Можна себе втішати – я став сильнішим! Так, але в душі ще одна струна порвалась, ще один кришталевий дзвіночок затих.
«Все, що мене не вбиває, робить мене сильніше!», – так Ніцше сказав, потім збожеволів, а потім помер. Тому що це красиві слова, але це неправда.
Все, що нас не вбиває одразу, вбиває потроху, непомітно. Вбиває нашу доброту і довірливість. Ніжність і щирість. Відкритість, щедрість, ясний погляд і м’яке серце … Обман, зрада, ницість, невдячність, жорстокість, несправедливість можуть не відразу вбити. А по краплині, по краплині … стерпить, витримаємо, рана загоїться. Шрам залишиться – загрубіла шкіра.
І так, поступово, цієї шкірою і обростаєш, сам не помітивши – як це вийшло? І можна себе втішати – я став сильнішим! Так. Але в душі ще одна струна порвалась, ще один кришталевий дзвіночок затих. Щось або хтось там помер, в душі, – добра фея або маленький ангел. Які були нашою частиною.
І вже точно знаєш, як треба відповісти на удар. Як – на жорстоке слово. Як дати здачі, якщо потрібно.
І точно знаєш, що можуть вдарити – просто так, ні за що. Або замість подяки. І нітрохи цьому не дивуєшся. Звик. І навчився терпіти або захищатися.
Але щось безповоротно втрачаєш з кожним ударом, зрадою, розчаруванням. Назавжди це йде і вмирає. І стаєш сильнішим, так. Але за рахунок інших важливих якостей.
Все, що мене не вбиває, просто вбиває не відразу. Але робить сильнішим чи бездушним? – хто знає.
Треба поменше того, що вбиває. І тих, хто вбиває, теж поменше. Тому що вони все одно – вбивці. Вбивці чужих ніжних душ і добрих поривів …
Ідіть від таких людей безповоротно і назавжди, біжіть, не оглядаючись…
І памятайте: лише від вас залежить, чи буде далі хтось руйнувати вас, і чи потрібно далі ставати сильним духом, але твердим душею…
