Одного разу я два роки прожила без гарячої води. Точніше на кухні вона текла, а от у ванній ледь капала, так що неможливо було прийняти душ, тільки терпляче наповнити ванну приблизно хвилин за сорок. Оскільки хочеться митися вранці і ввечері, кожен з членів сім’ї щодня витрачав на це півтори години. Ясна річ, коли тільки виникла проблема, я попросила чоловіка викликати сантехніка, але він сказав: «Труби старі, квартира орендована, ти чого хочеш? Ми ж не будемо влаштовувати капітальний ремонт і довбати стіни? Як-небудь давай так перебудемо». І ми стали жити як-небудь так. Не пам’ятаю, чому вибухнула я, але одного разу раптом влаштувала скандал, після якого був викликаний сантехнік. Майстер пішов через п’ять хвилин, і я подумала, що все безнадійно. Відкрила кран, і звідти ринув потужний струмінь рудої води.
Виявляється, в трубі скупчилася іржа, знадобилося кілька разів постукати, і затор зник. Розумієте? Два роки без гарячої води — один дзвінок і кілька рухів.
Я готова визнати, що справа в нашому особливому нехлюйстві, але схожі історії я спостерігаю досить часто.
Друзі десять років жили в тісній незатишній квартирі, в якій вічно не вистачало місця. Вони її не так любили, що навіть не бажали ремонтувати. Зрештою плюнули на все і вирішили переїхати, хоча дуже любили свій район. Почали збиратися і виявили цілі поклади старих речей: одяг, дбайливо складений в валізи і прибраний на шафу; антресолі, забиті матеріалом для ремонту; полки, заставлені неразпакованними коробками з книгами і бозна-яким дрібним сміттям — від незакінченого рукоділля до сувенірів з давніх поїздок; комору з бабусиним килимом, розкладачкою і зламаною пральною машинкою. Виявилося, в будинку безліч темних кутів, з яких вимітали пил, але ніколи серйозно не заглядали і не розбиралися. Вони раптом з’ясували, що їх найпотрібніші речі поміщаються в кілька сумок, а ті вісімнадцять мішків поїдуть на смітник.
Але є люди, які примудряються на тих же умовах існувати у власному тілі.
Болить. Болить голова, несильно, але з року в рік, дні нездужання складаються у місяці, але все можна перетерпіти і з усім змиритися. Тому що мігрень не лікується, ми ж знаємо. А потім раптом людина потрапляє до лікаря і бачить, що ситуація виправляється (ні, не гільйотиною, але якимись препаратами, крім знеболюючих). І можна було не мучитися стільки часу.
Те ж відбувається з психологічними проблемами, які неминучі, тому що «світ такий», та й ти сам недосконалий. Люди боряться з ними роками, поки не входять у ступор і не виявляють, що багато коригується антидепресантами не тільки «до стерпного», але і до цілком пристойного життя.
Ці два слова — «якість життя» — ключові. Вони не про те, скільки ти заробляєш і де відпочиваєш. Вони про те, скільки тобі доводиться терпіти. З чим потрібно миритися, як часто зчіплювати зуби, замружувати очі і не дивитися навколо, поки не стане трохи легше. Неважливо, чи ти виносиш фізичний біль, дискомфорт або стосунки, які чомусь потрібно зберегти. Одного разу виявляється, що ти більше терпиш, ніж живеш. Та це півбіди… Головна біда в тому, що дискомфорт часто зовсім необов’язковий. «Тільки на третій день індіанець Пильне Око помітив, що в камері немає четвертої стіни». Добре, якщо це триває місяці, а не десятки років.
Будь ласка, перевіряйте на міцність стіни, в яких ви безнадійно замкнені. Штовхайте кожні двері, які виглядають закритими. Пробуйте на зуб нерозв’язні проблеми і нездійсненні завдання. Іноді старі іржаві кайдани виявляються не міцнішими за рожевенькі пухнасті наручники для сеkсуальних ігор.
Та набагато страшнішим, ніж ваші тривалі проблеми і майбутні зусилля для їх вирішення, може стати розуміння того, що терпіти було не потрібно. Що ви могли бути щасливими набагато раніше, вже багато років, а не тільки зараз, коли нарешті подолали інерцію. І вся та сумна і важка частина життя могла бути зовсім іншою, а ви не знали, і нічого тепер не повернути…
Майя Кетро
