Я навчався в коледжі мистецтв по класу “фортепіано”. Наперекір батькам вирішив довести, що музикою займатися не буду, і пішов працювати в цех на прядив’яний завод. Ми робили мотузки.
З незвички після роботи я приходив додому і від втоми падав, але був гордий тим, що сам заробляю. Так пройшов десь місяць, на завод приїхала делегація з Франції для обміну досвідом.
П’ятеро людей, серед них була шалено красива француженка з дуже поганим знанням української та англійської мови. Старша за мене років на п’ятнадцять.
Я крутився біля майстра. Такий собі пацан принеси-подай. Але від неї не міг відірвати погляду.
Не знаю, чому, але і вона звернула на мене увагу. Ми стали з нею спілкуватися.
У неї був комплекс: вона соромилася того, що її права рука пошкоджена. Як я дізнався потім, це була побутова травма, отримана в дитинстві. Ми зустрічалися з Франсуазою – саме так звали її. Окрилений, я біг до неї після роботи, попри втому і на те, що вранці мені знову рано виходити на зміну. Я знав, що вона поїде назад у свою Францію, і ми ніколи більше не побачимося. Але це були справжні почуття. В останній вечір я привів її додому. Батьки поїхали до родичів відпочивати.
Вона мені сказала: “Знаю, що для тебе я просто як пригода. Ти молодий і у тебе ще буде багато жінок. Красивих, молодих і без дефекту. Я все життя соромлюся своєї руки”. Обняв її, я сказав: “Ти знаєш, але ж однією рукою я можу зіграти на фортепіано так, як багато хто не грають двома …”. І я зіграв. Вона заплакала і сказала: “Якби могла, я б тобі поаплодувала …”.
Ця фраза визначила все моє подальше життя. З того часу пройшло багато часу. А музика супроводжує мене все життя. Закінчивши консерваторію, я працюю в театрі, граю в оркестрі, займаюся сольним співом. Іноді, як зараз, згадую Франсуазу.
