Жінка їхала в міжміському автобусі. Одягнена в стареньку, поношену блакитну курточку і вицвілі джинси. Вона тримала на руках спортивну сумку середніх розмірів. Сидіння поруч було вільне. Вона відкрила сумку і кілька разів провела рукою вперед – назад. Із сумки показалася сіра голова з гострими вушками і вусиками.
Автобус загальмував. Водій, повернувшись в салон, грізно сказав:
– Автобус далі не поїде, поки пасажирка з котом не зійде. Ми не возимо тварин.
– Він побачив їх в дзеркалі заднього виду.
Жінка пройшла по проходу, притискаючи до грудей сумку з котом, який крутив головою на всі боки, і з переляком розглядав пасажирів. Люди з посмішками і жартами проводжали парочку. Але їй не було смішно. Вона підійшла до водія, і відкривши маленький гаманець, показала йому кілька папірців.
– Це все що у мене є, – сказала вона. – Не проганяйте мене, будь ласка. Я їду робити моєму коту щеплення. Зібрала на оплату всі свої гроші. У мене немає на таксі. Тільки ось, залишилося на зворотню дорогу.
– Автобус далі не піде поки ви не зійдете, – відповів водій. – Мене не цікавить те, що у вас немає грошей. Це мене не стосується. Виходьте. І він відкрив передні двері. Жінка важко зітхнула і пішла повільно до виходу.
На самому передньому сидінні розташовувалася жінка з портфелем темно-коричневого кольору з дорогої шкіри. Вона сиділа одна. Того самого віку, який називають бальзаківським. Висока зачіска, явно зроблена у дорогого перукаря, приємно гармоніювала зі строгим діловим костюмом, як видно, бренду. Жінка швидко червоніла. Спершу колір її обличчя досяг кольору гострого респіраторного захворювання, а потім перейшов у стан кольору вареного рака.
– А ну, стійте! – крикнула вона владним голосом. Жінка з котом дійшла вже до сходинок вниз, зупинилася і обернулася назад.
Бальзаківська дама встала і підійшла до водія.
– Я працюю в суді, – сказала вона. – У цьому місті. Я суддя, і якщо ви хочете зі мною посперечатися з приводу перевезення тварин в сумці-переносці, то я готова.
– Це не переноска для котів, – сказав водій злегка вагаючись.
Суддя подивилася на пару, яка сиділа у другому ряду. Вони підкоряючись її владному поглядові встали і хором сказали:
– Це сумка-переноска для котів. Ми бачили. Ми можемо підтвердити.
– Ви чули? – запитала суддя водія. – Будемо далі сперечатися чи поїдемо?
Водій щось пробурчав собі під ніс і, закривши двері, завів двигун.
Суддя кивнула людям і вони слухняно сіли на свої місця.
– Спасибі, – сказала жінка з котом і, пройшовши на своє місце, сіла.
Автобус рушив. Суддя підійшла до свого місця і дістала маленький пакуночок. Потім підійшла до жінки з котом, і розгорнувши пакетик, тримаючись однією рукою за сидіння, простягнула бутерброд розділений на два шматки в напрямку сірої голови з вухами.
– Їж, лапочка, – сказала вона. На великому білому шматку хліба лежали маленькі шматочки червоної, злегка засоленої риби.
Кіт з подивом дивився на ласощі. Його ніс люто втягував такий смачний, але незнайомий запах. Господиня кота стомлено посміхнулася.
– Він не знає, що це таке, – сказала вона. – Звідки у нас такі ласощі? Але кіт вже прийшов до тями. Він виліз із сумки, і ставши на задні лапи, уперся передніми в суддю і смачно зачавкав рибкою. Потім радісно зітхнув і потерся об добру тітку, яка погодувати його такою смакотою.
Суддя посміхнулася і погладила його по голові. Потім пройшла на своє місце.
Автобус пожвавився, люди стали знімати навушники і порившись в телефонах, почали показувати один одному своїх домашніх вихованців. Вони раптом помітили один одного, і звернули увагу, що всі ми люди.
– А у мене вдома великі рибки, які завжди мене впізнають. – Кричав із заднього сидіння молодий хлопець.
З центру автобуса любителі папуг демонстрували один одному своїх улюбленців, і їх телефони співали і пищали на всі лади. Звідкись із самого початку гавкали собаки з трьох телефонів відразу. А з протилежного ряду дві молоді дівчини, включивши веселу музику, підстрибували і штовхали одна одну.
Автобус їхав вперед, якось відразу змінившись. Він перетворився з бездушної машини, яка перевозила незнайомих людей, у веселе об’єднання людей за інтересами.
По проходу йшов чоловік і, нахиляючись до кожного щось гаряче пояснював. Шум стояв неймовірний.
Водій бурчав собі під ніс, але заперечувати не наважувався. Суддя сиділа прямо у нього за спиною.
Коли автобус прибув на кінцеву зупинку, в інше місто, жінка з котом пройшла по проходу і вийшла. Вона озирнулася. За нею стояв чоловік, який ходив по проходу. Він підійшов до неї і злегка заїкаючись, сказав:
– Ось, візьміть, будь ласка. Він простягнув їй в руки пакет з грошима.
– Ні ні! Що ви, замахала руками жінка з котом. – Я не можу.
– Ні, – заперечив чоловік. – Це ви, не можете відмовитися. Вони всі, і він простягнув руку в бік автобуса, який від’їхав, зібрали для вашого кота. Вони від щирого серця. І суддя теж дала. Адже вони з вдячністю. Спасибі вам, – сказав чоловік і не слухаючи заперечення поклав пакет на спортивну сумку. Потім він повернувся і побіг.
Жінка стояла і тримала двома руками свою сумку з котом. Вона дивилася на пакет з грошима, який лежав зверху.
– Спасибі, – сказала вона кудись вперед.
– Ходімо зайчику, – сказала вона сумці. – Тепер нам вистачить і на корм для тебе, і навіть надовго. – І посміхнулася.
Як мало треба для того, аби зробити щасливим великий автобус, повний людей, які бачать один одного вперше в житті.
Зовсім трішки, пані та панове.
Потрібен один маленький голодний сірий котик і трохи доброти. І все.
Олег Бондаренко
