Одного разу діти йшли до школи. Дорога стелилася попри цвинтар. Троє однокласників йшли разом, ведучи між собою веселу дитячу розмову. Коли зрівнялися з хрестом, що стояв посередині цвинтаря, один з товаришів зняв з голови кашкета і перехрестився. Двоє інших, переглянувшись між собою, почали реготати.
Малий Івась не міг зрозуміти, за що на нього сипляться такі зневажливі насмішки його товаришів. В школі, глузуючи з Івася, “товариші” перед цілим класом висміювали його за його побожність: вони брали його кашкета й кидались ним по класі, на перерві витирали ним шкільну дошку, а коли виходили зі школи, закинули його на високе дерево, нахабно сміючись: „Іди до хреста, перехрестися, як ти вмієш, може твій кашкет тоді сам до тебе прилетить!”
„Друзі” пішли собі додому, а малий Івась, як не намагався, та зняти свого кашкета з високого дерева так і не зміг. Довелося йому на цей раз самому йти додому. Коли він зрівнявся з хрестом, став перед ним, поглянув з любов’ю на розп’яття. Його дитячі очі вмить наповнилися слізьми. „Мій любий Ісусе, за що вони так зненавиділи мене? — питала заплакана дитина розп’ятого на хресті Ісуса,— що я злого зробив, що вони так сміються з мене? Ісусе, захисти мене, допоможи мені добре вчитися, а я обіцяю, що завжди буду Тебе любити!”
– Іванку, почекай, — почувся голос старшокласника, — чи це не твій кашкет?
– Мій, дякую! — посміхаючись, відповів Івась, радіючи в думках тому, що кашкет таки сам до нього прилетів.
Коли Івась підходив до свого дому, біля воріт побачив заплакану маму.
– Мамо, що сталося, чого ви плачете? — запитував здивований син.
– Де ти був? Я вже всі очі виплакала. Сусіди розказують, що двох хлопців, що поверталися зі школи, збила машина і їх у важкому стані відвезли до лікарні. Я подумала, що це ти потрапив під машину і ось вже бігла з думкою про те, щоб хоч живим тебе застати.
Заспокоївшись, мати з сином пішли до хати. Тоді Івась розказав матері про свої шкільні пригоди, і пояснив чому він ішов зі школи не з своїми однокласниками.
Проминули роки… Іван закінчив школу з золотою медаллю, а потім з червоним дипломом закінчив медичний університет. За всі свої успіхи він дякує Ісусові, а здобуті знання втілює у своїй благородній праці, рятуючи життя багатьом, що потрапили в біду.
Коли його запитують, як йому, молодому спеціалісту, вдається робити такі складні операції, він, зі щирою усмішкою на устах, відповідає: “Я оперую не сам — зі мною завжди є Ісус”.
Автор невідомий
