! Я б народила дітей, але тільки від того, кого люблю. А любила по-справжньому я всього один раз.
