По довгій, дикій, стомлюючій дорозі йшов чоловік з собакою. Йшов він собі йшов, втомився, собака теж втомилася. Раптом перед ним – оазис! Прекрасні ворота, за огорожею – музика, квіти, дзюрчання струмка, словом, відпочинок.
– Що це таке? – запитав мандрівник у воротаря.
– Це рай, ти вже помер, і тепер можеш увійти і відпочити по-справжньому.
– А є там вода?
– Скільки завгодно: чисті фонтани, прохолодні басейни …
– А поїсти дадуть?
– Все що захочеш.
– Але зі мною собака.
– Шкодую, сер, з собаками не можна. Її доведеться залишити тут.
І мандрівник пішов далі. Через деякий час дорога привела його на ферму. Біля воріт знову сидів сторож.
– Я хочу пити, – попросив мандрівник.
– Заходь, у дворі є колодязь.
– А моя собака?
– Біля колодязя побачиш поїлку.
– А поїсти?
– Можу пригостити тебе вечерею.
– А собаці?
– Знайдеться кісточка.
– А що це за місце?
– Це рай.
– Як так? Сторож біля палацу неподалік сказав мені, що рай – там.
– Бреше він все. Там пекло.
– Як же ви, у раю, це терпите?
– Це нам дуже корисно. До раю доходять тільки ті, хто не кидає своїх друзів.
