Уже кілька разів було, коли я втрачала надію, дивлячись на ситуацію з боку. Ось, наприклад, чоловік у подруги захворів, потім ще сильніше захворів, потім дуже сильно і впав в кому. Минає тиждень, два, три, місяць – а вона продовжує битися, його показники стають все гірше, він вже давно, скоріше, мертвий, ніж живий. І оточуючі її підтримують, допомагають, збирають гроші, шукають лікарів – а самі без неї вже зітхають і думають про те, що вже все, кінець, ну, не можна пролежати в комі стільки місяців і вийти з неї не овочем. Або взагалі вийти з неї. І я так думала, на жаль. А подруга б’ється, як в стіну, – місяць, другий, третій … і чоловік приходить до тями! А потім такими темпами починає видужувати, що через півроку виходить на свою стару роботу, а через рік вже бере участь в аматорських забігах.
Або ось ще: у мене однокласник ще в початковій школі потрапив під машину, було страшне пошкодження мозку, теж кома, рік у лікарнях – вийшов зовсім іншою людиною. Був дуже розумний, неймовірно привабливий хлопчик, а вийшов … ну, страшно сказати, що його батьки пережили. Здоров’я у нього досить швидко відновилося, але особистість була вже зовсім-зовсім інша. І теж – всі навколо зітхали, що ось втратили хлопця. А мама бігала за ним, витягала з якихось притонів, лікувала від наркоманії, плакала перед вчителями, носила хабара директору. І ось зараз це – приголомшливий просто чоловік. Розумний, успішний, прекрасний чоловік, турботливий батько. І з батьками стосунки дуже ніжні. Не дарма вони за нього билися.
У мене є знайома дівчинка – вражаючої краси, довго працювала моделлю і все таке. Вийшла заміж за велику любов за дуже розумного, але разюче некрасивого чоловіка, народила дочку – ну, точну копію тата! Я таємно дочку шкодувала, думала, як же їй буде жити з такою зовнішністю на тлі сліпучої мами? А мама вмирала від щастя і щиро вважала свою дочку дивом з чудес і найкращою красунею. І прибирала як кралечку, і фотографувала, і хвалилася щиро, і зітхала, що ось яке ж щастя, що доньці дісталися і такі очі, і волосся, і посмішка. І тут я дивлюся – а дочка-то і правда виросла в кралечку! Причому не в стандартну, як мама, а в таку – раз побачиш і більше ніколи не забудеш.
Так, і просто: я три роки тому їхала зі столиці і у кількох подруг були діти підлітки, жахливо негідні. Вчитися не хочуть, хамлять, канючать, істеризують, влаштовують зі своєї кімнати свинарник – фу, просто! Приїхала зараз – а тих жахливих підлітків ніби НЛО забрало і на їх місці раптом оселилися чудові, розумні, іронічні і дуже-дуже хороші молоді люди і дівчата. Такі – що всю ніч б з ними говорити і відчувати щастя.
Я до чого все це? Не кидайте своїх, навіть, коли вже всі навколо розчарувалися і крутять пальцем біля скроні – просто не кидайте…
