Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі – на тротуарі, в сенсі – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить людина. Точніше повзе людина. Причому повзе так незвично, ніби в конкурсі бере участь, ногами загрібає і пересідає вперед.
Перша думка: п’яний!
Друга думка: брудний! Вчора дощик був, сльота.
Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний?
Повз поспішають інші люди. Вечір, треба швидше додому. Повзучого гидливо обходять. Відвертаються. Мені теж треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний…
Підходжу і боязко питаю:
– Ти в порядку?
Сама дивуюся своєму хамству: перейшла на «ти» без вагань.
– До-по-мо-жі-ть-встати, – каже хлопець, прожовуючи частину літер.
Руки його скручені. Ноги теж. Він хворий на ДЦП. З народження.
Я простягаю руку, за яку він хапається своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом.
– Ти як тут опинився? – питаю. – Один. На дорозі…
– Я пішов за хлібом. Мачуха хворіє. Упав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу. – відзвітував хлопець.
В цей час він уже встав, але руку мою тримав міцно.
– Далеко живеш? – питаю я, гадаючи, що мені робити з ним.
– Та ні, ось тут. – Махає рукою на будинок поруч. – Доведи, а то я впаду знову.
– Ходімо, – погоджуюся я.
Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.
– Як звуть тебе?
– Олег.
– З ким живеш, Олеже?
– З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.
– Ти пішов за хлібом, тебе штовхнули і ти впав? – відновила я перебіг подій.
– Так.
– А зазвичай хто купує хліб?
– Мачуха.
Ми йдемо вздовж багатоповерхового будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я – святкова, з презентації.
Ми підходимо до потрібного під’їзду.
– Квартира 59. Перший поверх. Ключі – в кишені. – Олег повертається до мене потрібною відстовбурченою кишенею.
Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається в рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підтягуючи ноги, підіймається сходами.
Я відчиняю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо до передпокою. Пахне супом.
Слабкий крик з кімнати:
– Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?
Я кладу ключі на дзеркало і виходжу з квартири.
Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов за хлібом в магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати за хлібом – 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він впав. І дві години повз назад. По брудній мокрій дорозі. Тому що всі навколо поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків і дружин. Зі своїм буханцем хліба. І немає часу допомогти встати тому, хто впав. Немає.
Я вражена. Не можу поки сформулювати чим. Напевно тим, що всім довкола немає діла ні до кого. Тим більше до Олега. До брудного, скорченого. Тому що кожен, хто пройшов повз повзучу людину, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому що ми погані. Ми просто поспішаємо. У нас важливі справи. А у Олега теж справа – йому треба купити хліб…
Боже мій, що це було?
Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відчиняє. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, входжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким нашкрябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам – у нього скорчені руки, йому не дотягнутися). Мені ніхто не відчиняє. Напевно, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон. А ще якісь печива, мармелад, чай. Олег з мачухою поїдять супу з хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом.
Тримайся, Олег. І більше не падай…
