Одну дівчину, звали її Інна, вигнали з роботи. Змусили написати заяву “за власним бажанням”, хоча жодного бажання йти в неї не було.
Вона мала бажання, щоб у вихідні можна було б відпочивати, щоб не доводилося до ночі переробляти чужі документи…
Щоб начальник не кричав. Щоби платили трохи більше. Ці бажання були. Але вона й висловити їх не наважилася! Бо боялася звільнення. Їй треба було жити на щось і стареньким батькам допомагати. Які теж жахалися при думці про те, що Інна втратить роботу.
Ну от її і вигнали. Часто виганяють того, хто цього боїться. І терпить те, що не можна терпіти.
Інна гірко заплакала. Почала шукати іншу роботу, – нічого немає. Тоді була криза. Ходила на співбесіди, та без толку.
А потім Інна влаштувалася прибиральницею, у клінінгову компанію. Яке жахливе падіння для людини з двома вищими освітами! І ще вечорами Інна підробляла – розвозила гарячі страви від одного закладу.
А батькам вона нічого не сказала, не хотіла хвилювати їх. Натомість з’явилися гроші, якщо з чайовими – майже стільки ж, скільки на минулій престижній роботі.
Ну ось, колишня начальниця зустріла Інну. Як же Інна цього спершу боялася! Боялася, що колишні колеги побачать її падіння. Її приниження. І скажуть: ах, недарма ми вигнали її! Вона нічого знайти не змогла.
Колишня начальниця виглядала жахливо. Бліда, опухла, вона лежала, прикута до ліжка – вона захворіла. І не дивно. Обстановка на роботі була як у ядерному реакторі. І ця начальниця широко розплющила очі від подиву – так добре виглядала Інна.
Волосся стало густішим і завилося. Рум’янець повернувся. Очі блищать. Фігура струнка – це від фізичних помірних навантажень. Інна просто ожила.
І дуже бадьоро, добродушно поговорила з колишньою начальницею. Мовляв, усе гаразд. Мені все подобається. Дякую, що вказали мені правильний шлях. Я мало не погасла на тій роботі, але сама цього не розуміла. Думала, так і має бути. Думала, що усі так працюють.
А зараз я у хорошому колективі. І працюю стільки, скільки можу. Рухаюся ось, на свіжому повітрі буваю. У перерві розмовляємо з дівчатами. І наводити чистоту мені подобається. І смачні страви подобається розвозити. Ось саме вам бульйон. До нього пиріжки. Дуже свіже та смачне, я поставлю на столик біля ліжка. Або вам допомогти поїсти?
Начальниця знову Інну вигнала. Трохи нерозбірливо, але гнівно. Жалюгідне видовище, сумна ситуація. Люди не змінюються.
Але змінюються обставини. І чіплятися за свій реактор іноді немає сенсу. Там, звісно, платять. І годують. Тепло та світло. Але можна втратити головні речі: здоров’я та час життя, свободу. І повагу до себе – теж. А потім і себе втратити можна.
Інна потім відкрила своє маленьке кафе – і щасливо почала жити. Батькам зізналася, вони переживали, але потім теж заспокоїлися. Кафе – це була їхня мрія. Тільки вони боялися мрію здійснити. І втратили здоров’я на нестерпній та нудній роботі.
Це історія про зміни, які спочатку лякають та засмучують. А потім можуть привести до мрії. Так буває. Хоча дуже страшно та важко спочатку, я знаю та розумію. Але набагато страшніше непомітно витратити своє життя на тяжку і нудну справу серед злих людей.
